ДО 80-РІЧЧЯ ЄВГЕНА ПОПОВИЧА
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Ще на Заході гриміли бої, а на Канівщині вже старалися відродити школу. У Межирічі, в моєму селі, на Містечку вціліла одноповерхова школа й “розстріляна” двоповерхова, мурована. Коли німці відступали, вони зі злості запустили в неї гарматний снаряд. Звичайно, повилітали всі шибки, а на другому поверсі зяяла велика дірка.
Отже, у березні 1944-го пішли ми в стару школу. Половина вікон у ній була “засклена” толем. Але яка святковість огортала душу: після моторошних жахів війни — ти в школі. А в отому маленькому класі — старші, поважні, солідні. Там і Євген Попович… Стрункий, високий, зосереджений.
Оскільки наше Містечко німці спалили, то ми змушені були йти на квартиру. Трапився такий притулок на Слободі. В окремій кімнаті через сіни. Склалося й у мене добре сусідське товариство. Недалеко й Поповичі жили. Палажка, мати, шила. Тож і моя мама ходила до неї зі мною. Щось пошити чи полагодити для мене. Бо з пожежі ми вискочили в чому були. У Палажки були хлопці. Один уже росленький, а ті менші. Поки мама справлялася, ми з ними роззнайомлювалися, вони показували свої книжки. Їх було там чимало. Я спитав Толю (середульшого з них), чи йтиме він до школи, то він сказав, що Євген піде на Містечко, а в нього своя школа, тут, на Слободі…
Мені завжди хотілося забігти до Поповичів…
Та моєму батькові запропонували працювати рахівником у колгоспі. Оскільки він був без ноги з дитинства і з Слободи йому важко було б діставатися до роботи, то оселили нас у маленькій кімнатці в конторі колгоспу. Драматичне й колоритне було життя в тій коловерті. Звідси я вже не міг ходити до Поповичів.
Ось уже й вересень. Два місяці навесні походили ми в перший клас. А тепер у який іти? Кілька днів посиділи в першому, а тут приходить Лукаш Петрович, директор школи, ще хтось із учителів, та й влаштували іспит. Спитали мене таблицю множення, загадали щось прочитати й сказали, що я вже в другому класі. Аж тут і Толю Поповича заводять, із Слобожанської школи. І його питають таблицю множення, загадують прочитати. А він добре читає… І він уже другокласник.
Тож навчалися ми в одному класі. І було про що з ним погомоніти, бо щось нас єднало, притягувало.
Велике щастя випало на мою долю, що я міг із батьком поговорити на будь-яку тему. Він довіряв мені навіть небезпечні теми. Скажімо, що дядько Павло був у похідних групах. Що дядько Іван Казимір на уроці щось випадково не те сказав, то мало не пропав… Пішов він у Канів у райНКВС виправдатися, мовляв, це випадково з язика скочило. Йому вже показали заведену справу на нього… Застерегли, але відпустили.
Розповів батько мені й про трагедію сім’ї Поповичів. Який то славний і совісний чоловік був! Нізащо пропав. І хлопці вдалися в нього. Уся родина їхня інтелігентна, порядна. Найстарший у них — мов світоч. Сам намогливо торує дорогу й іншим допомагає.
Згодом Євген Попович навчався в Канівській педшколі. Щосуботи навідував матір, приносив одну-другу гарну книжку й високий дух. Було про що з Анатолієм і Миколою розмовляти. Виникали, як гриби, цікаві думки, міркування. А мій тато, великий книгоман, упросився, щоб на ніч давали йому ту книжку, яку приносить із Канева Євген. Бо книжки із сільської бібліотеки вже він прочитав. Тож на тиждень ми складали розклад, хто коли читає.
Бували й у мене нібито випадкові зустрічі з Євгеном, вони завжди щось мені підказували, на щось спрямовували, до чогось навертали…
Життя було нелегке. Особливо в Поповичів… У скрутні часи ми з Анатолієм чим могли ділилися. Улітку він запрошував прийти з відром. Тоді Євген, як найвищий, рвав із дерева унікальні чорні сливи — і мене частував, і в відро накладав…
А то якось мобілізували нас, школярів, рвати горохвиння на Городищі. Противна то праця. Сухе горохвиння ріже-дряпає долоні до крові. А ніхто не зважає. Наступного дня ішов я на Городище повз Поповичів. І надумався позичити в Толі косу, щоб уберегти свої руки. Толі не було дома. Зустрів мене Євген.
— Добре ти придумав, — сказав Євген, — тільки гляди, щоб на камінь не наскочив.
І дав мені косу. І врятував мені руки… і душу.
Коли заніс я їм косу, з Євгеном довгенько порозмовляли. І думки його були чіткі, мудрі й чисті. Вони завжди наснажували мене.
Анатолій їхав вступати в геолого-розвідувальний технікум. Я проводжав його за село. Розмова була сумна й доросла. Після того ми часто згадували Костенкове займище, де тоді розлучилися.
Із Євгеном тоді зустрічалися рідко. Але ніби хтось влаштовував ті зустрічі. Бо кожна зустріч була мов звіряння компаса чи наснага. Пробував я щось писати, перекладати. Гляди, похвалюся Євгенові. Він неодмінно уточнить, застереже, спрямує, налагодить. Покажеш сюжет — підправить, підкаже, як його повернути. Чи то йдеться про розкопки Переп’ята на Фастівщині, чи про Курячу гору в Межирічі, чи про культуру мовлення на так званому українському радіо. За мовою він особливо пильнував. Якесь слово по-сучасному закрутиш, а він і зауважить:
— Це так у Межирічі говорять? Це твій батько так мовить?
— Ні.
— Отож…
Він жив мовою, беріг кожне слово, плекав кожен звук.
Усе життя його — подвижницький мистецький труд, що надихає інших на творення добра, краси. Гори художнього перекладу найвищої проби. А сам говорить: “У мене перекладів мало, працюю дуже повільно. Беру найскладніші книжки, може, вони й не на всякого читача, але знаю: для розвитку літератури мають велике значення. Кожна велика культура повинна мати ці книги. За той час, що я робив “Лаокоона” Г. Е. Лессінга, можна було б перекласти принаймні чотири книжки…”
Чим зумовлена така “повільність”? А тим, що Попович — художник. Він не виконував роботу, а творив її у найглибшому розумінні цього поняття. Віддаючи того чи того автора рідною мовою, він ставив собі завдання зберегти найтонші нюанси мистецької достойності оригіналу, віднайти в новій мовній стихії аналогію авторського баченння, найповніше відтворити образне багатство і досягти такої гармонії, такої довершеності, щоб читачеві певнилося, ніби книжка написана рідною мовою. Отже, в тій повільності, точніше, в тій намогливій, невідступній боротьбі за кожну фразему, кожну грань творчої домінанти письменника — мистецька переконаність, світоглядна принциповість перекладача.
“Буває, над реченням б’юся два-три дні, аж доки його знайду… Здавалося б, можна було переказати його, обминути оте найважче. Так дехто й робить. Але то не по мені. Я не звик полегшувати собі завдання”.
Отож, з одного боку — складність твору, обраного художником слова, з іншого — пошук граничної точності перекладу і найповнішої відповідності атмосфері рідної мови. А за всім цим — поважна ерудиція інтерпретатора, досконале знання народу (і того, чий скарб відтворює, і свого), його історії, мови, духу, буття, культурних та естетичних надбань, бездоганний художній смак, “музична” чутливість до кожного слова. А ще, і то чи не найголовніше, висока громадянська позиція, велике вміння осмислити складні багатопланові полотна і тонко віддати акцентну ритміку їхнього повнозвуччя.
І все це він — Євген Попович. Художник-перекладач, який досвідчено й талановито використовує “знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями” (М. Рильський). Він збагатив нашу літературу цілою низкою шедеврів німецької прози ХVIII—ХХ століть. Тепер українською звучать (у гідному мистецькому відтворенні) фантастичні казки Теодора Амадея Гофмана, епічні полотна й новели найбільшого стиліста німецької прози Томаса Манна, всесвітньо відомі романи Германа Гессе “Гра в бісер” та “Степовий вовк”… А ще на книжковій полиці перлин зарубіжної літератури стоять Мейєр-Рей, “Вкрадений ніс”; Г. Бель, “Дім без господаря”; Е. М. Ремарк, “Чорний обеліск”; Ф. Герштенер, “На дикому Заході”; Й. Мосдорф, “Поряд”; Г. Е. Лессінг, “Лаокоон”; М. Фріш, “Штіллер”; Б. Фелькнер, “Долина Гнівного потоку”; Г. Гайне, “Листи про французький театр”; М. фон дер Грюн, “Місцями ожеледь” та інші. Переклав з німецької “Щоденники” Ольги Кобилянської.
А на робочому столі в нього завше були нові твори, яких із нетерпінням чекав читач, бо знав непомильну орієнтацію перекладача у виборі художніх скарбів, бо вірив його високій одержимості, шанував його великий дар художника слова, що “поєднує в собі тонке мистецтво перевтілення і мистецтво відтворення” (О. Кундзіч). Попович не хвалився. Він робив. У тому могутньому трудовому пафосі, у добротворчому високому потенціалі він весь — і як художник, і як людина. Гадаю, не один із молодших митців відчув на собі його надихаючий заряд. Ще коли він учився в Канівському педучилищі й щосуботи звідти приносив своїм братам книжки прочитати, його уподобання, хист дібрати націнніше виховували наші художні смаки, цілісну мистецьку орієнтацію. А згодом Євген Оксентович вступив до Київського університету на романо-германське відділення. Ми щиро заздрили йому: як багато він знає і вміє! І виколисували мрію іти його дорогою, щоб хоч трохи бути схожим на нього. І бралися до роботи… Адже в хлопчачому внутрішньому змаганні немає нічого сильнішого, як гарний приклад чоловічої мужності, звитяги, честі.
Пригадую, як Євген Попович працював у видавництві “Веселка”. Як плекав він молоду зміну перекладачів. І сам був прикладом самовідданого служіння рідній культурі, її високим мистецьким ідеалам.
…У 80-х роках минулого століття, коли Київську організацію Спілки письменників України очолювали Іван Драч та Петро Осадчук, було створено Творче об’єднання перекладачів. Очолити його випало мені. До бюро його увійшли найкращі перекладацькі сили. Серед них — Євген Попович. Один із найкращих поціновувачів і порадників. Таким потужним творчим колективом багато було зроблено. Бо мали силу й завзяття. Коли поруч такі могутні постаті.
Останнім часом Євген Оксентович був членом журі премії імені Максима Рильського. І голос його був чесний, щирий, порядний. Вічна пам’ять йому, великому трудівникові, громадянинові, лицареві слова. Світочеві.
…А й тепер він дивиться з вічної оселі й бачить такі знайомі, такі характерні краєвиди, ніби рідного Межиріча.
