ЗОЛОТЕ ЧЕРЕСЛО ДОЛІ

Юлія ШУТЕНКО,
кандидат філологічних наук,
м. Київ

Гідне подиву все те, що робить для української науки й культури письменник і вчений Валерій Шевчук. Щороку в різних видавництвах виходить по кілька знакових книжок цього по-франківськи плідного й по-шевчуківськи оригінального автора. Він не тільки відомий автор романів, повістей, оповідань, монографій (чого тільки варта опублікована у видавництві “Грамота”, перша книжка фундаментального дослідження “Козацька держава”!), а й упорядник десятків збірок, антологій, що стосуються фольклору, української літератури від давнини до сьогодення. У рідному Житомирі відбулася наукова конференція “Валерій Шевчук — вчений і письменник”, під час якої в стінах місцевого педагогічного університету було окреслено подвижницьку діяльність цього поліського самобутця, один із корінців роду якого тягнеться й до славної Умані.
Валерій Шевчук долучився й до унікального видання “Золоте чересло: Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVII—початку XVIII ст.” (упорядники В. Шевчук, О. Шугай; пер. з давньоукр. О. Шугая; вступ. ст. і приміт. В. Шевчука. — К.: Мистецтво, 2009. — 336 с.).
У вступній статті “Климентій Зіновіїв та його книга буття українського народу” Валерій Шевчук із першого речення інтригуюче констатує: “Перед тобою, читачу, одна з найцікавіших рукописних книжок XVII століття, яка подається в повному обсязі, без найменших урізувань та пропусків. Написав її Климентій, син Зіновія, чернець-священик, якого прозивали в школі Трясцею”.
Валерій Шевчук припускає, що основний рукопис збірки укладався приблизно в 1683—1684 роках, а додатки до нього — в 1690-х. Крайня верхня дата укладення збірника — 1697 рік, бо саме тоді було знищено торські соляні промисли, про які Климентій пише як про чинні.
Був Климентій сиротою, “ще в школі він страждав на епілепсію, лихоманку, через що, може, його й прозвали Трясцею. У вірші “Про немочі трясовичні” поет підтверджує цей факт: “все це (трясцю — В. Ш.) знав і в віці молодому”, вважає, що “це людину, схоже, біс без жалю мордує”.
Із погляду версифікації не все у Климентія Зіновіїва відшліфоване. Він “не володів правильним силабічним віршем, як ті, котрі проходили клас поетики.
Правда, він усвідомлював це, вказуючи у вірші “…Замість передмови”, що не скрізь однакове число вживає силаб, а тим наділяє вірш більшою привабливістю, так само нечітко витримує цезуру і не скрізь у нього рівна “каденція”, тобто римування, але ці відступи від силабічного римування вважає несвідомими, а як “оступлення”, помилку”.
Перекладач його творів сучасною мовою Олександер Шугай подав усі вірші правильним силабічним віршем. Климентій, очевидно, поетику вивчав, доходять висновку вчені (В. Колосова, В. Шевчук), можливо, тільки почав учитися в Київській колегії в класі поетики, але був змушений покинути навчання через матеріальні нестатки.
“Вірогідніше буде припустити, що після навчання поет став духовним писарем, уже тоді прийнявши чернецтво”, а, як відомо, тодішні ченці та ще й вищого монастирського клану — ігумени — переходили з монастиря в монастир; окрім того, були ченці, які “волочилися”, тобто не мали сталої прописки в певному місці, а ще мандрували, відряджені монастирями в оборудках, як посланці й для збирання милостині. Климентій мандрував по Україні так само немало.
Валерій Шевчук, глибоко аналізуючи вірші Климентія Зіновіїва, знаходить прямі підтвердження поетової неприязні до власного мандрівного життя, але не тільки: “…Будучи сам людиною без даху, він напрочуд гостро засуджує інших мандрівників, виявляючи при цьому певний ригоризм; зрештою, і його осуд євреїв та циган виходить із того, що це народи “волокитні”, без певного місця проживання, а порядною людиною може бути, на думку поета, лише та, яка стало мешкає; очевидно, досвід власних мандрувань був у нього вельми важкий”.
З усіх відомих Валерієві Шевчуку книг того часу ця особлива, адже Климентій Зіновіїв “не тільки прожив странницьке і страдницьке життя, але й піднявся на подвиг у середині віку свого дати його образ, створивши… універсальну картину. Два поети того часу так само ставили перед собою таке завдання: Лазар Баранович зі своєю знаменитою “Аполлоновою лютнею” (Київ, 1671) і Данило Братковський зі своїм “Світом, розділеним на частини” (Краків, 1697).
Першу книгу Климентій напевне знав, звідки, мабуть, узяв ідею написати власний календаріум, звідти ідея вірша “Про воєнні лихоліття” чи “Про мельників…”, але прямих запозичень із Л. Барановича в нього не знаходимо; другу книгу Климентій навряд чи й знав. Чимало він запозичив із “Корабля дурнів” С. Бранта, адже і ця книга — універсальна картина світу. І наш поет, як і С. Брант, вважає, що “нелукаво й чесно жити повинні прагнуть всі у світі”, й визнає: “Хоч вірш мій виглядає вбого, я сили не щадив для нього, не спав ночей, трудивсь добряче”. Порівняймо в Климентія: “Помилявся тож і я, вірші ці писавши, бо живу я, аніде спокою не мавши, хоч і книжечка мала — укладав два роки з перешкодами щодня, маючи мороки”. Коли    С. Брант осуджує марнотратників, то Климентій переказує біблійну історію про тих, хто закопав талант, коли Брант пише вірша про заводіяк, то Климентій — про заволок, що прочан обдирають, ідея вірша Бранта “Гультяї-п’яниці” переростає в цілий цикл про п’яниць у Климентія, а “Про погане навчання” — у вірш “Про тих, хто хочуть письма учитися і не можуть”; Климентіїв цикл про жінок — відгук на Брантові вірші “Про сторожів своїх дружин” і “Про перелюбство”, а знаменитий “Корабель ремісників” переростає у Климентія у дивовижний, просторий цикл про ремісників. Так само мають відгук у Климентія Брантові вірші “Про лікарів-шарлатанів”, “Про танці”, “Про жебраків”, “Про злих жінок” (у Климентія знову-таки маємо цілий цикл), “Затяті картярі” (“Про костирів” — у Климентія), так само закінчується книга Климентія вибаченням перед читачем, як і книга Бранта (“Вибачення поета”). Але до честі українського віршотворця треба сказати, що він ніде не йшов сліпо за своїм знаменитим учителем: мотиви творів Бранта в Климентія тільки як віддалені ремінісценції, — очевидно, від часу, коли поет читав “Корабель дурнів”, минуло немало літ, і це укладається в нашу схему, що він міг ознайомитися з книгою Бранта в молодому віці, навчаючись у Київській колегії тоді, коли там викладав І. Гізель”.
Автор вступної статті наголошує на оригінальності творчих потенцій Климентія, хоч сюжети його віршів і переповнені літературними ремінісценціями (зокрема, маємо відгук твору Мартина Пашковського “Про турецькі і змагання козацькі з татарами”, переказ біблійних, апокрифічних сюжетів, переспів мотивів віршів на смерть, псальм, духовних віршів тощо). Більшість творів Климентія — “це жива, безпосередня реакція на явища життя, а не літератури. Знання ж літературне тільки допомагає йому”.
Так само, як і Лазар Баранович, він широко залучає у свої твори народні приказки, інколи будуючи за їхньою допомогою цілий вірш, але знову-таки, наголошує Валерій Шевчук, йде тут далі від Лазаря Барановича, бо стає першим у нашій культурі свідомим збирачем прислів’їв та приказок і докладає до власної книги чудову їхню колекцію.
Цей розділ названо “Приповісті, або ж прислів’я народні, заради найшвидшого пошуку якогось слова, новозібрані і складені, і сюди зведені для усіляких потреб, яких заживають православні в слушних справах”. Зразки народного мудрослів’я подано за абеткою. Більшість із них актуальна й сьогодні: “Аби побренькачі, а будуть послухачі”, “Бувши конем, да стати волом”, “Без господаря і товар плаче”, “Без суда і без права”, “Без суда суд буває”, “Багато казать, та нічого слухать”, “Вільно собаці і на Бога брехати”, “Виварив з нього воду”, “Всі вони єдним миром мазані”, “Ворон ворону ока не клює”, “Голова не тямить, що язик лопоче”, “Дметься, як пузир на воді”, “Даває, да з рук не пускає”, “Добре мовиш, да в громаду не ходиш”, “Коня кують, а жаба ногу підставляє”, “Коли богат, то всім брат”, “Меле, як пустий млин”, “Не місце чоловіка святить, але чоловік місце”, “Не піп — не мичся в ризи”, “Не нашого поля ягода”, “Обіцяв пан кожух, да і слово його тепле”, “Панськая ласка до порога”, “Тут тії сидять, що добре їдять” та ін.
Отже, авторські та народні твори з минулих віків промовляють до нас голосом вічних людських істин, що їх пізнають поволі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment