Богдан СТУПКА: «ЮРІЙ ІЛЛЄНКО НЕ ЗЛАМАВСЯ І ЗАЛИШИВСЯ ВІРНИМ СОБІ»

Наша зустріч з Богданом Сильвестровичем СТУПКОЮ відбулася в Москві в Національному культурному центрі України. Цього разу актор приїхав на черговий етап зйомок фільму Костянтина Худякова про новочеркаські події 1962 року. У перервах між зйомками ми й спілкувались.

— Богдане Сильвестровичу, ініційований Вами Міжнародний кінофестиваль у Києві продовжує жити. Чим цього року він порадував особисто Вас?
— По-перше, складом журі. Отар Іоселіані, Армен Джигарханян, Айді Сайман, американський режисер українського походження Вадим Перельман, художник Сергій Якутович, Марта Месарош, Марцель Лозінскі та інші. Усі — світові імена.
По-друге, конкурсною та позаконкурсною програмою. Відкривався фестиваль фільмом “Одна війна” Віри Глаголєвої. Гран-прі отримав турецький фільм “Бабай”. Просто надзвичайна стрічка! Щодо організації, як ви розумієте, проблем було чимало, і навіть більше, ніж торік. Але ми все подолали. Тому можу впевнено сказати, що третій кінофестиваль буде обов’язково.
— Крім показу фільмів, були й не менш цікаві зустрічі?
— У рамках фестивалю пройшов ретроспективний показ фільмів Акіри Куросави. Крім того, члени журі провели шість майстер-класів, серед яких були зустрічі з Отаром Іоселіані, Вадимом Перельманом, Арменом Джигарханяном. Молодь була просто у захваті.
— А кого запросили почесними гостями?
— Серед зіркових гостей був актор Адріан Броуді, який знявся у Поланського в “Піаністі”, Каспер Ван Дін, що завоював популярність фільмом “Зоряний десант”, Віра Глаголєва, Володимир Ільїн, Олексій Серебряков та багато інших.
— Уже знаєте, чим дивуватимете киян наступного року?
— Хочемо зробити ретроспективний показ українських стрічок. Серед них обов’язково будуть фільми Юрія Іллєнка, який нещодавно від нас пішов.
— Саме про нього й хотілося б поговорити. Якими були ваші стосунки?
— Найкращими. Я працював з ним тричі — у фільмах “Білий птах з чорною ознакою”, “Наперекір всьому” та “Молитва за гетьмана Мазепу”. Юрій Іллєнко був великим чоловіком в українському кінематографі. Саме завдяки йому та Сергієві Параджанову за часів Радянського Союзу українське поетичне кіно було на першому місці. Це визнавала й Москва. Потім за нього взялися і попсували, а Юра, попри все, залишився вірним йому. Писав сценарії й знімав некомерційні фільми. Згадати лише “Криницю для спраглих”, “Ніч на Івана Купала”, “Лебедине озеро. Зона”, “Білого птаха…” Саме останній на Сьомому всесвітньому кінофестивалі отримав Гран-прі й став справжнім відкриттям, бо про боротьбу за незалежність тоді ніхто не говорив. 1972 року фільм висували й на Державну премію СРСР, але тоді її не вручили.
— До речі, про фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”…
— Це був останній авторський фільм Юрія Герасимовича. Після нього він десять років нічого не знімав.
— І як він це переживав?
— Не зламався і залишився вірним собі. Сподіваюся, він розумів, що українська нація повинна ще дорости до цього фільму. Тобто у стрічки є майбутнє. Згодом суспільство зрозуміє й оцінить її.
— Свого часу Ви казали, що роль Тараса Бульби — не Ваша. А що скажете про Мазепу?
— Це моя роль, бо я з дитинства читав Богдана Сильвестровича Лепкого. Крім того, що ми повні тезки, письменник помер того року, якого я народився. Можливо, у цьому і є той невидимий міцний зв’язок. Ще  школярем я прочитав один роман з циклу про Мазепу — “Мотря”, який мої мудрі батьки залишили на найвиднішому місці. І мені сподобався цей персонаж. Щодо фільму, то у мене залишилось відчуття, що я чогось не дограв. Чого саме —  не знаю. Це відчуття на рівні підсвідомості. Чогось усе-таки бракувало.
— Мабуть, фільм було сприйнято неоднозначно, бо неоднозначна й сама історична постать Мазепи?
— Цілком можливо. Іван Степанович був європейцем у повному розумінні цього слова. Він виріс при польському королі, мав прекрасну освіту, знав кілька мов. За поведінку не за протоколом, коли він витяг шпагу в присутності короля, його вислали на Запорозьку Січ, де він займався справами з турками й татарами, доки його обрали гетьманом. Байрон, Гюґо, Пушкін писали про нього поеми, а художники — портрети. Уже не кажу про кількість легенд про нього. Якщо ця особистість викликає такий інтерес, отже, вона заслуговує на увагу. Чи не так?
Претензії до фільму полягали в тому, що Петра показали не так, як комусь хотілося. За сценарієм, саме Мазепі ми повинні бути вдячними за європеїзацію. Там була сцена, коли Іван Степанович приїздить до Петра у трикутному капелюсі, каптані й ботфортах. “Как ты красиво одет. Дай померить шляпу… Кафтан… Ботфорты…” Відтоді він тільки так і вдягався. Але Іллєнко змікшував цю сцену, й акцент європеїзації став не таким явним.
Будь-яка політика з часом відійде, а “Мазепа” залишиться, бо суб’єктивне бачення Іллєнка збігається з історичною правдою. Він це розумів і відчував.
— Коли вийшов фільм, були проблеми й технічного плану.
— Так, зі звуком. На Берлінському кінофестивалі 2003 року я не розумів навіть власної мови. Перед смертю Юрій Герасимович зробив  високоякісний варіант.
— Як Ви сприймаєте фільми Іллєнка?
— Він знімав образне кіно, яке змушує людину думати. Його фільми з поп-корном не подивишся, бо треба розшифровувати символи, якими насичена кожна стрічка. І за це все життя Юрія Герасимовича били.

Спілкувалася
Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment