КОМУ ПОТРІБНІ ТАКІ ПІДРУЧНИКИ З ІСТОРІЇ?

Олексій ВОЛИНЕЦЬ,
м. Київ

У газеті “Слово Просвіти”        (ч. 21, 27 травня—2 червня 2010 року) прочитав кореспонденцію Євгена Букета “Обговорення проекту концепції історичної освіти в Україні триває”. З цього приводу хочу висловити міркування, бо вони не збігаються з основними принципами вже зазначеної концепції. Автор цієї концепції, як видно із публікації, — доктор історичних наук Наталія Яковенко. Її в цьому активно підтримує міністр освіти і науки Дмитро Табачник, теж історик за фахом, відомий своїми українофобськими публікаціями, розтиражованими у великій кількості. Про нього газета неодноразово згадувала в протестних заявах різних громадських об’єднань й окремих громадян з приводу його призначення, тому немає особливої потреби ще раз зупинятися на цій одіозній фігурі. Ще одна публікація на цю тему мало що додасть: “бульдозерна” політика новоявленої влади вже чітко себе виявила.
Що пропонує Н. Яковенко в концепції посібника для вчителів (або підручника для учнів, що майже те саме)? По-перше, поставити в основу підручника “антропологічну концепцію”, в якій “на перше місце виходить людина, і від людини ведеться відлік усього того, що відбувається”. По-друге, подати правдиво зміст навчального матеріалу в окремих розповідях про дійових осіб у такому собі “неконфліктному просторі пам’яті”, як це прозвучало в недавньому виступі Н. Яковенко у Будинку вчених. Із цього приводу можна було б заперечити історикові Яковенко: неконфліктний простір пам’яті може бути тільки в людській уяві, в житті народів його не існує, бо історія завжди конфліктогенна, про це авторка сама добре знає. Отже, показати “правдиво” історію без конфліктів — це прямий шлях до неправди.
Однак ще більше тривожить намагання пані Яковенко за будь-яку ціну протягти ліберальну концепцію про демократичні цінності, застосовуючи нібито толерантний підхід в оцінці історичних подій, наголошуючи на першочерговості прав людини або окремих груп людей, а не українського народу загалом. При цьому усувається з поля зору право цілого народу на самостійну державу, на національну ідентичність, на суверенність буття. Якщо акцентувати на загальнолюдських правах, то слід починати з права народу на власну державу. А цього в концепції нема. Тож виникає запитання: хто реалізовуватиме ці права людини, про які так дбає пані Яковенко, якщо поняття держави в неї ніби віртуальне, вторинне? Може, все-таки слід спершу збудувати власний дім, власну державу, а тоді говорити про гарантії прав її мешканців чи громадян? Бо виходить, що біжимо попереду воза. Чи далеко добіжимо?
Ідея державотворчого процесу мала б бути в підручнику центральною, основною, оскільки ми не пройшли того тривалого процесу державобудівництва, як це зробили інші європейські народи. Нам цього, до речі, не дали наші сусіди. А для успішного завершення цього процесу підростає наше молоде покоління, воно покликане це здійснити. Йому ми повинні передати це завдання, як естафету.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment