НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

20 років тому, 16 липня 1990-го, Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України

20-річчю ухвалення Декларації було присвячене чергове засідання постійно діючого “круглого столу” ВУТ “Просвіта”, яке вів голова Товариства, народний депутат України Павло Мовчан, депутат і І скликання парламенту, один з тих, хто ухвалював Декларацію. Депутати того скликання, відомі політичні, громадські діячі в дискусії за “круглим столом” аналізували значення Декларації як документа, що відкрив шлях до Незалежної Української держави. Говорили про історичний контекст, коли до проголошення Акта про Незалежність залишалося ще понад рік, але комуно-радянська імперія вже розвалювалася на очах.
Фундаментальне положення Декларації про право народу на власну незалежну державу виконано, закріплено Актом про Незалежність, Конституцією України. Водночас чимало принципів Декларації, які також знайшли підтвердження в державних актах, поки що не стали реальністю. Це не применшує значення Декларації. Просто за ці принципи треба боротися повсякчас, а особливо нині, наголошували учасники дискусії.

ДЕКЛАРАЦІЯ — ДОРОЖНЯ КАРТА ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Павло МОВЧАН,
народний депутат України,
голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Це дев’ятий “круглий стіл”, який став постійно діючим. Сьогоднішня тема — 20 річниця ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Цей документ, за влучним висловом Івана Зайця, — “дорожня карта до незалежності України”.
Нещодавно група народних депутатів        І скликання брала участь у подібних урочистостях, які проводила Литва. Там цю подію відзначали на надзвичайно високому рівні. Подія передувала документу, який ми з вами схвалили у стінах Верховної Ради. Маємо надію, що ці урочистості будуть проведені в стінах парламенту з відповідним акцентуванням: на яку Україну ми сподівалися, яку маємо і яка Україна нас чекає. На мій погляд, це дуже серйозні аспекти. Саме про це сьогоднішня розмова. Не вдаватимуся в аналіз Декларації, тут багато тих, хто причетний до її формування, ви їх почуєте.
Як сьогодні трактують Декларацію? Хтось вважає дороговказом, хтось каже зневажливо, що це перехідний документ. Яка насправді його історична вага і чи вона збережена? Чи цей поштовх, який мав місце 16 липня 20 років тому, справді призвів до сильної, могутньої України, як ми тоді уявляли? Чи ми виконали тільки один пункт Декларації — стали без’ядерною нейтральною державою?
Ми маємо і довгий час ще матимемо недосформовану країну. І як довго ще триватиме боротьба, яка нас лише щоденно послаблює й не робить державу могутньою, такою, як ми всі — члени Народної Ради тоді уявляли? Тільки завдяки зусиллям цих людей документ було прийнято, й Україна ствердилася як незалежна держава. Ми уникли надзвичайних колізій, які нас очікували: військових інвазій, агресії, громадянської війни тощо. Тоді вистачило мудрості ухвалити документ, який забезпечив нам той шлях, на якому поступово реалізуємо Україну не тільки в територіальних межах, але і в самих собі.

ЗА НАМИ СТОЯЛИ СОТНІ ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ

Іван ЗАЄЦЬ,
народний депутат України
Верховна Рада ухвалила постанову про відзначення 20-ої річниці Декларації про державний суверенітет України. Було подано два проекти постанови: один за моєю редакцією, Юрія Костенка і Сергія Головатого й альтернативний за редакцією Володимира Литвина. Переміг, звісно, проект Литвина, а отже, й певна ідеологія відзначення. У нашій постанові ми прагнули відзначити 20-річчя на високому рівні — за участю президента, уряду, народних депутатів І скликання. Та схема, яка перемогла, передбачає кулуарні урочисті збори у Верховній Раді, все зводиться до внутрішньоукраїнської події.
Ми ставили питання значно ширше. Декларація як дуже важлива подія на шляху до незалежності, до української державності спричинила великі зміни не тільки всередині самої України, українського суспільства, а й у європейському і навіть світовому масштабі. Саме українська державність сприяла припиненню холодної війни, завдяки їй впала світова комуністична система. Наші сусіди — Польща, Прибалтійські країни — використовують такі події, щоб заявити світові про внесок їхньої нації в сучасні геополітичні процеси. Наша нинішня влада приховує від світу, що саме поява Української держави розвалила російську комуністичну імперію.
16 липня ми збиратимемося у Верховній Раді, сподіваюся, що будуть всі депутати          І скликання. Як “батьки” цього документа, а за суттю й “батьки” Української держави, ми хочемо, щоб наш голос почули і стосовно сучасної ситуації.
Вважаю, що нам треба прочитати Декларацію, не минаючи “ані титли, ніже тії коми”, бо сьогодні, як бачите, її використовує чинна влада, щоб за суттю замінити тип Української держави.
У першому розділі Декларації “Самовизначення української нації” на питання витоків української державності відповідь однозначна: Україна як національна держава розвивається в кордонах, що існують, через реалізацію права на самовизначення української нації. У тому самому розділі сказано про потребу оборони української національної державності. Ні для кого не секрет, що нині президент і представники більшості відверто говорять, що в нас немає держави національного типу. Ми ж розуміємо, що держава національного типу — це держава, яку було створено в руслі європейської державотворчої традиції, коли традиції й звичаї титульної нації лягають в основу суспільної організації за умови гарантування прав національних меншин. Нині дедалі частіше нам кажуть, що в нас багатонаціональна держава, держава з поліетнічною культурою тощо.
У документах, які супроводжують законопроект про всеукраїнський референдум від більшості, сказано, що на референдумі можна приймати нову редакцію Конституції, тобто здійснити нову установчу функцію щодо держави. Народ цю функцію здійснив, оберігає державу, бореться за неї, а здійснювати установчу функцію вдруге — це неправильно. Це означає, що те, що було проголошено 24 серпня і закріплено 1 грудня 1991 року, треба ліквідувати й почати будувати нову державу, таку, якою її уявляють олігархи.
Тому для мене перший розділ Декларації має величезну цінність. Адже він дає відповідь на витоки української державності. Він вибиває псевдоаргументи з рук таких політиків, як Табачник та йому подібні.
На цьому “круглому столі” треба обговорити кілька питань. Перше — це витоки Декларації, політичні передумови її створення. Друге — оцінити цей політико-правовий документ. Третє — визначити, як він інтегрується у всю нашу систему права.
Щодо витоків. У той час до Верховної Ради прийшли представники демократичного табору з ідеєю незалежності. Ідея незалежності України була присутня вже на першому з’їзді Руху. І Степан Хмара, і Левко Лук’яненко, і В’ячеслав Чорновіл, і Віталій Дончик, і Михайло Брайчевський — усі казали, що незалежна Україна — наша мета. За цим стояла воєнна боротьба всього ХХ століття, зокрема УПА.
Ми вже мали приклад боротьби за незалежність, передусім країн Балтії. 11 березня 1990 року Литва проголосила про відновлення держави, через це потрапила під блокаду. Ми допомагали балтійцям, і це для нас був приклад, як діяти, якщо хочемо гарантувати перспективу нашої нації.
Сприяла цьому й суверенізація, яку нав’язала нам Москва, перший секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов. Але Москва хотіла використати суверенізацію, щоб прив’язати нас до нового союзного договору, нової імперії.
Тому Декларація була створена на дуже широкій консенсусній основі. Дуже багато ортодоксальних комуністів відстоювало московську точку зору. Але чимало людей розуміло, що з російською імперією треба покінчити. Це був інтелектуальний діалог представників Народної Ради з представниками комуністичної системи. На нашому боці тоді стояли під Верховною Радою, на Хрещатику, по всій Україні сотні тисяч людей. Саме їхня воля й вирішила долю цього документа. Люди тоді сприйняли Декларацію не просто як програму здобуття незалежності й побудови Української держави, а як проголошення незалежності. Коли я вийшов з Верховної Ради, до мене підійшла жінка, подарувала мені картину, на якій були зображені дерева в повеневій весняній воді. На звороті було написано: “Депутатові Івану Зайцю в день незалежності України”.
Завданням Декларації було накреслити програму здобуття незалежності, зафіксувати волю українського народу до свободи, до створення власної держави. Потім ця установча функція була реалізована Конституцією.

БЕЗ’ЯДЕРНИЙ СТАТУС — МЕХАНІЗМ ВИХОДУ З СРСР

Володимир ВАСИЛЕНКО,
доктор юридичних наук,
професор
Свого часу Верховна Рада України ухвалила постанову вважати 16 липня Днем Незалежності України. Про неї забули, оскільки через рік було проголошено незалежність України.
Хочу зупинитися на питанні, яке продовжує хвилювати, його по-різному інтерпретують в Україні й поза Україною. Це питання без’ядерного, позаблокового, нейтрального статусу України.
Питання включення до Декларації цих положень не обговорювали ні в робочій групі, ні на пленарному засіданні. Коли 11 липня почали зводити всі пропозиції, це питання виникло невипадково. Річ у тому, що треба було винайти прихований механізм виходу із Радянського Союзу. І формулювання, що Україна в майбутньому має стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів, саме і є цим механізмом. Реалізація цього наміру за існування Радянського Союзу поставила б на порядок денний потребу виходу зі складу Радянського Союзу, який на той час був провідним членом “Варшавського договору”.
Проголошуючи цей статус, ми створювали підстави для вимоги виходу із Радянського Союзу. Окрім того, без’ядерний статус — підстава для широкого міжнародного визнання України. Без нього ми не вирвалися б з військово-політичної системи і військово-промислового комплексу. На той час питання стояло так: або ми залишаємося ядерною державою, але частиною іншої, модифікованої імперії, або стаємо незалежною без’ядерною державою. Теперішні посилання на те, що, мовляв, у Декларації записано, що Україна не бере участі у військових блоках, і це підстава для проголошення нині позаблокового статусу — це спекуляції й спотворення змісту Декларації. Нині всім зрозуміло, що безпека України може бути гарантована лише членством в організації Північноатлантичного договору.
Але на той час ми зробили правильно.

ДО РЕАЛІЗАЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ — ПРАГМАТИЧНИМИ КРОКАМИ

Степан ХМАРА,
народний депутат України
Коли ми творили Декларацію, ми мали на меті незалежність України. Це був перший камінь у її побудові.
Ми йшли до реалізації незалежності прагматичними кроками. 30 липня Верховна Рада ухвалила постанову про строкову військову службу громадян України на її території. Це була моя пропозиція, на щастя, вона пройшла. Комуністи спочатку про це й слухати не хотіли. Кажу: “Ви хочете, щоб ваші діти, онуки йшли в Афганістан, інші гарячі точки?” Це був дуже важливий аргумент, який переконував. Відтоді наші громадяни не служили в армії за межами України. Це був другий крок у цьому напрямі.
Восени Верховна Рада ухвалила постанову про створення Національної гвардії як зародка Збройних сил України. Вже покладатися на 750-тисячний контингент радянської армії не можна було. Ми добирали кадри, запрошували офіцерів з різних куточків Радянського Союзу.
Я належав до тих, хто не сподівався, що Україна позбудеться ядерного статусу. Для його збереження були всі передумови, зокрема, наукові кадри і всередині України, і в усіх ядерних центрах Радянського Союзу. Багато хто з них був готовий переїхати в Україну. Нам нині розказують, що Україна не могла керувати ядерними силами, які тут були. Це спростовував такий авторитет у цій галузі як пан Айзенберг. Харківський “Хартрон” розробляв фактично 75 % управлінь стратегічними ядерними ракетами Радянського Союзу. Проблема стосовно боєголовок також розв’язувалася, тому що були чотири так звані об’єкти “С” на території України, де зберігали боєголовки, які знімали з ракет, і ті, які мали ставити. Виробляли їх у Російській Федерації, обслуговували їхні спеціалісти. А ракети на території Росії обслуговували українські фахівці. Отже, питання управління можна було розв’язати.
Звичайно, якби ми мали ядерний статус, нас, можливо, так швидко не визнала б більшість держав, але, безперечно, і Польща, і Канада Україну визнали б. А поступово й інші. Відмовившись від ядерної зброї, ми втратили надзвичайно важливий аргумент для побудови справді сильної Української держави.
На жаль, у керівництві компартії в нас не було таких лідерів, як наприклад, Бразаускас у Литві. Наші комуністи фактично були не нашими, а маріонетками кремлівських господарів. І нині в нас домінує комплекс малоросійства.
Сьогодні, вітаючи президента з днем народження через телебачення, побажав йому міцного здоров’я і сказав, що треба спиратися на власний народ, а не шукати підтримки зовні. Будувати добросусідські відносини з усіма сусідами, насамперед з великим північним сусідом Росією, але не стояти на колінах, а з випрямленим хребтом, щоб дати зрозуміти тим, хто плекає ідею відновити російську імперію, що для лідера великої держави, великої нації головне — захист національних інтересів.
У мене є пропозиція, щоб “батьки” Декларації — української незалежності — виступили з ініціативою зустрітися з президентом віч-на-віч і обговорити багато серйозних питань. Думаю, що не може людина, яка досягла такої вершини влади, не розуміти чи не бажати зрозуміти, як використати ту владу, щоб залишитися в історії з позитивним знаком.
Ми мусимо впливати на нинішню владу, мусимо переконати президента, що не може перебувати в уряді такий українофоб, як Табачник, і ми цього доб’ємося, коли робитимемо послідовні кроки.

УПРОДОВЖ ЦИХ ДВАДЦЯТИ РОКІВ НАС РОЗЗБРОЮВАЛИ

Іван ДРАЧ,
народний депутат України
Володимир Андрійович згадав, як була проголошена Декларація. Мені ще треба було підлеститися до Івана Плюща, щоб він це сприйняв: Іване Степановичу, Ваш давній попередник Іван Степанович Мазепа казав: “Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм право”, — завернув це ядерне питання в таку завиванку — от і пройшло, покотилося. Тоді ще говорили: “То нічого, що ми ядерну зброю здамо, у будь-який момент, коли буде треба, повернемо”.
А з приводу причетності до цієї події багатьох українців хочу сказати про долю мого давнього друга Пустового. Це генерал-лейтенант, тодішній командувач ракетною армією в Оренбурзі. Він приятелював із Чорномирдіним ще з тих часів. Так-от, коли Костянтин Морозов став міністром оборони, він запросив його до себе начальником штабу. Цей чоловік витримав справжню війну, щоб виїхати. Ледве-ледве сюди вибрався десь за півроку, а коли приїхав, то Морозов уже не був міністром оборони.
А цього року був я у нього на 70-річному ювілеї. Прийшли інші відставні генерали — всі українці. Вони по всьому Радянському Союзу керували ракетними військами. Виявляється, що ще за Кучми завдяки двом таким генералам звільнили близько сімдесяти українських генералів, причетних до всіх цих справ. Тобто наше роззброєння, демонтаж матеріальний і духовний відбувався протягом 20-ти років. Ми повинні про це знати.
Тоді в Декларації проголошували одне, зараз це все намагаються подати в іншому варіанті. Ми повинні це знати й фіксувати, бо з цього виникає наше сучасне буття.

ЧАСТИНКА МОГО ЖИТТЯ

Олександр ПІСКУН,
народний депутат України
І скликання
Мені довелося працювати над Декларацією про суверенітет, перед цим бути делегатом І з’їзду Руху, і все, про що говоримо, — це частинка мого життя й моєї історії. За першою освітою я історик, і з історичної точки зору 20 років — це малесенька крапелька, і нам ще багато треба працювати, щоб виконати те, що намітили.
Мені довелося послужити в ракетних військах у Саратовській області, де стояла знаменита дивізія. Там були ракети, націлені на США. Українців, до речі, було 90 % — від генерала до солдата.
Нині працюю з американцями в їхньому інституті. Коли я розказав їм, що я  бачив ракети, на них націлені, — в них був шок. Ми не уявляємо, яке страхіття для них були радянські ракети, там цілі покоління виховано на страху.
До речі, у США через 20 років після створення держави їхні президенти стрілялися з прем’єрами, тобто там також було багато суперечок. Хочеться, щоб у нас було ліпше, швидше, але не завжди виходить.
Не знаю, чи ми правильно зробили, здавши ядерну зброю. Головна битва точилася тоді навколо нового союзу. Комуністи розуміли, що Декларацію буде ухвалено. На випередження з’їзд КПРС прийняв резолюцію про суверенітет. Але там усе було спрямовано на те, щоб підписати новий союзний договір. Альтернативою була Декларація Народного руху, яка визначала повну незалежність України.
Тоді я був членом комуністичної партії і співголовою Народного руху. У Політехнічному інституті, де мене висували в депутати, мене багато в чому люди підтримали, але ні повної незалежності, ні власної армії ще не хотіли. Більшість схилялася до союзного договору. Але погляди змінювалися, ми росли.
На засіданнях комісії ми уже відвойовували незалежність. Я навів тоді приклад, що 1922 року також створювали демократичний союз, з якого ми, як було записано, мали право вийти. Чим це закінчилося, всі знають. Дуже важливо пам’ятати це, бо й сьогодні з іншої сторони, іншими аргументами робиться те саме — спроба втягнути Україну в новий союз. Важливо, щоб нинішнє керівництво це зрозуміло. Янукович ще не є українським президентом, але коли захоче, може ним стати, його змусить історія. Підтримую пропозицію Степана Хмари про те, щоб зустрітися з президентом і висловити своє бачення.
Треба думати про майбутнє, ми повинні готувати собі зміну, працювати з новим поколінням. Вірю в те, що Декларація живе, працює й буде виконана.

ВІД ДЕКЛАРАЦІЇ ПРИНЦИПІВ УГС ДО ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ

Олесь ШЕВЧЕНКО,
народний депутат України
Ті 125 осіб, що входили до Народної Ради, демократичної опозиції у Верховній Раді — це золотий список українських державників. Верховна Рада ХІІ скликання — це вже парламент нового типу. Тоді відбулися перші найдемократичніші й, мабуть, поки що єдині в історії України справді демократичні вибори. Дуже важливо, що на цих виборах демократичні сили майже стовідсотково перемогли в столиці України і в усій Західній Україні. Це мало вирішальне значення. Ми були членами комісії з питань державного суверенітету міжреспубліканських і міжнаціональних відносин на час прийняття цих доленосних документів, зокрема найважливішого — Декларації про державний суверенітет. У комісії в нас утворилася більшість, хоч керівництво було комуністичне.
До Верховної Ради ми прийшли не з порожніми руками. Прийшли досвідчені політики, зокрема 12 політв’язнів, які пройшли не одне десятиріччя політичного протистояння з комуністичним режимом, концтабори, тюрми й заслання, потім одержали підтримку народу в мажоритарних округах. Ми прийшли з політичною програмою відновлення української незалежності й державного будівництва. Такою була наша програма “Декларація принципів Української Гельсінкської Спілки”. Її виголосили 7 липня 1988 року на багатотисячному мітингу у Львові.
Два роки активної діяльності УГС спричинилися до того, що ми політизували Народний рух України. У ньому був наш представник Михайло Горинь, якому ми доручили проводити лінію УГС на повну державну незалежність. Коли на першому з’їзді 1989 року Михайла Гориня було обрано головою секретаріату Руху, делегати стоячи скандували “УГС”, вітаючи нашу позицію на повну державну незалежність. Наша державницька лінія перемогла й у Верховній Раді, звичайно, не тільки завдяки нам. Комуністичну більшість, “групу 239”, тоді очолював Олександр Мороз.
Ми змогли перемогти через те, що це було загальнонаціональне повстання. Десятки тисяч людей щодня в Києві пікетували ВР. Незабаром вийде моя стаття, яку я назвав “Від декларації принципів УГС до Декларації про державний суверенітет України”. Декларація про державний суверенітет України стала справжнім інструментом демонтажу імперії, імперської конституції й створення законодавчої бази для постання відновленої Української держави. На початок серпня 1991 року завдяки тому, що ми, керуючись положеннями Декларації, поступово вносили зміни в конституцію СРСР, імперія була позбавлена політичних і економічних підвалин для продовження її існування. У цьому історична роль Декларації про державний суверенітет.

ЗАДЕКЛАРОВАНЕ — ВИКОНУВАТИ

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, Герой України, народний депутат України
Частина українського політикуму була зрілою політично і максимально наближала Україну до незалежності. Але, звичайно, не все залежало від нас. Коли ми прийшли у Верховну Раду вперше, у травні 1990 року, ми ще були членами Української Гельсінкської Спілки. 29—30 травня провели з’їзд Української республіканської партії, й Декларацію принципів УГС перетворили на програму партії. Якщо ви порівняєте текст Декларації про суверенітет і програму УРП, то є місця однакові.
У Верховній Раді ми створили на основі членів УРП депутатську групу “Незалежність”. У суспільстві ми були тими дріжджами, які кидають у діжку, нехай їх там небагато, але ця діжка починає підходити, щоб пекти хліб.
Народна Рада — патріотична частина парламенту — працювала дуже активно, і підготовка Декларації — це заслуга спільна. Наприклад, я вважав, що потрібен не дуже широкий текст, щоб комуністів не налякати. Але перемогла лінія на те, щоб був широкий текст, і я радий цьому, бо це стало програмою державного будівництва незалежної України.
Щодо поняття “суверенітет”. Ми, республіканці, й ті, хто був ближче до нас, хотіли написати в документі про державну незалежність. Та на це не пішли, бо враховували досвід Прибалтики. Там юристи і політики зробили геніально — слово незалежність замінили словом суверенітет, і поділили на три частини. І кожна з них була недостатня, щоб Москва ввела танки. Проголосили економічний суверенітет Литва, Латвія, Естонія. Економічний — це ще нібито не незалежність, і Москва танки не пустила. Пізніше проголосили суверенітет культурний — теж ніби недостатньо, щоб розчавити це танками. І нарешті суверенітет політичний, коли завершився процес перетворення колонії — радянської соціалістичної республіки — на незалежну державу.
І те, що ми перейняли це у прибалтів, назвавши Декларацією, великою мірою послабило настороженість комуністів. Вони поділялися на три частини: російські шовіністи, які до кінця стояли за Союз; такі, що переходили на наш бік; більшість, яка вагалася. Ось для них заміна незалежності на суверенітет давала можливість перейти на позиції державності.
Коли ми того дня вийшли з парламенту, довкола було дуже багато людей, вони вітали нас. Ми пішли на Майдан Незалежності. Я виступив там і сказав: “Сьогодні Верховна Рада проголосила Декларацію про державний суверенітет. І це Верховна Рада Української радянської соціалістичної республіки. Ця сама Верховна Рада свого часу голосувала за Декларацію прав людини, за подібні міжнародні акти. І частина комуністів сподівалася, що і цю Декларацію так само засунуть у шухляду і не виконуватимуть. Так-от, від нас залежить, щоб Декларацію виконували не так, як Декларацію прав людини. І від нас залежить зробити її реальною програмою будівництва незалежної України”.
Наші комуністи звикли “бігати” за Москвою, це було і до революції, й після неї. А Росія проголосила Декларацію про свій суверенітет на кілька днів раніше за нас. І це був сигнал для наших холуїв-комуністів, які звикли радитися з Москвою.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПОТРЕБУЄ ЗАХИСТУ

Петро ОСАДЧУК,
письменник
Ми говоримо сьогодні про Декларацію у нових політичних умовах. А вони такі. Олігархи об’єдналися з комуністами на проросійській основі й роблять усе, щоб демонтувати Українську державу. Я сказав би так: “За катаклізмом катаклізми. Крізь нетрі брехонь не пролізти. Ненавиджу капіталізм, який будують комуністи”.
Тут говорили, начебто Декларація давала основу для укладання нового союзного договору. Зачитаю: “Принципи Декларації використовуються для укладання нового союзного договору”. Але тут не йдеться, що це підстава для нового договору, немає слів, що це обов’язково. Це був реверанс у бік партійної еліти. У нас же й Рух спершу називався Народним рухом за перебудову, і лише пізніше ми від цієї назви відмовилися.
У Декларації багато засад, які були на юридичному рівні реалізовані, — через Конституцію, закони. І ніхто ніде не скасував головного твердження на сампочатку, що Декларація “проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади України в межах її території та незалежність і рівноправність її у зовнішніх зносинах”. Це фактично головна, фундаментальна засада незалежної держави.
Ці засади треба виконувати, але їх, на жаль, не виконують. Зверну увагу лише на два моменти Декларації. “Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань та окремих осіб переслідуються законом”. Товариство! Взяти те, що відбувається останніми роками в Одесі під проводом українофоба і сіоніста Маркова, де були вбивства, побиття демократичних демонстрантів, і жодної реакції центральної влади, не кажучи про місцеву. Такі речі слід карати в кожній нормальній державі, якщо є демократія, яка хоче себе захистити. А цього не бачимо.
“Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання, окрема особа не можуть виступати від імені народу України”. Звичайно, тоді ще не було президента. Але в серцевинній суті це формулювання й досі чинне. А його не виконують. Бачимо, як одна політична партія, підгрібаючи інших під себе, скуповуючи людей в коаліцію, претендує говорити від імені всього народу. Це грубе порушення нашої Декларації.
Отже, ми повинні думати про те, як захистити нашу Декларацію, захистити Україну. Треба виробити конкретну дорожню карту, що маємо робити. Бо поки що у нас лунають лише голоси, хто був першим, хто більше вклав, хто більше наговорив. Не кажучи вже, що сьогодні в нашому політикумі утворилися три категорії: націонал-патріоти, націонал-кар’єристи і націонал-шизофреніки. І це страшенно заважає нашому розвиткові.

ПРЕЗЕНТУЄМО КНИЖКУ

Олександр КОСТЮК,
народний депутат України
Виступатиму коротко. Хочу повідомити присутнім на “круглому столі”, що після урочистого засідання 16 липня у Верховній Раді буде роздана книжка “Декларація про суверенітет — 20 років поспіль”, куди увійде вся документація з цього питання. Це стенографічні матеріали, які стосуються прийняття декларації: виступи, коментарі. Видає книжку Асоціація народних депутатів України за власні кошти та спонсорську допомогу колег. Найбільше коштів надав пан Радейко — майже половину фінансування книжки, за що ми йому вдячні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment