О ШКОЛО, ШКОЛО! ЯК ТЕБЕ ПЕРЕШКОЛИТИ?

Олексій ГУБКО,
доктор психологічних наук,
дійсний член Української Міжнародної
академії оригінальних ідей,

фото Олеся ДМИТРЕНКА

SOS! Рятуйте наші душі! Чергова шкільна реформа! Після останньої реформи так любо було дрімати під заспокійливі серенади освітянських чиновників. І зненацька заштормило серед ясного неба. До Верховної Ради подано проект голови Комітету з питань національної безпеки й оборони А. С. Гриценка про перехід знову до укоханої десятирічки. Звісно, це викликало бурю спротиву не тільки в чиновницьких кабінетах. У тижневику “Освіта” (за 10—17 лютого) з’явилося “Звернення Колегії Міністерства освіти і науки України до Верховної Ради України від 11 лютого 2010 року” та “Відкритий лист Академії педагогічних наук України до Верховної Ради України” за підписом президента АПН В. Г. Кременя та інших чолових академії. Обидві публікації містили різку критику заявленої реформи. Так у “Зверненні” говорилося: “Колегія Міністерства освіти і науки України, розглянувши зазначений проект Закону України, закликає народних депутатів України відхилити його як такий, що таїть у собі загрозу відкинути українську освіту на десятки років назад”.
З багатьма аргументами цієї критики не можна не погодитися. Особливий подив викликав той поспіх, з яким ініціатори пропонованої реформи просували законопроект до затвердження Верховною Радою. “Здається щонайменше дивним, — ідеться у “Відкритому листі”, — що проект такого доленосного закону поспіхом виноситься на наступне пленарне засідання ВР України без належного обґрунтування та громадського обговорення, всупереч негативному висновку Міністерства освіти і науки та АПН України як головної наукової організації в галузі освіти (висновок надіслано до Комітету з питань  науки і освіти в листопаді 2009 року), без опрацювання можливих наслідків прийняття цього акта”.

найбІльш замашнІ
хуки й аперкоти
Оскільки чільні положення в обох документах повторюються, переповідатиму їх і цитуватиму без посилання на джерело. “Повернення до моделі 10-річної школи, що існувала в СРСР у 80-х роках минулого століття, неминуче призвело б до відновлення шестиденного навчального тижня та загрозливого для здоров’я школярів перевантаження.
12-річний термін навчання забезпечив збереження здоров’я дітей, унормував навчальне навантаження, запровадивши у школах п’ятиденний робочий тиждень”.
“Особливе занепокоєння викликає норма законопроекту щодо повернення до трирічної початкової школи, у той час, коли в країнах із ефективною системою освіти навчання у початковій школі триває 5—8 років.
Чинна 4-річна початкова школа забезпечила:
— зменшення навчального навантаження учнів;
— зменшення тривалості уроків (у 1 класі — 35 хв., у 3—4 класах — 40 хв);
— введення двох-трьох уроків фізичної культури у кожному класі;
— вивчення з першого-другого класу іноземних мов;
— вивчення мов національних меншин.
Пропоноване в законопроекті підвищення до семи років вікового порогу вступу до школи відлучило б від навчання дітей шестирічного віку — найбільш сприятливого для початку навчання.
У більшості країн світу шкільне навчання розпочинається щонайпізніше з 6, а то й з 4—5 років”.
Що стосується загальної освіти, то вона в інших країнах коливається від 11 (лише в Білорусі й Росії) до зазвичай 12, а то й 13—14 років.
Цитоване тут вимагає деяких уточнень. 12-річка ліквідувала перевантаження учнів, “забезпечила збереження здоров’я дітей”. А хіба діти не стогнуть від непосильних навантажень, від восьми уроків, непродуманих програм, які зашкалюють усі мислимі для здорового глузду норми? Бо неконтрольований предметоцентризм перетворився на психічну манію, і ніхто не регулює апетити цих Гаргантюа від педагогіки. У підсумку здоров’я не тільки не “збережене”, а й, як доводять медичні обстеження, катастрофічно погіршується (і від шкільного навчання з шести років. Шестирічні повинні бути в дитсадках!).
І не треба нас лякати прикладом Європи чи Америки. Там школяр сам визначає, які предмети він вивчатиме, тож жодного перевантаження немає. Нас теж може врятувати лише одне — спеціалізоване (профільне) навчання. Про нього ми говоримо вже ціле століття, а освітянська гарба продовжує тріщати під горою лантухів з усякою всячиною. І немає Геракла, який розчистив би ці Авгієві стайні. А все так просто: запровадити школи бодай трьох профілів — фізико-математичного, хіміко-біологічного і гуманітарного. І перевантаження зникнуть. І дітки будуть здорові й щасливі.
Але ж не роблять цього! Така патологічна інертність педагогічного мислення? Чи не час скинути із себе це гіпнотичне заціпеніння? Не розуміють!
У “Зверненні” про спеціалізоване навчання згадано, але якось непереконливо: “Повернення до десятирічного терміну навчання унеможливило б перехід старшої школи на профільне навчання”. Але де гарантія, що утримання 12-річки уможливить його? Адже багаторічні обіцянки здійснити спеціалізоване навчання залишились обіцянками-цяцянками. Вони лише засвідчили, що міністерські й академічні функціонери не розуміють, що єдиний порятунок школи і дітей — лише в негайному переході на спеціалізоване навчання. Тоді і знання не зменшаться, а збільшаться, і здоров’я дітлашні повернеться, і радість дитинства та юності купно теж.
Серйозної уваги вимагають й інші міркування опонентів пропонованої реформи.
“Навчальний процес у 1—9 класах дванадцятирічної школи забезпечують понад 800 назв підручників з обов’язкових предметів. Вже надруковано понад 95 млн примірників, котрі обійшлися платникам податків майже у 1,5 млрд грн. Прийняття запропонованого законопроекту потребуватиме лише на заміну підручників для 1—9 класів ще більшої суми”!
Освіта — справа недешева. Наявні підручники і далі використовуватимуть як додаткову літературу. А нові мають творитися на роки. Сучасні автори (методисти й науковці) майже без винятку не здатні творити такі підручники — неспроможні писати їх цікаво. Тоді слід обов’язково залучати як співавторів письменників і популяризаторів науки й періодично проводити конкурси на найкращий підручник. Найкращі ж тиражуватимуть й далі. І постійно має бути широкий вибір підручників і навчальних посібників. А ще варто налягати не на підручники, а на художнє навчальне кіно. Усі теми слід дублювати художніми кольоровими фільмами. Надто з історії, літератури, географії, українознавства тощо. Тоді й двієчник зацікавиться, і нудьга й остогидження залишать школу. Має бути створена потужна кіностудія навчального кіно, яка забезпечувала б художніми фільмами з названої проблематики.
Особливо слід думати над тим, що ЮНЕСКО і Болонська декларація вимагають не меншої тривалості навчання, ніж 12 років. А вона у нас буде такою і навіть більшою разом з усіма названими далі обов’язковими типами навчальних закладів, що дають середню освіту.
Реформа не зробить безробітними 100 тисяч учителів, як нас страхають. Адже в спеціалізованих школах сумарно буде не менше, а незрівнянно більше уроків відповідного профілю. А гуманітарний цикл буде представлений в усіх типах закладів — від дошкільної материнської школи до випускного курсу університетів (з українознавчого циклу особливо).
Названий далі широкий спектр шкіл, коледжів і вищих навчальних закладів не допустить того, що неповнолітніх викидатимуть на ринок праці й просто на вулицю, де вони можуть криміналізуватися. Поки наш спудей подолає ці сходинки, він стане повнолітнім й обере фах. Отже, не такий страшний чорт, як його малюють. Тільки треба, аби реформу здійснювали талановиті спеціалісти й обов’язково патріоти!

МІЙ ПРОЕКТ ПОБУДОВИ
НАШОЇ ШКОЛИ
Не повірите, але це правда, що я вимріяв його ще зі шкільних років, коли на власній шкурі відчував усі принади школи-бурси. А в десятому класі навіть написав цілий памфлет і послав його до “Литературной газеты” в Москву. Це було влітку аж 1948 року. І несподівано “Лит. газета” опублікувала мої філіппіки, правда, в дуже скороченому вигляді. І ось уже 62-й рік це моя улюблена тема. Я публікував свої інвективи і в науково-педагогічних, і в психологічних виданнях, і в газетах, зокрема в “Літературній Україні” (один раз у супрязі Олесем Бердником — “Літ. Україна”, 1988, 7 квітня), і в “Литературной газете” (“Школяр или исследователь?”, 1962, 13 сентября).
Тож те, що зараз мовлю, — це не якісь там експромти, а тяжко промислена і навіть вистраждана річ. На перший погляд, вона може видаватися парадоксальною — такою, що суперечить і 12-річці, що існує, і замисленій десятирічці. Насправді сполучає найбільші принади і тієї, й іншої. Судіть самі.
Початкова, материнська школа (для дітей 3—6 років). На базі дитсадка. Обов’язкова для всіх. Навчає читати, писати, рахувати. Розвиває естетично, морально і фізично.
Восьмирічна середня школа (для учнів 7—14 років). Спеціалізована, теж входить у число обов’язкових.
Дворічний коледж або ПТУ (15—16 років). Середня спецосвіта. Теж складова обов’язкової освіти.
Дворічний гуманітарний університет (17—18 років). Трохи спеціалізований. Дає вищу гуманітарну освіту. Не входить до обов’язкової освіти, але рекомендується. Прийом без іспитів і конкурсів, без будь-яких оплат і хабарів.
Трирічний спеціалізований інститут чи університет. Дає вищу професійну світу. Теж за бажанням і теж дуже бажаний, гарантований і без оплат.
Деякі деталі заявленого проекту. Як бачимо, він передбачає залучення величезних ресурсів дошкільного віку, які дуже швидко зникають. Дитина 3—4 років без будь-якої натуги (інколи навіть з першого прочитання) може запам’ятати цілу збірочку віршів, але вже в першому класі, аби завчити бодай один вірш, їй треба докласти певних зусиль. Тож дошкільний вік найкращий і для вивчення іноземних мов. А ми вчимо лише одну іноземну мову 10 років у школі, п’ять у ВНЗ, три в аспірантурі, а потім десятки років користуємося словниками — і так й не навчаємося до пуття нею говорити. Чого ж ми не залучаємо феноменальних здібностей до мов дитини 2—5 років, коли дитина без будь-яких зусиль легко опановує їх?
Так само дошкільнята легко навчаються читати, писати, грати на музичних інструментах і таке інше. Ось зразок дитячих можливостей. Моя донька Марійка сама, граючись кубиками з літерами, навчилася у два роки читати. Трирічною читала (про себе) із швидкістю дорослої людини. Ще до школи прочитала не тільки дитячу класику, а й ті основні твори, які треба знати випускникові школи. Читала кількома мовами дитячі журнали й книжечки, перекладала вірші з них. Із двох років проголошувала заримовки, маршируючи по кімнаті. Із чотирьох робила книжечки з власними віршами і прекрасними ілюстраціями. З чотирирічного віку грала за нотами і творила власні пісеньки, які й виконувала, акомпануючи собі. Із семи друкувалася в дитячих і дорослих журналах. Вийшло п’ять її поетичних збірок. Одна з них — переклади її поезій російською, а друга — білоруською. Перекладачі зголосилися самохіть. Ще до школи писала абсолютно грамотно. Провели такий експеримент. Посадили випускника школи і нашу Марусю. Дали їм дуже важкий диктант. Витвір нашої “дуже середньої школи”, як казав Райкін, зробив до двох десятків помилок, а дитя, що й дня не сиділо за партою, — жодної.
Отакі справи з материнською школою. А що стосується проекту восьмирічної середньої школи, то я вже бачу істерію: мовляв, профанація! Середня освіта за вісім років — нереально! Однак заспокойтеся, панове! Додайте трирічну дошкільну материнську школу і дворічний коледж, який теж входить до середньої обов’язкової освіти. Тож у сумі буде: 3+8+2=13 (років). А головне, це ж буде спеціалізована школа. Принаймні трьох профілів: гуманітарний, фізико-математичний і хіміко-біологічний. За цієї спеціалізації вихованці школи знатимуть не менше, а більше. А оскільки вони ще й здібні до цих наук, то проходитимуть свої студії форсованим маршем.
Те саме спеціалізовані коледжі й ПТУ. Їхні випускники матимуть середню професійну освіту і зможуть вже працювати за фахом, заступаючи в разі потреби фахівців із вищою освітою.
Тим паче зможуть знайти роботу випускники з вищою гуманітарною освітою. А головне, вони вже спроможні зробити зрілий вибір професії й відповідного вищого навчального закладу. І жодних труднощів зі вступом до нього не буде. Кожен, хто побажає одержати вищу освіту, одразу зараховується до відповідного ВНЗ. Чи не призведе це до девальвації диплома про вищу освіту? Вихід дуже простий — зробити його кількаступеневим: перший ступінь — у перспективі аспірантура, наукові заклади, кафедри, конструкторські бюро та ін., другий ступінь — інженери, вчителі, лікарі, агрономи тощо, третій ступінь прирівнюється до випускника технікумів та інших навчальних закладів, що дають середню спеціальну освіту (техніки, фельдшери, медсестри, бібліотекарі, вчителі початкових класів, молодші агрономи і багато інших), четвертий ступінь — висококваліфіковані робітники (нагадаю, що у США майже 65 відсотків робітників мають вищу освіту) та інші кваліфіковані рядові працівники. Нарешті, володарі диплома п’ятого ступеня одержуватимуть просто посвідчення, що вони прослухали навчальний курс цього ВНЗ і працевлаштовуватимуться самі. Усе це буде могутнім стимулом до якіснішого навчання. За рік кожний матиме право перескласти на диплом вищого ґатунку.
Буде багато шкіл для обдарованих. Вони називатимуться ліцеями і гімназіями. Найбільш елітні матимуть статус національних. Нині безліч ліцеїв і гімназій — це звичайнісінькі середняцькі школи. Потрібна перереєстрація.
Які ж найболючіші вади нашої школи? Це, звісно, перевантаження учнів. Вісім уроків на день — це злочин проти людяності. Навчальні програми розбухли, вони не розвивають, а отуплюють дітей. Підручники написано занудно, сірою мовою. Відповідно ж і нецікаві, безбарвні уроки. Уже в середніх класах колишній “чомучка” набуває алергії до навчання. Погіршується здоров’я. Медичні огляди засвідчують, що здорових дітей не більше 10 відсотків. Вихід один: різке скорочення програм. Але ж суспільний прогрес вимагає збільшення обсягу знань! Тож порятунок у спеціалізації шкіл. Саме ця ідея, за яку я вже борюся півстоліття, як бачимо, чільна в моєму проекті.
Про перевантаження вже говорять ціле століття. Однак система настільки інертна, що майже нічого не змінюється. Є лише поодинокі спроби ентузіастів-новаторів. У згаданих вище документах Міністерства освіти і АПН обіцяно таку градацію шкіл. Однак обіцянки ми чуємо десятиліттями. Без державної волі й рішучих волевиявлень громадськості знову може нічого не змінитися.
Слід розробити державну програму обов’язкових дисциплін — українська мова і література, історія і географія України, українознавство, іноземна мова, фізкультура. Решту предметів обирає сам учень відповідно до того, ким він хоче стати. Тоді будуть і знання, і здоров’я, і радість буття. Як відомо, так і роблять на Заході — з тверезим поглядом на життя. Наша школа не дає ні належних знань, ні здоров’я, ні всебічного розвитку, ні радісного світовідчуття. Де ж наш гуманізм, любов до дітей, здоровий глузд нарешті?! Не забувайте, що Україна з часів Трипілля дарувала планеті найкращих дітей. Україна — батьківщина педагогічних геніїв — Ушинського, Сороки-Росинського, Макаренка і Сухомлинського, учення яких використовує вся планета!
А ще більша ущербність нашої школи не тільки в тому, що вона погано вчить, а й у тому, що зовсім не виховує. Якщо є виховані діти, юнаки та юнки, то завдячуючи батькам, а не школі. Звісно, не все залежить від школи. У Макаренка є геніальна формула, на яку ніхто не звертає уваги: “виховує не вчитель, а суспільство”. Тож перші наші претензії будуть саме до нашого соціуму. Але й педагоги мають боротися за право плекати кращу людину. А цього їх слід учити. У педагогічних навчальних закладах передбачити окремі факультети, які готують професіоналів-вихователів, а в штатах шкіл спеціалістів з виховання має бути не менше, ніж урокодавців. Це будуть насамперед звільнені класні керівники, а потім майстри з політико-громадського виховання, те саме з естетичного, морально-етичного, трудового, фізичного. Має бути й національне виховання і не тільки на уроках українознавства — ним має бути пронизане все життя.
І чи не найболючіше — фінансування. Ніколи не матимемо не те що прекрасної, а й бодай стерпної школи за такого злиденного матеріального забезпечення. Ніколи не матиме будь-якої виховної потуги учитель, бідно одягнений, захарчований, змучений злиднями. Ніколи на цей жертовний чин не прийдуть здібні люди. Ми втрачаємо талановитих, може, навіть геніальних педагогів, бо вони йдуть у більш грошовиті галузі. Учитель має одержувати високу платню — не меншу, як у професора. Одержує ж токар чи водій зарплату, більшу за професорську! Але й профдобір тут буде найжорсткішим.
Можновладці й фінансисти не повинні труситися над кожною копійкою, що йде на освіту. А тим часом економісти вам скажуть, що освіта — це найприбутковіша галузь. Кожна гривня, вкладена в цю святу справу, дасть 10 гривень прибутку. І навпаки, недофінансування середньої й вищої освіти веде до економічного занепаду і навіть суспільного колапсу. Тож будьмо мудрими — заощаджуймо на чому завгодно, а тільки не на культурі й освіті.
Освіта й культура — це сіамські близнята. Низький культурний рівень суспільства не менш згубний, ніж освітній. І не тільки для духовності країни, а й для її економіки. Японія й Корея свою повоєнну відбудову почали з… освіти й національного виховання. І тепер вони всесвітні лідери і в економіці, і в іншому. Річний бюджет Гарвардського університету ще недавно майже дорівнював… річному бюджету України. На жаль, для наших бізнесменів і для багатьох державців освіта й культура — це порожній звук. Кожна гривня, кинута, як кістка, на цю святу справу, для них марно витрачені гроші. Повчімося ж бодай у західних колег. Та й міжкласова злагода може бути лише при заможному житті, високій освіті й культурі народу.
Дуже хотілося б, аби можлива дискусія після цієї публікації пішла продуктивним руслом. Нам не потрібна ні десятирічка, що була, ні 12-річка, що є нині. Потрібна принципово досконаліша школа і незрівнянно кращі жерці цього святого храму.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment