СИНЬО-БІЛА ІМЛА ДИМОВОЇ ЗАВІСИ

Руслан МОРОЗОВСЬКИЙ

У розмові з молодиком, який представився функціонером Партії реґіонів у рядах синьо-білих охоронців Верховної Ради під час яйцеголової ратифікації харківської угоди, довелося почути, що непогано було б українським юнакам замість вживання наркотиків зайнятися війною з чеченцями. Все одно наркомани вмирають молодими, насмішкувато прирівнявши усіх українських юнаків до наркоманів, обґрунтував функціонер цю тезу. Тобто метою нескінченної московської чеченської кампанії, виявляється, крім усіх інших кремлівських завдань, є ліквідація не тільки російської, а й, у перспективі, української наркоманії. Не піддається хвороба ні лікам, ні проповідям — ліквідуємо її з допомогою чеченських куль. Ось така наркотична прямолінійність недолугого жарту молодого реґіонала, який наївно вважає, що помста мусульманських бойовиків за чеченофобську орієнтацію його ніколи не дістане. Згадується знаменитий афоризм Сталіна. У перефразованому вигляді звучить так: є наркоман — є проблема, нема наркомана — нема проблеми.
Одним із першочергових завдань ПР є інкорпорація України в державну структуру Росії, додав реґіонал, демонструючи неабияку обізнаність не тільки з “імпортною” лексикою, а й із найголовнішим, можливо, засекреченим пунктом програми-максимум правлячої в Україні партії. І це вже не жарт. Слово інкорпорація означає не возз’єднання, і навіть не приєднання, а включення, тобто поглинання. Отже — злиття націй, про яке так довго піклувалися більшовики, у виконанні комуно-реґіоналів набирає ознак реалізації проекту розв’язання українського питання в дусі марксистсько-ленінського віровчення. Логіка реґіоналів традиційно кремлівська: є незалежна Україна — є проблема, нема незалежної України — нема проблем. Тотожне “розв’язанню питання” подолання наркоманії. А кому не відомо, що в корумпованому суспільстві “борці” з наркоманією самі її й розповсюджують?
Не дивно, що за майже 20 років незалежності українська політична нація під проводом демо-лібералів усіх ґатунків набрала такого прискорення в русі до омріяної комуністами мети, яке марксистам-сталіністам навіть в умовах диктатури пролетаріату і не снилося. Саме в умовах так званої української державності, в законодавчому органі якої реґіонали вкупі з комуністами та блоком Литвина нині мають незаперечну більшість, це прискорення стрімко зростає. Гарячковий унісон заяв прем’єрів Путіна й Азарова про сумнозвісне спільне минуле, яке чомусь має зумовити спільне українсько-московське майбутнє. Бліцкриг підписання таємничих угод.
Що ж, попри те, розуміє чи не розуміє правляча коаліція, що в разі здійснення запланованих Москвою цілей вона сама себе також похоронить, мусимо переносити і такі парадокси ХХІ століття. Бо продовжуємо жити за правилами зони, але вже під заслоном парламентської димової завіси. І на тому задимленому віражі парламентські коаліційні стрілочники, забувши, що й для них та їхніх нащадків, як свідчить історія сталінізму, Сибір також неісходимий, круто змінили напрямок руху українського потяга в бік московського тупика, ім’я якому — 2041 рік. Рік столітнього ювілею початку гітлерівсько-сталінського Армагеддону 1941—1945 років.
Смішно сподіватися, що після такого знаменного року, тобто 2042-го, Москва залишить “город русской славы” Севастополь. Тобто обраний Москвою 2042 рік як дата закінчення терміну оренди української території — це свідомий глум, москальське знущання над яйцеголовим, хоч і рускоязичним, але хохлом, який, навіть переслідуючи сумнівну мету так званого зменшення газової ціни, за відповідного бажання, міг би наполягти, наприклад, хоч би на 15-річному, а не на 25-річному терміні продовження оренди Кримського узбережжя. Але у випадку погодження 15-річного терміну оренди стала б актуальною інша символіка виведення російського ЧФ з українського Криму: 2032-й — це рік 100-літнього ювілею українського Голодомору. 1917, 1932, 1942 — як відзначатимуть 100-річчя цих пекельних дат ідейні нащадки україножерів? Як почуватиметься в тих умовах українство? Під якими прапорами?
Адже в Україні, крім малоросів, лохів та узаконених всілякими внутрішніми і європейськими хартіями нацменшин, більшості яких начхати на долю корінної, титульної нації, поки що присутні, принаймні де-факто, і вчорашні українці. Чому вчорашні? Не тільки тому, що в усіх офіційних документах — паспортах, посвідченнях, анкетах ліквідовано графу про національність. А й тому, що преамбула Конституції України проголошується від імені “Українського народу — громадян усіх національностей”, а не від імені “Українського народу та громадян інших національностей”.
Наведена юридична формула преамбули не враховує наявності в Україні корінної титульної нації. Тобто етнічні українці як споконвічна корінна етнонаціональна спільнота опинилися поза Законом. І якщо скасування 5-ої графи в особистих документах юридично усуває кожного українця як окремого члена етнонаціональної спільноти, то преамбула Конституції України юридично ліквідує етнічну українську націю цілком, підмінюючи її ефемерною “політичною нацією”. То хто ж зважатиме на ліквідованих, тих, кого нема? Тим, кого нема, не потрібен ні Південний берег Криму, ні Азовське море, ні газова труба, ні авіація, ні земля, ні вода, ні українське кіно, ні сама Україна.
Без скасування кримінальних домовленостей Януковича з Кремлем ніхто і ніщо в світі не завадить під приводом захисту якихось російських бізнесових інтересів повторити в Україні кремлівську акцію щодо Чехословаччини 1968 року.
А хіба не можливе введення російських військ в українські населені пункти на підставі якоїсь чергової Кремлівсько-Банківської угоди про військову взаємодопомогу? А хіба не можлива поголовна мобілізація українських призовників на безкінечну чеченську бійню? Цілком можлива! Бо заблоковані Конституцією квазівласної держави етнічні українці упродовж двох десятиліть демонструють байдужому світові повну безпорадність у справі облаштування державного і громадського життя. Паралізована будь-яка суспільна, політична, творча чи виробнича українська діяльність. Натомість законодавче скасування багатомільйонного українського народу як суб’єкта конституційного і міжнародного права — хіба це не обурливий вияв печерного юридичного етноциду українців?
Отже, повернення української нації в конституційне поле держави Україна — питання не менш нагальне, ніж примітивний фізичний мордобій у парламенті. Цікаво, чи розуміють цю обставину нинішні завзяті опозиціонери, які в імлі синьо-білої димової завіси так героїчно 27 квітня 2010 року кидалися з яйцями в парасолькову амбразуру харківської угоди?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment