СЛЬОЗА БОГОРОДИЦІ

Анатолій КАМІНЧУК,
м. Київ

“У літературу люди входять по-різному: один вривається, як метеорит, займеться, осліпить і… невдовзі згасне, інший проклюнеться на вечірньому небі манюсінькою зірочкою, цяткою, яка заяскріє, розгоряється й розгоряється і, врешті, запалахкотить яскравим рівним світлом. Та й зорі є різні: білі карлики, гіганти, наднові, колапсуючі…
Скажімо, стосовно прозаїка: розпочинає з оповіданнячок, утверджується в жанрі, пробує сили в повісті, аж потім — у романі. А як бути ось із цим випадком: чоловік пише роман у шістдесят років, перший роман, без жодних попередніх публікацій, пише, подає його на один із найпрестижніших конкурсів у державі — “Коронація слова” — і… стає лауреатом”.
Так пише знаний прозаїк України Юрій Мушкетик, представляючи читачеві нового автора, якого він випадково помітив серед рясного потоку літературного самопливу.
Щось схоже маємо із прозаїком Галиною Марчук, щоправда, вона не подавала свого роману “Борозною любові” на конкурс, бо, либонь, і не знає, що такий конкурс існує, — ця авторка далека від літературних тусівок, письменницького середовища.
Галина Марчук родом із невеличкого села над Тетеревом, що на Житомирщині. Після сільської десятирічки — механіко-математичний факультет Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, наукова робота в Інституті кібернетики імені В. М. Глушкова. З 1996 року викладає математику в одному з київських ліцеїв.
Отже, до письменства не має жодного стосунку, щоправда, іноді писала до вчительських газет і журналів, але здебільшого на тему сучасного шкільництва. Багато читала, думала, спостерігала за життям сучасної України, слухала розповіді людей, зокрема односельців і матері Антоніни Костянтинівни Марчук, пам’яті якої й присвятила цю книжку.
Що спонукало Галину Марчук взятися за перо в такому поважному віці, розповідає вона сама в передньому слові.
В анотації до книжки сказано: “У романі, події якого охоплюють період від 30-х років XX століття до сьогодні, розповідається про долю кількох поколінь української родини, яка опинилася в епіцентрі найжорстокіших катаклізмів: Голодомору, сталінських репресій, Другої світової війни, Чорнобиля, Афганістану, але попри всі випробування, зберегла в собі людяність, любов, честь і совість, хоч і заплатила за це болючими карбами на генетичній пам’яті”.
Справді-бо, роман сучасний, глибокий, цікавий, бо зачіпає найболючіші проблеми української душі, це зрештою, художня історія народу, написана вправною рукою митця. У романі йдеться про головне для автора — про пам’ять роду й людську шляхетність. Тут нічого немає про нині модні “імідж” і “статус”, зате є правда про жіночу долю, про Бога в серці, про віру, любов і надію. Правда чиста й проста, як у народній пісні.
Проза Галини Марчук приваблює саме щирістю, чесністю, добротою небуденного хисту. Тут нема карколомного сюжету, вигаданих візій, еротичних сцен, ненормативної лексики, “полунички”, яку так полюбляють новоявлені письменники, щоб привабити читача. Усе чесно, чисто й правдиво, як у житті. Мова добірна, чиста й барвиста, бо почерпнута з криниці фольклору. Тут нема філології, літератури та літературщини, зате багато болю, страждання, крові, сліз, поневіряння і сваволі, яких довелося зазнати людям за сталінського тоталітарного режиму.
У центрі уваги роману — доля двох жінок: Марії та її прийомної доньки Марусі від часів Голодомору до сьогодні. Розповідь ведеться повільно, розлого, авторка зачіпає багато проблем, хоче розповісти про все і всіх, а тому події наростають, накочуються, поглинають читача, і вже ти в полоні тих подій, живеш життям тих невигаданих героїв.
І хоч би скільки ми говорили про достоїнства чи вади роману, його варто прочитати. Тож я звернувся до свого друга, критика та літературознавця, письменника Миколи Б., щоб він дав оцінку роману Г. Марчук.
Ось що він сказав: “По-перше, мене не влаштовує назва “Борозною любові”. Вона банальна. Сюди більше пасує “Сльоза Богородиці”, бо Матір Божа весь час супроводжує героїв, береже їх від біди, покриває своїм омофором.
По-друге, роман написано пунктирно, про все потроху, галопом по Європах, тому він нагадує твір на вільну тему.
По-третє, немає палкого кохання, еротики, сексу, ненормативної лексики, а це сьогодні — неформат.
По-четверте, Житомирщина — край поліської говірки, своєрідної запахущої мови, пісень, фольклору. У творі цього замало.
По-п’яте, складається враження, що твір написала вчителька української мови і літератури, бо все тут правильно, логічно, пригладжено, його навіть можна читати на уроках в школі як історію народу часів Голодомору.
По-шосте, роман може бути. Він читається, є навіть місця, які видушують сльозу. Але все це розраховане на сільського читача, вчителя, сільського інтелігента.
По-сьоме, хотілося б порадити авторці прочитати модного письменника Коельйо, хай повчиться писати про жінок, їхню долю, зокрема, кохання, таємницю жіночої душі.
По-восьме, твір все-таки читається, і зважаючи на те, що це проба пера, можна привітати авторку з успіхом”.
Приєднаємося й ми до цих слів і побажаємо Галині Марчук нових творчих здобутків і щасливої дороги до читацьких сердець.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment