ГОРОБЕЦЬ І ГОРЛИЦЯ

Пошук ідеалу повертає нас в любовний трикутник відомих особистостей ХІХ століття.

Надія ОНИЩЕНКО,
м. Ніжин

“Я не уверена в себе. Я люблю Вас, как брата, котрого хотела б видеть и слышать каждую минуту, и вечно смотреть в Ваши бархатные очи. А на больше я боюсь. Я не хочу быть тяжелой ношей для кого-нибудь, а тем больше для Вас, потому что больше Вас люблю, чем себя.
Я прошу Вас писать, потому что письма Ваши дороги для меня, и за них я буду бесконечно благодарна Вам. Пишите мне меньше, чем прошлое письмо, и пишите Вы, а не ты.
16 июня. Чернигов.
Адрес очень прост:
П. Ф. Глебовой в Нежин
в дом священника
Бордоноса”

Ці рядки Параска Глібова, дружина Леоніда Глібова і дочка ніжинського священика Федора Бордоноса, 1860 року надіслала Пантелеймонові Кулішу. Хочу одразу застерегти читача: в цьому любовному трикутнику не знайдете якоїсь сучасної телесеріальної “сунички”, бо її в цих стосунках не було. А була культура почуттів і моральна відповідальність, яка через 150 років зворушила відомого кулішезнавця Євгена Нахліка, автора монографічної розвідки “Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою”, виданої у Львові торік Львівським відділенням Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Разом з Оксаною Нахлік він упорядкував, прокоментував й підготував до друку маловідоме листування цих людей. Воно адресувалося не широкому загалу, і вимагало делікатності. Саме тактовність і наукову послідовність у ставленні до чужої душі виявили автори.
“Рік 1859-й приніс Пантелеймонові Кулішу найбільше прикрощів у позашлюбних романах, зате від початку травня до середини липня наступного року несподівано настав його час”. Так починає біографічно-культурологічне дослідження Євген Нахлік. Ще в Полтаві на початку травня 1860 року відбулося захоплення панночкою Ганною фон Рентель. Роман з Параскою Глібовою наприкінці травня 1860 року почався з його боку бурхливо. Апогей стосунків припав на час побачень у Чернігові й Ніжині в червні. А на початок липня зачарування Параскою пішло на спад, пристрасть перейшла в дружбу. Спалахнув потяг до юної вихованки Київського інституту шляхетних дівчат Горпини Ніколаєвої, його екзальтованої шанувальниці, з якою він уже рік листувався і яка була наївно захоплена яскравим письменником — провідником українського культурницького руху. Уявіть: тодішні інститутки захоплювалися саме такими чоловіками!
Переповнений нежданим щастям Куліш листовно звірявся 4 липня 1860 року Данилові Каменецькому: “Мысль у меня стоит на страже чувства, и поэтому я не погружаюсь в преисподнюю любви. Между тем человек открывается мне в женщине поразительно! Узнавая с каждым днем, что такое женщина, я вместе с тем уразумеваю лучше и нашего брата, мужчину. Никогда не буду считать сближенье с женщинами недостойным возвышенного характера. Это-то и есть именно жизнь; а то, что называют жизнью ученые и деловые люди, то — надворная работа”.
З шістнадцятирічною Параскою Бордонос ніжинський студент юридичного ліцею князя Безбородька Леонід Глібов одружився 12 травня 1852-го, маючи 25 років. Його залицяння, одруження, як стверджує, посилаючись на архівні документи, автор розвідки, проходили на тлі проблем зі слабким здоров’ям і з навчанням. У перші роки подружнього життя родина мешкала в будинку тестя — настоятеля Успенської церкви отця Федора, який зайняв це місце після смерті батька протоієрея Євтимія. Це був добропорядний сім’янин, батько багатодітної родини, у якій найстаршою була Парасковія.
Євген Нахлік детально розповідає про подвижницьке служіння Федора Бордоноса Богу і парафіянам. Отець Федір міг бути серед тих ніжинських священиків, що на майдані біля іншої місцевої церкви — Спасо-Преображенської — відправили панахиду по Шевченкові під час перевезення труни з тілом поета через Ніжин 5 травня 1861 року.
Праведному отцеві Федору Глібов присвятив поему російською мовою “Кто блажен?”, написану і надруковану 1868 року в “Черниговских епархиальных известиях” й окремо у друкарні губернського земства.
Священицькі обов’язки отець Федір виконував до смерті. Він помер 11 лютого 1877 року у віці 69—70 років. Світлій пам’яті Федора Бордоноса — “одного из почтеннейших членов нежинского духовенства” — присвятив розлогу, пропущену крізь серце статтю в неофіційному додатку до “Черниговских епархиальных известий” місцевий священик і відомий літератор Андрій Хойнацький, автор церковних та церковно-історичних праць, законовчитель ліцею князя Безбородька й настоятель інститутської Свято-Олександрівської церкви.
Після двогодинного відспівування тіло отця Федора винесли з церкви, і понад 5000 людей оточили труну на майдані навколо храму. Такого людського зібрання старожили не пам’ятали навіть під час Хресних ходів і в день Богоявлення Господнього.
Те, що Параска захопилася Кулішем — творчою особистістю, талановитим літератором, Євген Нахлік не вважає випадковістю. Раніше вона вже вийшла заміж за ліцеїста також із письменницьким хистом. Її вабили люди тонкого душевного складу, мистецьки обдаровані, інтелігентні, незвичайні особистості. Але у шлюбі “жива душа” з її темпераментом не змогла гармоніювати із “задумливою душею” — почувала неповноту життя, психологічний і, мабуть, фізіологічний дискомфорт, невтоленність бажань. По шістьох-сімох роках подружнього життя зі спокійним чоловіком Параска знудьгувалася, запрагнула різноманітності, нових вражень, свіжих почуттів. Глібов теж не почувався щасливим у шлюбі. Чи не тому, що він одружився з Параскою не так з любові, як із симпатії й не захоплювався нею настільки, наскільки вона потребувала? У родину прийшла біда — 31 грудня 1859 року померла єдина донечка Ліда. Тож Куліш з’явився у Чернігові дуже вчасно. Його зустріч із Параскою припала на той період, коли обоє переживали стан невиправданих сімейних очікувань. Їх обох об’єднав весняний настрій…
Пік Кулішевих почуттів припав на початок їхнього знайомства. Він навіть відвідав Парасчиних батьків у Ніжині й разом з нею виїхав з Ніжина в Київ. Проте вже з першої поштової станції за Ніжином — Володькової Дівиці — Параска завагалася і повернулася назад, чим вразила Куліша. Справа їхнього зближення здавалася настільки вирішеною, що Глібов послав їй навздогін відпускну — дозвіл дружині від чоловіка на проживання окремо від нього будь-де в Російській імперії. Без такого документа дружина не мала в ті часи на те права. Очевидно, Леонід Глібов прагнув задовольнити бажання жінки.
Невдовзі Параска все-таки поїхала в Київ на зустріч із Кулішем. Та він був дуже стриманим. А Параска остерігалася безоглядного зближення з ним. Вона очікувала його чоловічої рішучості й надійності й тому підсвідомо виказувала у наведеному вище листі своє занепокоєння. Куліш зробив з цього висновки. 17 липня 1860 року він писав: “Как это хорошо случилось, что мы не наделали никаких глупостей! Призраки счастья будут мелькать в наших воспоминаниях без темных пятен. Человеку только и удается мечтать о счастье. Мечты наши были прекрасны, и едва ли им соответствовала действительность, если б мы уехали с Вами с Чернигова или из Нежина. Помните Ваши последние опасения? Они поразили меня так же, как и возврат Ваш из Девицы, и я внутренне одобрял свой сдержанный образ действий. Мы останемся хорошими друзьями издали и в случайные свидания. Жизнь вместе могла бы сделаться несчастною от нескольких фраз, выражающих подозрительность там, где подозрительности не должно быть места”.
На думку Нахліка, якби Куліш із Параскою зійшовся тісніше — аж до неформального подружнього життя, то швидко розчарувався б у ній, бо вона, жадаючи понад усе цілковитої уваги до себе, ревнувала б його до творчої й видавничої діяльності, як це робила щодо Глібова. А Куліш з його літературними амбіціями не зміг би з цим змиритися.
Цей роман відбувався та тлі активного громадського життя Чернігова 1860 року. Пантелеймон Куліш зупинився у помешканні 31-річного Степана Даниловича Носа, тодішнього провідника місцевих свідомих українців, які об’єдналися на ґрунті любові до рідного народу, його мови й культури. Він мав неабиякий вплив на відродження в Чернігові українських народних традицій. Якщо раніше вишиванки носили тут лише серед простолюду, то за прикладом Носа відвідувачі його гостини, прозваної Куренем, стали вдягатися у вишиванки, шаровари, свитки, черевики. І це вважали зразком запорозького смаку. Як лікар та етнограф Ніс доводив, що народні й запорозькі звичаї мудрі й корисні, одяг здоровіший, українські чоботи гігієнічніші, ніж гамбурзькі, а народне лікування травами ефективне й варте вивчення, адже воно відповідає місцевим побутовим і кліматичним умовам та етнопсихологічним особливостям пацієнтів. Популярності Носові додавало й те, що він був автором фольклористичних та етнографічних публікацій у газеті “Черниговские губернские ведомости”. Бібліотека Куреня, що складалася з книжок переважно історичного змісту, пізніше дала початок Чернігівській громадській бібліотеці. Степан Ніс організував розповсюдження на Чернігівщині й Полтавщині книжок українською мовою, передусім видань “Друкарні П. О. Куліша”. Ніс був неперевершеним виконавцем українських народних пісень.
Культурницька діяльність Носа, спрямована на відродження самобутності українського народу, потрапила в поле зору російсько-імперської влади. Вона вбачала небезпеку вже в самому носінні українського одягу. Це був виклик імперській системі.
Чернігів на той час був невеликим губернським містом: 1850 року в ньому налічувалося 6494 мешканці, а 1858-го було тільки 884 двори. Та після Києва й Полтави він виокремлювався національно-культурним пожвавленням.
Не зумівши реалізуватися в любові, Параска Глібова спрямувала почуття й енергію на суспільно значущі вчинки, зокрема на український театр. Найбільший успіх аматорського драматичного гуртка чернігівської інтелігенції випав на долю “Наталки Полтавки” Івана Котляревського. Параска Глібова виконувала роль Терпилихи, а Степан Ніс — Миколи. Їхню акторську майстерність відзначали рецензенти: Павло Чубинський і Леонід Глібов.
Про успіх вистави та її вплив на національно-культурне піднесення збереглося свідчення і незалежного глядача — Іллі Шрага, який на час прем’єри вистави мав чотирнадцять з половиною років, а згодом, ставши українським громадським і політичним діячем, писав в “Автобіографії”: “Ще в гімназії на мене велике вражіння зробила “Наталка Полтавка”, яку було надзвичайно добре виставлено. Під впливом “Наталки Полтавки” я і деякі з товаришів захопилися українством — звичайно, більш з околишнього боку, поробили собі українське убрання. Його можна носити було тільки вдома, бо була обов’язкова форма. Але якось трапилося, що на Великодніх святах мене побачили на вулиці в українській одежі і подали про це до відомости начальства; мене покликав до себе інспектор, заборонив носити українську одіж і попередив, що як побачить мене на вулиці в українському убранню і він про це довідається, то покарає мене”.
Саме в перерві між першою і другою дією “Наталки Полтавки”, поставленої в червні 1863 року, було продекламовано байку Леоніда Глібова “Горлиця і Горобець”, у якій автор висміяв залицяння Куліша до його Параски. Після байки прочитано “наську побрехеньку” “Очаківська біда” Пантелеймона Куліша. Хтось невідомий (а може, й сам Глібов) зумисне дотепно зрежисерував таке поєднання поетичних творів, щоб асоціативно пов’язати Горобчика-молодчика з Кулішем. Це була віртуальна помста делікатного естета Кулішеві. Те, що не зробив Глібов у реальному житті, він здійснив у поетичному світі. Байка засвідчила душевну і творчу силу Глібова й виконала психотерапевтичну роль: витісняючи накопичені почуття образи, болю і гніву в творчість, він звільнявся од них.
Хоч Параска Глібова і зробила яскравий внесок в успіхи вистав чернігівського драматичного гуртка, вона не належала до того типу жінок, які компенсували брак любовного щастя громадсько-культурною, мистецькою чи професійною діяльністю.
Від другої половини 1863 року до кінця 1867-го Леонід Глібов переживав найтяжчі часи, зазнавши дискримінації губернської влади, без постійної роботи, власного помешкання, коштів, хворівши й сліпнувши. Хворіла і його дружина. Вона померла 4 листопада 1867 року. Поховали Параску на грецькому кладовищі в Ніжині. На могильному дерев’яному хресті була табличка з епітафією Леоніда Глібова:
Сокрыто здесь так много
чистых грез,
Любви и светлых упований,
Неведомых для мира слез,
Никем не понятых страданий.
Євген Нахлік вважає, що Глібов тонко відчував душу дружини, знав про її таємні бажання і страждання, які не зміг задовольнити. Він радше співчував Парасці, аніж любив її.
Нездійснений роман Пантелеймона Куліша і Параски Глібової міг стати однією з причин розриву літератора з інституткою Горпиною Ніколаєвою. Відмовивши нареченому, вона збиралася їхати з Кулішем на південь і навіть на навчання за кордон. Але, як і Параска, передумала в останній момент, можливо, повіривши розповідям про фліртування Куліша.
Як мужчині і письменникові, Кулішеві для душевного комфорту і творчого натхнення потрібна була жіноча увага. Насамперед ішлося про те, щоб закохати в себе дівчину або чужу жінку. Цього й добивався він, а не реальних чи сексуальних зв’язків, які неминуче обтяжливі й осудливі з морального боку. Хоч трохи успішний любовний досвід підносив його самооцінку.
Під час подорожі Україною навесні—влітку 1860 року Куліш пережив кілька любовних захоплень. Усі вони залишилися марґінальними в його біографії. Жоден роман не дотягував до того, щоб докорінно змінити його особисте життя.
Розумний читач Юнга і Фрейда погодиться з Євгеном Нахліком у такому дослідженні сердечного життя Пантелеймона Куліша. Мене ж більше приваблює висновок, який зробив сам Куліш у листі Каменецькому 4 липня 1860 року: “Интрига, соблазн никогда не были и не будут моею целью. Сколько я узнал тайного, чего не знают люди, живущие всю жизнь с моими героинями! Как ясен для меня механизм нашей семейной жизни — на разные лады и тоны! Идеал вечно будет царствовать в мире; напрасно наши закорявевшие критики вопиют против него”.
І чи не пошук ідеалу спричинив появу монографічної розвідки доктора філологічних наук Євгена Нахліка?!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment