РЕАЛІЇ — НЕВТІШНІ
Любомир ПИРІГ,
доктор медичних наук,
академік
Не зовсім згоден із твердженням, що нам не треба говорити про деякі положення Декларації, які не виконані. Вважаю, якщо Декларація 20 років тому була програмним документом, то ми повинні її аналізувати і порівнювати з реаліями сьогодення.
Що ж маємо порівняно з тим, що було запрограмовано? Ось положення про те, що природні ресурси країни є власністю народу. Хіба це нині так? Друге положення, що Україна “має право на свою частку в загальносоюзному багатстві”. Пам’ятаємо, скільки мільярдів Україна повинна була отримати від правонаступниці СРСР — Росії. Де вона, ця частка? Нема. “Українська РСР має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів”. Тут досить нагадати про Чорнобиль. Знаємо, як будували станцію, — без узгодження з українською владою, нашою академією наук. Чи компенсуватиме правонаступниця СРСР шкоду від Чорнобиля? “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”. Можна довго не аналізувати, що ми зараз маємо. “Українська РСР виявляє піклування про задоволення національно-культурних потреб українців, що проживають за межами республіки”. Що маємо? Листи-звернення наших братів-українців з-за кордону, які просять у нашого уряду такої допомоги. “Українська РСР має право на повернення народові України національних, культурних, історичних цінностей, що перебувають за межами України”. Частину цих цінностей нам повернули, але скільки ще залишилося, особливо в Росії?
Основою нашої національної політики має бути солідарність і єдність. Пам’ятаю, як до мене, депутата першого скликання, підійшли агітувати вступати до Української республіканської партії й до Демократичної партії. Я сказав їм: “Об’єднайтеся, назвіть партію або республікансько-демократичною, або демократично-республіканською, тоді вступлю до неї”. А що маємо сьогодні? Доки існуватимуть ці особисті вузькопартійні амбіції політиків?
ПОЛІТИЧНА МЛЯВІСТЬ НЕ ПОТРІБНА
Яків ЗАЙКО,
народний депутат України
І скликання
Усі питання політичного устрою, духовного, культурного розвитку було закладено в Декларації. Тому обов’язково треба порівнювати те, що ми задекларували, і те, що є. Хоч, безумовно, Україна ствердилася.
Але бачимо відступ від задекларованого тоді. Через рік буде 20-річчя Акта про Незалежність. Але чому тоді ми виявили політичну млявість і віддали владу комуністові Кравчуку? Хоч ще тоді я ставив питання: маємо бути повністю незалежними від Москви. На жаль, наші комуністи були зовсім не ті, що в Прибалтиці, це були проросійські, промосковські комуністи.
ПРАВО НА ДЕРЖАВНІСТЬ
Володимир ШЛЕМКО,
народний депутат України І скликання
Альтернативи Декларації не було. Уже й інші республіки Союзу ухвалювали схожі документи. Яким було ставлення в нашому тодішньому парламенті до суверенітету? Серед депутатів були прихильники повної суверенізації, державної самостійності, тобто стояли за відновлення Української незалежної держави, а не проголошення нової. Були прихильники обмеженого суверенітету і серед “групи 239”, і серед Народної Ради. І були супротивники, які бачили себе лише в складі Союзу. Тому була боротьба думок, ідей, пропонували різні варіанти. У підсумку ухвалили саме цю Декларацію. Фундаментальним положенням її стало право української нації на самовизначення, на власну національну державу. Це право нереалізоване, і ніхто поки що не збирається його реалізовувати.
НЕ ПРОСИТИ, А ВИМАГАТИ
Олександр ПОНОМАРІВ,
заступник голови ВУТ “Просвіта”
Можна, звичайно, як тут пропонують, творцям Декларації піти на зустріч із президентом. Він, звичайно ж, поки що ніякий не український президент, якщо його благословляв патріарх Кирило з Москви, і тепер Кирило не вилазить з України. Так-от, коли йти до президента, то з вимогами не тільки стосовно україножера Табачника.
Ось оця пропагандистська акція, коли президент доручив Могильову вивчити українську мову за два місяці. А чому він не змусить тих, які знають українську мову, говорити нею? Клюєв, Акімова, Шуфрич демонстративно не розмовляють українською. Майже ніхто з міністрів не хоче розмовляти державною мовою.
Тут говорили, що ми повертаємося до того, що було в радянській Україні. З деякими позиціями ще гірше. Бо тоді Держтелерадіо керували Скачко, який на службі говорив українською, Микола Охмакевич, український патріот, розмовляв тільки українською. Тепер же (і ми це мовчки проковтнули) замість Василя Ілащука поставили якогось Бенкендорфа, який демонстративно не говорить українською мовою. Кажуть, він її знає, а говорити не хоче. Недавно звільнили Віктора Набруска, який керував Українським радіо. Зробив стільки програм, патріот, мій колишній студент. І ми мовчимо. А президент наш не знає, вибачте, на яке місце перед Москвою впасти. До нього треба йти і сказати: якщо ти хочеш бути українським президентом, то будь українським, а не президентом Донеччини і Луганщини.
ПОЗБУТИСЯ МЕНШОВАРТОСТІ
Олександр МУРАТОВ,
кінорежисер
Усе-таки у нас є якийсь комплекс меншовартості. Ми повинні з цим боротися. Це стосувалося і гетьмана Хмельницького, який не знав до кого прихилитися, і Центральної Ради. І звідси наші вагання. Тому не варто критикувати Декларацію, адже її ухвалювали в умовах, коли багато хто вважав це нездійсненним.
Пам’ятаю, як я переконував лідера Молдови Петра Лучинського в жодному разі не приєднуватися до Румунії, а були й такі ідеї. Я сказав, що Ви будете тоді не лідером незалежної держави, а керівником убогої румунської провінції. Отак і нашим президентам варто б почуватися главами європейської держави України, а не російської провінції.
Матеріали підготували
Надія КИР’ЯН,
Петро АНТОНЕНКО
