Related posts

One Thought to ““Слово Просвіти”, ч. 28 (561), 15-21 липня 2010 р.”

  1. Леонід

    КУРС – ТОЙ ЖЕ…ТІЛЬКИ – ХІД ЗАДНІЙ…
    Такою одеською «хохмою».Л.Кравчук виклав своє бачення ситуації, яка склалася в Україні через 20 років після схвалення Верховною радою Декларації про державний суверенітет України. І додав, виступаючи на 5 каналі ТБ в програмі «Час»,що сьогодні не бачить політиків, які б щиро вболівали за Україну.Отак коротко відповів на питання, які дебатувалися патріотами, націонал-демократами за «круглими столами» і поза останніми: «на яку Україну ми сподівалися, яку маємо і яка Україна нас чекає». Як кажуть і як не прикро, але…приїхали.
    Бо , збираючи докупи все сказане в дні відзначення 20-ої річниці Декларації,як не боляче, маємо зробити сумний висновок: корабель під назвою незалежна Україна, формально зорієнтований на проголошений Декларацією курс, фактично не те що має задній хід, а і дрейфує без керма і без вітрил під впливом знайомих з часів Радянського Союзу вітрів і течій на рифи соціалістичної республіки Україна чи Малоросії .Переконує в цьому,бодай, постійно діючий дев,ятий круглий стіл ВУТ «Просвіта» і надруковане в тижнеивку «Слово просвіти» число 28, 15-21 липня 2010 року з цього приводу.
    Присутні, як вони себе йменують, «батьки» цього документа, а за суттю і «батьки» Української держави..», народні депутати України ,зокрема,Іван Заєць і Павло Мовчан стверджували, що «Україна як національна держава розвивається в кордонах, що існують,, через реалізацію права на самовизначення української нації». Як відомо, в преамбулі Конституції України за наполяганням «батьків» Української держави записано, що відбулося не тільки самовизначення української нації , а і українського народу.»Батьки» вважали, що як записано в Конституції, то таким воно є і в дійсності. На жаль, життя і дійсність всупереч задекларованому «батьками» в Декларації про державний суверенітет і в Конституції курсу дало задній хід кораблю Україна, про що нагадав не тільки Л.Кравчук.
    В тому ж числі тижневика Руслан Морозовський пише: «Адже в Україні…. поки присутні, принаймні де- факто, і вчорашні українці.Чому вчорашні? Не тільки тому, що в усіх офіційних документах-паспортах, посвідченнях, анкетах ліквідовано графу про національність. А й тому, що преамбула Конституції України проголошується від імені «українського народу-громадян усіх національностей», а не від імені « українського народу та громадян інших національностей». Наведена юридична формула преамбули не враховує наявності в Україні корінної титульної нації. Тобто етнічні українці як споконвічна етнонаціональна спільнота опинилися поза Законом… преамбула Конституції України юридично ліквідує етнічну українську націю цілком, підмінюючи її ефімерною «політичною нацією»…заблоковані Конституцією квазівласної держави етнічні українці упродовж двох десятиліть демонструють байдужому світові повну безпорадність у справі облаштування державного і громадського життя». А саме етнічні українці,титульна нація,природна більшість суспільства і є тими животворними нерозгорнутими вітрилами корабля України, які б мали надати кораблю Україна хід «повний-вперед» на задекларованому курсі.Та не можуть,як не боляче, бо залишилися поза Законом і поза увагою «батьків», які тішаться задекларованим самовизначенням української нації, яке буцімто відбулося і чи могло відбутися в такому жалюгідному стані нації, про яке нагадав Р.Морозовський. І не тільки він.
    Вже за «круглим столом» поряд з « батьками» народний ждепутат 1 скликання Володимир Шлемко, кажучи про Декларацію, стверджує: « Фундаментальним положенням її стало право української нації на самовизначення, на власну національну державу. Це право НЕРЕАЛІЗОВАНЕ, і НІХТО поки що НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ЙОГО РЕАЛІЗУВАТИ».
    Там же Любомир Пиріг,доктор медичних наук професор, вказуючи на невтішні реалії з виконанням Декларації і наводячи положення Декларації, більшість яких не виконані, вказує на те,що стало причиною таких невтішних реалій,бо « основою нашої національної політики має бути солідарність і єдність… А що маємо сьогодні?Доки існуватимуть ці особисті вузькопартійні амбіції політиків?»
    В якійсь мірі відповідь на обурення Л.Пиріга і його запитання за тим же столом дав письменник Петро Осадчук : «,поки що у нас лунають лише , хто був першим, хто більше вклав, хто більше наговорив. Не кажучи вже ,що сьогодні в нашому політикумі утворилися три категорії: націонал-патріоти, націонал-кар,єристи і націонал-щизофреники.І це страшенно заважає нашому розвитку». В тому ж числі тижневика Леонід Мужук нагадує, як Українець з великої літери Ю.Іллєнко гукав «українці,об,єднуймося!» і як голосу того так і не почули, зокрема, і «батьки», політикум український.
    Чи почули все сказане уже за «круглим столом» «батьки»,політикум, зокрема і слова Олександра Пономаріва :»Тут говорили, що ми повертаємося до того, що було в радянській Україні.З деякими позиціями ще гірше».То чи могло таке статися через 20 років, коли б, як стверджують «батьки», відбулося самовизначення української нації і ми дійсно, бодай, будували українську національну державу? Очевидно, ні, не мало би бути таке сьогоднішнє ганебне явище, про яке соромно і говорити, якби «батьки», політикум український не забули, що дітище своє треба і поставити на ноги,що з огляду на стан української нації, яка щойно вийшла із проголошеної радянської безнаціональної російськомовної спільноти , треба добряче попрацювати, вкласти в голови етнічних українців ідеологію українського націоналізму як ідеологію консолідації української нації, щоб ідеологія українського націоналізму заволоділа розумом і серцем більшості етнічних українців і щоб самовизначення дійсно відбулося, щоб ,бодай,розпочалося будівництво дійсно української національної держави Україна. Бо задекларувати лише курс і заявити про своє «батьківство» , маючи на руках зросійщених, денаціоналізованих, залишених поза Законом етнічних українців, виявилося недостатнім, щоб розгорнути на повну силу животворні вітрила, якими на кораблі Україна є титульна українська нація, природна більшість суспільства, і надати кораблю хід «повний-вперед» на задекларованому курсі.
    Тому перед «батьками», перед українським полікумом, перед українською громадою стояло ще і завдання оздоровлення української нації через акти вну роботу по поверненню так званих роійськомовних українців до рідної мови, по зупиненню подальшого зросійщення етнічних українців, по,як не прикро, українізації українців,а не примусу всіх громадян до української мови, бо вітрила через «епідемічно хвору» українську націю були пошматованими і світилися дірками.Свого часу про нагальність такої роботи нагадував забутий нині професор Анатолій Погрібний, наголошуючи на необхідності загальнонаціонального руху під гаслом «українці, шануймо рідну мову,спілкуймося українською», що є актуальним і сьогодні. Якби ж почули і якби ж було кому взятися за роботу, а не за декларації. Натомість маємо сьогодні те, про що нагадав правозахисник Сергій Мельничук на представленні своєї книги під промовистою для України, де буцімто відбулося самовизначення української нації, назвою «Моя боротьба за мову»: «Сьогодні не бачу сил-політичних і громадських,- які могли б зупинити нинішню владу повернути колесо і жорно зросійщенняю Більш того, не бачу сил, які щи ро цього хотіли б. Спроби є, але потуг до об,єднання нема». І так всі 20 років, зі спробами без щирого бажання і без потуг до єдності,навіть на останніх виборах, коли вже грім грянув над головами «батьків», українського політикуму, над головами українців. І гримить…
    Натомість «батьки», український політикум метушився на палубі корабля, сварився між собою, з,ясовуючи, хто патріот України, а хто- «рука Москви,Кремля», шукали серед останніх ворогів, хоч ворог сидів і сидить в самих українцях, які і нині перебувають за висловом А.Погрібного в стані дурного хохла» чи за висловом О.Пахльовської в стані «не то українця,не то росіянина…Малорос з великої літери».Плутали самі поняття патріотизм і український націоналізм, почуття і ідеологію консолідації нації,захисту інтересів останньої, про що мав би нагадати і що наводить І.Магрицька бодай тлумачний словник Оксфорд ського університету(«Націоналіст-це захисник інтересів нації»),а плутанина ця заважала перейти від декларацій з вигуками «Слава Україні» до буденної важкої роботи по вкладенню ідеології українського націоналізму в голови етнічних українців.Плутанина понять патріоти зму і українського націоналізму завадилда «батькам»,українському політикуму не те що працювати на інтереси української нації, її консолідацію, не те,що вмагати, а ,бодай, звернути увагу і постійно пам,ятати про наявність в Конституції України статті 11, за якою держава забезпечує консолідацію і розвиток української нації, розвиток мовної,культурної,етнічної,релігійної самобутності, всього того, що визначає здоров,я української нації, міцність і животворну силу вітрил корабля Україна.Як не прикро, за «круглими столами» і поза ними окрім слів про ганебний стан і закликів до єдності ми не почули слів про роботу по вкладанню в голови ідеології українського націоналізму, ідеології єдності української нації як і не почули, що ж робити сьогодні, де порятунок виходу із цього загрозливого стану,по виведенню корабля із дрейфу .
    Натомість чуємо звинувачення на адресу нинішньої влади, пропозиції йти до влади і виховувати її в дусі шанування України і української справи, шанування Декларації і Конституції,чуємо заклики готуватися до зміни влади.Ось тільки,з ким?! Адже час от часу,інколи народ виштовхував «батьків», представників українського патріотичного політикуму на капітанський місток корабля Україна,до влади, де вони хапалися за кермо , сварилися, примушуючи європейських політиків і пересічних українців хапатися за голови,забували,зокрема, як В.Ющенко про роботу по оздоровленню і консолідації української нації з використанням владних повноважень і шануючи статтю 11 Конституції України, безславно ,зокрема,як В.Ющенко закінчували свої каденції, не залатавши і не піднявши вітрила на кораблі Україна.
    То може прийшов час «батькам» і нинішньому українському політикуму,» націонал-патріотам,націонал-кар,єристам, націонал-шизофреникам», зрозуміти, що час декларацій, час закликів, час їхнього перебування на капітанському містку корабля Україна,час намагань їхніх забратися на останній ,пройшов.Прийшов час пошуку шляхів нелегкої роботи по оздоровленню української нації, її консолідації,по розгортанню вітрил, щоб зупинити дрейф на небезпечні рифи.Прийшов час молодого покоління,яке не побоїться буденної тяжкої роботи в ім,я майбутнього України.

Leave a Comment