ВІДРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ

Іван ЗАЄЦЬ

16 липня — воістину великий день для України, для української нації. Цього дня ідея незалежності й власної державності нарешті приписалась у владних кабінетах. Доти вона жила на велелюдних майданах, в серцях мільйонів простих людей.
Це примножило силу нації до того рівня, що стало можливим відродити власну державу мирним шляхом. Дорога нашого народу до теперішньої державності була дуже довгою і тернистою, з мільйонними жертвами тільки в ХХ столітті. І до нашої честі, ми не змарнували цієї нагоди, не розгубили державотворчої енергії нації.
Декларація про державний суверенітет України — історичний документ особливої української державотворчої сили. Вона вияв споконвічних прагнень українців до святої волі, до свободи. Декларація стала не тільки заявкою українців на власну самостійну державу. А на повноцінну європейську демократичну державу, де існує власне громадянство, де забезпечується духовне відродження української нації та гарантуються права корінних народів і національних меншин, де українська мова функціонує у всіх сферах суспільного життя як єдина державна, де є національні Збройні сили, де забезпечуються права громадян, де джерелом влади є народ, а державна влада здійснюється за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу й судову, де регулюються міграційні процеси, де є власна грошова одиниця, де дбають про екологічну безпеку людей і про генофонд народу, де Україна виступає рівноправним суб’єктом міжнародних відносин.
Декларація зафіксувала прагнення українців повернутися з вікової неволі назад у Європу.
З огляду на все це надзвичайно важливий перший розділ Декларації, де проголошено, що Україна “як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення”, що Україна “здійснює захист і охорону національної державності українського народу”, що “насильницькі дії проти національної державності… переслідуються за законом”.
Отже, Декларація визначила, що теперішня Українська держава від початків творилася в руслі європейської державотворчої традиції через самовизначення української нації, творилася як держава національного типу, де традиція і звичай титульної нації кладеться в основу суспільного буття, за, звісно, гарантування прав національних меншин.
Значення Декларації як історичного документа полягає і в тому, що вона на тривалий час стала основним джерелом права в Україні. В Конституції й у багатьох законах можна знайти положення, походження яких — від Декларації. Так, національний тип Української держави зафіксовано в Конституції в таких ознаках як єдина українська державна мова, в державній символіці — в синьо-жовтому прапорі, в гербі — тризубі, в грошовій одиниці — гривні й у багатьох інших.
Декларація стала плодом нечуваного для сьогодення широкого консенсусу тодішніх політичних сил у Верховній Раді, які дуже різнилися ідеологічно, рівнем державного управлінського досвіду. Але спрацювала та глибинна українськість більшості депутатів, яка ожила під впливом тодішнього масового національного пробудження, яке реалізовувалось в рамках шевченкового заклику — “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Тодішні депутати усвідомлювали, що українці не мають іншої землі, де вони могли б реалізуватися як державна модерна нація. Декларація — приклад спільного бачення політиків і громадян стратегічної перспективи для нації. А перспектива ця полягала в якнайшвидшому відродженні самостійної держави.
У подальшому Верховна Рада діяла саме в такому руслі. Декларація стала для неї програмою рішучих дій щодо суверенізації України. Без перебільшення можна сказати, що Декларація про державний суверенітет стала предтечею Акта проголошення незалежності України. До літа 1991 року Україна суверенізувалася настільки, передусім в економіці, що залишилося зробити один крок до повної волі. Ось лише кілька прикладів з цілої їх низки.
Ще в липні 1990 року Верховна Рада започаткувала своїми рішеннями процес повернення в Україну українських військовиків та міліціонерів з так званих “гарячих точок” СРСР. На початку серпня було ухвалено закон про економічну самостійність України, що дало змогу розгорнути роботу зі створення цілісної національної економіки без оглядки на союзне законодавство. У жовтні було вилучено з Конституції одіозну статтю 6 про керівну роль КПРС і введено норму про верховенство законів України над законами СРСР. Навесні 1991 року почалися пошуки фірм для друкування гривні, зупинялася дія указів президента СРСР. На початку літа Верховна Рада ухвалила постанову про переведення в юрисдикцію України державних підприємств так званого союзного підпорядкування. 19 червня 1991 року Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції, яка випливала з ідей Декларації, закріплювала її фундаментальні положення, зокрема щодо національного типу держави, територіального верховенства, Збройних сил тощо. Тоді ж, у червні, було запроваджено посаду президента України. У липні Верховна Рада своїм рішенням відклала розгляд питання про новий союзний договір до осені, чим зірвала так званий Новоогарьовський процес, покликаний врятувати СРСР. У результаті таких дій Україна опинилася в багатьох сферах поза есесерівським державно-політичним організмом.
Московсько-кремлівській владі нічого не залишалося, як вдатися до крайнього заходу — організації державного перевороту (ГКЧП), що лише прискорило проголошення Україною незалежності.
Уже цих прикладів достатньо, щоб остаточно спростувати різних “інтернаціоналістів” і “матеріалістів” з їхніми заклинаннями щодо української державності як нібито “історичної випадковості”, “нежданої, негаданої, і взагалі непотрібної”. Це слова одного з нинішніх міністрів.
Ми з вами знаємо, що наша державність не звалилася нам з неба, як манна небесна. Вона не стала результатом ні процесу суверенізації, започаткованої кремлівською комуністичною владою, ні розпаду СРСР. Вона постала з вікових національно-визвольних змагань багатьох поколінь українців, зокрема з військової звитяги УПА, з нашої з вами далекоглядності. Тож не дозволяймо нікому й ніколи в будь-який спосіб знецінювати Українську державу. Це — наш обов’язок, наша відповідальність як творців Декларації й батьків-засновників.
Нас не можуть не тривожити атаки багатьох сучасних політиків і політичних сил на фундаментальні принципи, на яких створена і розвивається сучасна Українська держава. Передусім на ті, які зафіксовано в першому розділі Декларації й стосуються способу творення держави, її типу й захисту. Нас має непокоїти прагнення цих політиків демонтувати українську національну державність і замінити начебто постмодерністською, а насправді сурогатною державністю багатонаціонального, мультикультурного типу, тобто намагання переробити українську націю в якийсь інший народ з іншою національною ідентичністю. Саме з цією метою суспільство привчають до думки про нібито необхідність ухвалення нової редакції Конституції й запровадження другої державної мови.
Нагадаю, що ці положення — принципи першого розділу Декларації — були майже в усіх проектах: від проекту робочої групи        С. Дорогунцова до проекту групи комуністів “За радянську суверенну Україну” (читай проект ЦК КПУ). Цей розділ проголосували без довгих дискусій і конфліктів. Дотримання владою, хоч не завжди послідовно, принципів першого розділу Декларації в суспільному житті країни впродовж останніх двадцяти років сприяло збереженню соціального миру і стабільності. Відступ же від них буде не тільки формальною ревізією одного з розділів Декларації. Він приведе Україну до тяжкого випробування, до нищення державності. А цього ми допустити не можемо.
Викликає тривогу намагання перетворити Україну на так звану позаблокову державу. Будь-які посилання на Декларацію тут, м’яко кажучи, недоречні, фарисейські. У Декларації проголошено лише намір не брати участі у військових блоках, який ніколи не реалізовувався ні в законодавстві, ні на практиці. Навпаки, всі 20 років реалізовувалася, коли успішно, коли ні, політика інтеграції України до політичних європейських і євроатлантичних безпекових структур. Парадоксальність теперішньої ситуації полягає в тому, що якщо раніше це положення розвертало Україну в бік демократичної Європи, то нині влада намагається використати його як технологію виводу України з європейського цивілізаційного простору і розвертання її в бік євразійства і неосталінізму. В умовах глобалізації, серйозних викликів безпеці, передусім таких як міжнародний тероризм, нелегальна міграція, наркотрафік, піратство та кібератаки позаблоковість, яка на практиці означає тільки відмову від членства в НАТО і переорієнтацію на Ташкентський військовий блок (ОДКБ), — це самоізоляція і суттєве послаблення безпеки країни.
Позаблоковість України не є вибором українського народу і не випливає з Декларації. Це небезпечна поступка української влади Москві, що стрімко перетворюється на інструмент російської політики щодо України. А московська політика завжди була спрямована на послаблення Української держави, а в результаті — на її повну ліквідацію.
На догоду чужим столицям наша влада здійснює політику дискредитації національно-визвольних змагань українців і реалізує гуманітарну політику, яка нищить українську ідентичність, а, отже, українську Україну, що веде до руйнування Української держави і безперспективності української нації. Ми маємо зупинити такі дії.
Тоді ми були не одні на терені колишнього СРСР у своєму національному державотворенні. Так звані Прибалтійські республіки і Грузія пройшли самостійницьким шляхом значно далі. Ще 9 березня 1990 року Грузія денонсувала союзний договір 1922 року, а 11 березня литовський сейм ухвалив Акт про відновлення незалежності Литовської держави і скасував дію Конституції СРСР на території Литви. 30 березня Верховна Рада Естонії прийняла постанову про державний статус Естонії, в якій стверджується, що державна влада СРСР в Естонії визнається незаконною з моменту її встановлення, і проголошується початок відновлення Естонської Республіки. А 4 травня Латвія ухвалила Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки. Все це полегшувало наше завдання. Ми повинні подякувати цим сміливим і мужнім державницько-мудрим націям. Успіх їхньої справи сприяв нашому успіхові. А наш успіх сприяв їхньому. Недарма тоді було популярним гасло: “За нашу і вашу свободу”.
Нам ще належить усвідомити справжню роль і місце України у змінах, які відбулися на терені колишнього СРСР, в Європі й світі. Саме українська державність ліквідувала СРСР як імперію зла, зруйнувала світову комуністичну систему. Саме українська державність створила умови для побудови нової, безпечнішої Європи. І про це треба нагадувати міжнародній спільноті. Найкраще це робити під час подібних ювілеїв. А для цього нам слід відмовитися від кулуарних, внутрішніх відзначень важливих історичних подій, пов’язаних з українською державністю. Наступного року відзначатимемо 20-річний ювілей проголошення незалежності України. Верховна Рада має так само провести урочисте засідання за участю керівників, політиків багатьох європейських держав. І ми почуємо від них багато добрих слів на адресу України.
Декларацію не можна оцінювати за кількістю реалізованих положень. Хоч переважна більшість положень Декларації тією чи іншою мірою стала політико-правовою дійсністю. Декларація — конкретно історичний і водночас особливий документ. Я сказав би, документ вічної дії. У ньому можна знайти архаїчні положення. Але вони не можуть затьмарити тих ідей, які не втратили актуальності й донині. І саме в цьому її сила.
Декларація — надзвичайно важливий історичний документ. Її вплив на суспільну свідомість громадян був настільки великим, що багато хто з них сприйняв ухвалення Декларації як проголошення незалежності України. Пам’ятаю наш вихід до людей, які очікували біля стін Верховної Ради остаточного рішення. Нас вітали квітами, поцілунками, багато хто плакав, навіть ридав з радості, що Україна нарешті здобула волю. Можна назвати тисячі прикладів схвалення простих громадян нашого тодішнього рішення. Так, велика група людей на підтримку наших дій того дня піднялася на вершину Говерли.
На згадку про цей день зберігаю художню картинку-мініатюру, яку мені подарувала одна жінка того дня біля Верховної Ради. На звороті написано: “День незалежності. Депутату Зайцю від автора. Л. Гошовська. 16.07.90 р.”
Тож Декларація — дуже важливий етап національно-визвольних змагань українців за незалежність.
То були великі часи і були великі люди. І на майданах, і в політиці. На жаль, нині замовчують ті події. Більш того, спостерігається бажання у багатьох нових політиків почати новітню історію України з їхнього приходу до влади. А це вже переписування історії “під себе”.
Хочу звернутися до тих, хто працював над текстом Декларації, до колег, що приймали її у Верховній Раді, до тих, хто стимулював політиків до ухвалення цього історичного документа з-поза стін парламенту своєю вірою в українську державність і майбутнє нації, з побажаннями їм усім добра і щастя.
Слава Україні!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment