ГЕЙ, ТАМ, НА ГОРІ, «СІЧ» ІДЕ

До 110-річчя січового руху в Галичині

На початку XX ст. у Галичині розпочалася діяльність пожежно-гімнастичних товариств “Січ”. Вони суттєво вплинули на піднесення національної свідомості й політичної культури галицького селянства і стали основою першого українського збройного формування — Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

Теофіл ВИНОГРАДНИК,
член НТШ, Почесний член Національної спілки краєзнавців України, генерал-лейтенант УРК

Ідеологом, засновником й координатором січового руху став Кирило Трильовський (нар. 6 травня 1864 року в с. Богутин на Золочівщині, де його батько був греко-католицьким священиком). Батько перейшов парохом у село Будилів-Микулинці на Снятинщину, де і навчався Кирило Йосифович, мати якого померла, коли синові виповнилося 13 років. Тут Кирило готувався до адвокатського іспиту. Правничі студії набував в університетах Чернівців і Львова, де й здобув ступінь доктора права.
Ще студентом Кирило Трильовський перейнявся українським національним духом. У 1890-х роках осередком українського радикального руху стало Покуття, мала батьківщина відомих українських письменників Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича, художника Василя Касіяна.
Саме у Снятині, а згодом у Коломиї працював адвокатом один із засновників Радикальної партії Кирило Трильовський. Він виступав з рефератами на історичні теми в селах Прикарпаття, брав активну участь у створенні “Братства тверезості”.
Василь Стефаник був серед тих, хто заснував у селі Русові читальню. Кирила Трильовського запрошували на збори читалень, різноманітні віча. Йому як молодому адвокату доводилося виступати на захист покривджених селян перед органами влади. Він користувався великим авторитетом серед селянства й зумів знайти прихильників своїх ідей і задумів.
Познайомившись із Кирилом Трильовським, Василь Стефаник в одному з листів до Лева Бачинського, правника, керівника Радикальної партії в Галичині, писав: “…Трильовський впливає на мужиків хвилею, лицем своїм і загонистою завзятістю. Я би Трильовського хотів бачити лише агітатором”.
Поштовхом до започаткування січового руху став IX з’їзд Радикальної партії, який проходив 17—18 грудня 1899 року у Львові. Там Трильовський наголошував: “Мужицькі інтереси вимагають, аби всіх наших мужиків згуртувати в Радикальну партію, котра би й надалі дбала лише про мужиків… Селяни повинні взяти партію в свої руки”. Про це писала газета “Громадський голос”, яка виконувала роль загального крайового січового органу.
Із 1900 року на всіх з’їздах, конференціях обговорювали питання, пов’язані з активізацією січового руху.
Сприяли піднесенню громадського життя Галичини “Просвіти”, у яких на той час були численні читальні. Однак спроба залучити селянство до громадсько-політичного життя не давала очікуваних результатів. Про це писала письменниця Наталія Кобринська в листі до Ольги Гаморак (майбутньої дружини В. Стефаника) 23 березня 1897 року: “До зашкуропілого мозку тяжко добратися… Тепер у нас всьо спить. Старі зайняті домом, а молоді трошки ліниві”. На той час селяни втратили віру в те, що пани можуть щось зробити для них корисне.
В. Стефаник писав: “Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові… Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них”. Ці слова були як заклик, щоб підняти на новий рівень національну свідомість, побороти антимілітарні настрої українського селянства, підготувати українську громадськість Галичини до збройної боротьби за власну державність.
5 травня 1900 року Кирило Трильовський у селі Завалля, що на Снятинщині, заснував гімнастично-пожежне товариство “Січ”, яке згодом отримало назву “Завалівська Січ”. Створення “Січі” стало початком масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності.
1907 й 1911 рр. К. Трильовського обирали депутатом австрійського парламенту у Відні. Це давало йому можливість ще більше бути з народом, їздити по селах, вести пропаганду серед українців.
У червні 1908 р., беручи участь у роботі австрійського парламенту, К. Трильовський двічі виступав на його засіданні про становище “Січей” у Галичині. Адже після вбивства 12 квітня 1908 року М. Січинським намісника А. Потоцького Галичину охопив масовий вічовий рух. У Відні К. Трильовський влаштував велике віче з числа українського населення на захист січового руху, в якому взяв участь голова товариства “Січ”, студент Віденського університету, згодом лікар-адмірал Ярослав Окуневський.
В. Стефаника двічі з 1908 до 1918 року обирали депутатом австрійського парламенту. Він так само, як К. Трильовський, виступав проти переслідування “Січей”, водночас закликаючи населення до активізації січового руху на Покутті й Гуцульщині. Покутське селянство здобуло в особі В. Стефаника приятеля й оборонця. З усього Покуття та інших реґіонів до нього приходили виборці з різноманітними проблемами.
Для селян В. Стефаник став найвищою владою, був лікарем, адвокатом і найвищим суддею.
Є письмові відомості про те, що сам Василь Стефаник і його дружина Ольга Гаморак були одними з перших членів “Січі” у с. Стецева, де мешкали у просвітянина, громадсько-культурного діяча Кирила Гаморака, депутата Галицького сейму, в якого часто бували Іван Франко, Михайло Павлик, Марко Черемшина, Лесь Мартович.
Поряд із протипожежною діяльністю, яка була для селян вкрай потрібною, серед важливих завдань “Січей” було виховання національної гідності, почуття патріотизму в українського селянства. Важливе місце відводили фізичному зміцненню організму шляхом тренувань, виробленню товариськості й почуття солідарності.
1902 р. В. Стефаник написав новелу “Комісар староства і дідич…” Тоді твору не опублікували, але січовики мали змогу з ним ознайомитися з вуст автора, який був частим гостем у “січових домах” і читальнях “Просвіти”. У творі           В. Стефаник показав еволюцію свідомості селянства, у чому була чимала заслуга “Січей”.
Одним із виявів живучості січової ідеї стали свята, які засвідчили діяльність “Січей”, і народ полюбив ці товариства. Перші січові свята відбулися 1902 року в Коломиї, 1904 — у Снятині, де виступали     В. Стефаник, К. Трильовський. 1905 р. січове свято відбулось у Станіславі.
Величне свято на честь І. Мазепи відбулося 1909 р. в Коломиї, де, зокрема, наголошували на героїчних сторінках історії: “…У російській Україні святкують свято двохстолітньої річниці погрому України. Та наші пери трясуться, і в наших крісах порох ще сухий, нехай пам’ятають цареві посіпаки, що під тими горами гуртуються нові величні сили, нехай пам’ятають, що воскресає і росте в силу нова Січ на Україні”.
1911 року відбулося січове свято у Станіславі, в якому, окрім січовиків Галичини і Буковини, взяли участь представники хорватських та слов’янських “Соколів”, а також парламентські й січові посли соціал-демократичного спрямування.
1912 р. у Львові було створено “Український січовий Союз”, який очолював і керував роботою всіх галицьких січових товариств К. Трильовський. У липні чергове січове свято проходило у Снятині. У ньому взяв участь голова Мануйлівського осередку “Просвіти” на Катеринославщині Хома Сторубель.
Активно співпрацювали “Січі” з осередками “Просвіти” на Одещині. 1913 р. з ініціативи львівської “Повітової Січі” відбулося свято з нагоди сорокарічного ювілею літературної й громадської діяльності Івана Франка.
На зборах Коломийського повітового осередку Радикальної партії 1914 року за пропозицією             К. Трильовського було вирішено взяти участь всім “Січам” і товариствам “Січові стрільці” у святкуванні 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка у Львові. Цю пропозицію схвалив Василь Стефаник.
Найвищим виявом живучості січової ідеї стала велична маніфестація українців-галичан, у якій взяло участь понад десять тисяч січовиків.
“Січі” відігравали провідну роль у культурному житті населених пунктів Покуття, Гуцульщини, Буковини, про що розповідає у книжці “Січовий рух у Галичині і Буковині (1900—1914)” кандидат історичних наук, викладач Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Микола Гуйванюк.
Колишні січовики і члени сокільських товариств тисячами зголошувалися на початку Першої світової війни до війська. Василь Стефаник з цього приводу писав: “Варто було бачити тії українськії мами, тії наші хлопські жінки, котрі перед кількома днями прощали своїх старших синів, відправляючи їх на службу — цісареві, а кілька днів пізніше в якомусь небувалім підйомі духа віддавали свого молодшого сина, не раз останнього, на службу, на бій — за волю України”. Окремі епізоди січового руху на Покутті віддзеркалено у творах В. Стефаника, зокрема у новелі “Сини”, де письменник художньо відобразив процес масового вступу селян-січовиків до “українського війська”.
“Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений.
“Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну”. — “За яку Україну?”
А він підійняв шаблев груду землі та й каже: “Оце Україна, а тут, — і справив шаблею у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбивати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмився, та й бувайте здорові…”
Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила.
“Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не відторгав у свій бік”.
“Добре, — каже, — тату, підемо оба…”
А рано вони оба виходили, а стара сперлася на ворота та на те говорила, але так здалека дивилася, як з неба. А як їх скидав на колії, то-м казав: “Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам’ятайте, бо я сам, ваша мама на воротах померла”.
В. Стефаник відтворив пафос національно-визвольної боротьби і глибокі патріотичні почуття, викликані цією боротьбою. Тужить за найкращими дітьми свого народу, що поклали своє молоде прекрасне життя за найвище, що є в людині, — за Вітчизну, за Україну, її вільний розвій, її майбутнє.
Ідеологи січового руху —            К. Трильовський, Л. Бачинський,    В. Стефаник, М. Павлик, І. Франко у публікаціях доводили українським селянам, що вони не раби, а такі самі діти Божі, як і всі інші, тому повинні мати власну гідність, не схилятися перед панами, що вже стало традицією. Усе це започаткувало перелом у свідомості галицького українства до неминучої боротьби за власну державність.
Безпосередніми й найголовнішими в українському та буковинському селі були вчителі.
Відчутно допомагали гуцульським “Січам” учитель сіл — Розтоки, Голови Лука Гарматій, уродженець Тернопільщини, учитель с. Перехресне Михайло Вахнюк, уродженець с. Русова. М. Вахнюк за власні кошти передплачував часописи для січових читалень. Вагому допомогу надавав січовикам Снятинщини вчитель і самодіяльний композитор Порфирій Бажанський.
Найвідомішим січовим гімном була пісня на слова К. Трильовського “Гей, там, на горі, “Січ” іде”. Для гуцульських “Січей” К. Трильовський написав пісню “Гей, Чорногора зраділа”, де дав практичні поради найпригнобленішим жителям українських Карпат, як вибратися з їхнього важкого становища.
“Січовий батько” також написав пісню “Ой, зацвіла черемшина”, яку довгий час співали новобранці всієї Західної України.
Відомий народний художник України Василь Касіян згадував: “Січова молодь ставила театральні вистави “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Шандар”, “Назар Стодоля”.
Мистецьку славу здобув січовий драматичний “Гуцульський театр”, який заснував письменник, громадський діяч Гнат Хоткевич у с. Красноїллі. Він гастролював у Галичині й Буковині. Успішно виступав театр у Кракові, де поставили виставу “Верховинці”.
У січових читальнях користувалися популярністю твори Великого Каменяра. Його поезії “Не пора, не пора” та “Гей, “Січ” іде, красен мак цвіте” також стали січовими гімнами.
1919 р. К. Трильовський став членом УНРади ЗУНР у Станіславі, редактором багатьох видань про січовий рух.
Проживши енергійне життя, сповнене відданості національно-політичній праці для добра і щастя свого народу, 19 жовтня 1941 року Кирило Трильовський помер у Коломиї, увійшовши в історію як національний герой України, здобувши всеукраїнську людську повагу. У Снятині й Коломиї іменем К. Трильовського названо вулиці.
Славний січовий рух, ставши складовою частиною громадсько-політичного життя галицьких і буковинських українців, сприяв підготовці майбутніх борців за незалежну Україну.
Нині спадкоємець “Січей” — Українське реєстрове козацтво. Одним із найважливіших завдань воно вважає виховання наймолодшої генерації в дусі високої національної духовності й патріотизму в служінні народові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment