МОЯ ДРУГА СВІТОВА…

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Продовження.
Початок див. у ч. 20, 21, 23, 24, 26 за 2010 рік

Сусідка наша через хату Зеленчук Ольга, яка тепер живе в Демидівці, пам’ятає.
— З лівої сторони від нашої була хата Пшатюків. Жив у ній Андрій, його жінка Марфа. Мали п’ятеро дітей. І всі були за Україну. За самостійну. Старші хлопці були в лісі, в боївці. Так-от, Олексій упав у бою з енкаведистами ще зимою сорок першого під лісом Боремельським, під Новим Током, а Павло… Павло теж згинув, а де саме і коли — не знаю…
Моєю подружкою була і Люба Пшатюк із 1928 року, на два роки молодша за мене, і Ніла Дем’янчук — та з двадцять сьомого, а Дем’янчуки жили через хату з нами з правого боку. Батьки Андрій і Мотруна, п’ятеро дітей. І в них двоє синів вмерли за волю України. Старший Микола, той був десь із 1919 року, сотенний — нема могили, молодший Іван теж пропав у лісі, геройськи. Інші казали, що підірвався бомбою на Тернопільщині сорок третього.
Пішла я до Дем’янчуків, із Нілою сіли на ліжку, вже великі — дівки, а ляльками граємось. Дивлюсь, а ліжка тільки ряднами застелені. Завжди було так гарно, ліжка постелені перинами, подушками, простині були вишивані знизу, мережива, подушки, наволочки на подушках білі, та все вишиті — куди воно ділось?
Дивлюсь, а Нілина мама за грубкою все складає в білюсінький мішок, ті простині, наволочки рівняє і складає, сорочки, підштаники — все у мішок. Я Нілу спитала, чого мама те все складає, а вона каже: “Микола-брат пішов прощатися з Вірою, прийде він, прийдуть хлопці — вирушатимуть на Полісся”.
Я зрозуміла, що вони йдуть у партизанку. Ніла хотіла, аби я в них спала, але я сказала, що не ночуватиму, бо мої будуть думати, що мене хтось забив дорогою.
Була б і я пропала, якби зосталась. Повечеряли, лягли спати, а батько ще був на дворі. Приходять до хати і крикнули: “Ви спите і нічого не чуєте, що робиться в Дем’янчуків!” Вибігли ми усі надвір — старі й малі, а там крик, стрілянина.
Потім казали, що облаву зробили енкаведисти — хтось виказав. Казали, Микола ще не вспів піти із хлопцями, то вони когось постріляли, достеменно знаю, що Микола боронився — його вбили, хату підпалили… Не пам’ятаю, чи забили ті, що робили облаву, батьків, чи зосталися живі, але знаю, що то було десь по війні — чи сорок шостого, а мо’, сьомого… Треба людей перепитати. Сестра одна, на рік молодша від Миколи — той був із дев’ятнадцятого року, зосталася жива. По війні як учасницю ОУН-УПА її вивезли до Сибіру. І мою дорогу подружку Нілу за те, що була зв’язковою, як і я, спровадили енкаведисти на поселення. Мабуть, дівчат вивезли із села тоді з батьками совєти на каторгу сибірську.
Багато в нашому селі Новосілки стояли за Україну. Мало хто зостався жити.
Українські повстанці мали міцні позиції в моєму Демидівському районі. Умови для підпільної боротьби і партизанського опору складалися вигідні. Німці не тримали тут великого гарнізону. Були невеликі німецькі загони оборони в Демидівці, де розташувалась районна комендатура, в Боремлі також розмістилася комендатура на чолі з офіцером Шніттером, група поліцаїв. У Демидівці й Боремлі спорудили ґето, куди зганяли євреїв із навколишніх сіл. Німці вже 1943 року в селах бували наїздами і передусім для збору контингенту, облав на молодь, щоб вивезти на примусові роботи в Німеччину, для каральних акцій проти УПА, а також для роз’ятрювання ненависті між поляками й українцями, зокрема, підтримки польських боївок, які чинили терор супроти українського населення.
Організація Українських Націоналістів зразу ж після вересневих подій 1939 року взялася за формування організаційних структур у районах. Особливу увагу звертали на кадри і на накопичення зброї — готувалися до боротьби за волю України. Адже в Акті відновлення Української держави, проголошеному Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року на громадських зборах у залі “Просвіти” на площі Ринок у Львові, було чітко висловлено: “Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада”. Благословили відновлення Української держави митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький і єпископ Української Православної Церкви Полікарп.
І коли на вимогу Гітлера змусити членів Тимчасового Українського Правління відмовитися від Акта відновлення Української держави і відкликати його Голова Організації Українських Націоналістів Степан Бандера та члени Правління категорично цю пропозицію відкинули, зразу ж німці розпочали репресивні акції. Арешт більшості членів Тимчасового Українського Правління, зокрема, Голови ОУН Степана Бандери, двох його братів — Василя й Олександра, Голови уряду Ярослава Стецька та інших провідних діячів ОУН викликав високу хвилю розчарування в можливостях з допомогою гітлерівської Німеччини здобути для України незалежність і схилив багатьох українських патріотів до думки про необхідність збройної боротьби і проти німецького окупаційного режиму.
Степана Бандеру всю війну утримували в концтаборі Заксенгаузен, а двох його братів знищили влітку 1942 р. в концтаборі Авшвіц.
27 листопада 1941 року німці заборонили діяльність створеної мельниківцями (ОУН-М) Української Національної Ради. Частину її членів розстріляли в Бабиному Яру. Всюди в Україні — в Житомирі й під Звягелем, у Джанкої й Кривому Розі, в Рівному й Острозі, в Миколаєві й Дніпропетровську — німецькі окупанти заарештовували членів ОУН, розстрілювали, засилали в концтабори…
Німецька окупаційна влада вже 25 листопада 1941 року зобов’язала обласні відділи поліції безпеки заарештовувати членів ОУН і страчувати: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у райхскомісаріаті “Україна”, мета якого — створення незалежної України. Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”1.
А підстав у гітлерівців так думати і так діяти було достатньо, оскільки про жодну співпрацю з німецьким окупантом в українських націоналістів передусім бандерівського спрямування вже восени сорок першого не йшлося. Накопичувалася зброя на таємних складах, формувалися організаційно-мобілізаційні структури, проводилися військові навчання. Гітлерівці намагалися вистежувати осередки бандерівського руху, особливо на Рівненщині, де були головні центри українського підпільного спротиву. Так, за січень-травень 1942 року окупанти викрили кілька таємних складів зі зброєю неподалік Костополя і вилучили 600 ґвинтівок, 12 кулеметів, 1200 протигазів, 254 тисячі набоїв, 20 тисяч снарядів, 4 тисячі гранат, 2 тисячі мін, 500 кулеметних дисків та іншого військового спорядження2.
Рівненщина була поділена Проводом ОУН-Р (Революційним Проводом ОУН, головою якого 1941 р. обрано Степана Бандеру) на п’ять надрайонів — Дубнівський, Здолбунівський, Острозький, Рівненський і Сарненський. Демидівський район входив до Дубнівського надрайону. Кожен район ділився ще на підрайони і станиці. У Демидівці була власна адміністративна управа — комендатура, в складі якої діяли п’ять референтур: організаційно-мобілізаційна, служба безпеки, політична, господарча і юнацька. Комендантом Дубнівського надрайону став “Лихо”, а командиром відділу УПА надрайону було призначено вихідця із села Охматків Демидівського району Дмитра Казвана — “Черника”.
Українські організаційні структури в Демидівці та в селах району почав уже в жовтні 1941 року створювати мешканець села Свищів (Вишневе) багатолітній член ОУН Микола Степанюк.
Організаційно-мобілізаційний відділ Демидівської комендатури очолив референт Михайло Сочинський — “Гнат”, референтом політичного відділу став Юрко Цісарук — “Певний” з Охматкова, службу безпеки очолив Микола Метельський — “Петро”, господарчу службу взяв на себе Онисій Костюк — “Максим” із Діброви, уродженка Новосілок Валя Кучер — “Троянда” очолила жіночу мережу, а вчителька з Вичавок “Леся” стала провідником молодіжної жіночої організації ОУН. Було додатково створено і юнацьку мережу ОУН, яку очолив недавній учень Дубнівської гімназії імені Симона Петлюри, що її в жовтні 1941 р. закрила німецька окупаційна влада, Никанор Василишин3.
Демидівська комендатура розпочала активну роботу з організації в кожному із 40 сіл сільської управи озброєної боївки самооборони, залучення до мережі підпільних організацій нових членів, передусім молодих хлопців і дівчат. У кожному селі над сільською управою висів національний прапор. Особливі завдання ставили перед інтендантами відділів УПА й господарчими службами. Завдяки господарчому районному відділові на чолі з Онисієм Костюком — “Максимом” у селах почали відкривати підприємства, відновлювали роботу після закриття їх німцями млини, молочарні, розгорнули діяльність кравецькі майстерні, шевські артілі, майстерні з переробки круп, консервування м’яса, огірків, капусти… М’ясо переробляли на ковбаси, коптили сало — все складали в дерев’яні бочки і заливали смальцем. Продукти звозили на харчові пункти, якими переважно користувалися ті відділи УПА, що здійснювали рейди в Східну Україну. Основне постачання харчами спрямовували в ліси, де були збудовані великі бункери і підземні склади-криївки, в центри військових вишколів і в місця розташування підрозділів УПА.
Селяни здавали домоткане полотно, яке фарбували в зелений колір, і в кравецьких артілях із нього шили для повстанців мундири. Організували збирання виправлених шкур, із яких шевці Демидівського району виготовили тисячі пар чобіт і черевиків. Шили фуфайки, кожухи, теплі штани, білі маскхалати, плели светри, шарфи, рукавиці, робили биті валянки, готували з тонкого полотна матеріал для перев’язок, переганяли на спеціальній апаратурі, що її виготовили чехи із села Чеські Вовковиї, самогон на спирт для медичних потреб Українського Червоного Хреста.
Місцеві чехи шили для повстанців одежу, взуття, сідла й упряж для кіннотників. У Хрінниках працювала кушнірська артіль, а в Новосілках — кравецька і шевська. Пам’ятали й про куриво для повстанців — у Боремлі працювала тютюнова фабрика.
Якщо із середини 1941 року і майже весь 1942-й німці разом із польською поліцією без особливих проблем збирали зерно й м’ясо, то вже наприкінці 42-го керівник Демидівської районної комендатури ляндвірт Літке не сподівався виконати план заготівлі продовольства для німецької армії. Якщо досі загони ОУН-УПА забирали або знищували зерно, сіно, солому, рогату худобу, коней, свиней, баранів — все те, що заготовляли чи вирощували створені окупаційною владою державні підприємства (веркшуци) й організації, то з початку 43-го оунівці взяли під контроль державні господарства, молочарні, сироварні, маслобойні, винокурні, млини, організували лісництва, забезпечували зерном для засіву селян із тим, щоб зібраний врожай діставався й УПА. Так, восени 1943 року для потреб УПА надійшло від Дубнівського надрайону збіжжя понад 10 тисяч тонн. Очевидно, що це не могло не розізлити окупантів, які різко посилили репресивні акції проти населення, оскільки оунівці й інші партизани — радянські й польські — порушили безперебійне постачання продовольства для потреб німецької армії. Для того, щоб стягти накладену на українські, польські й чеські села високу контрибуцію, окупаційна влада задіювала карні відділи німецької поліції, жандармерії, СС, яким допомагала так звана польська “гранатова” поліція, а також поліція українська. Не всі ті, хто пішов служити в українську поліцію з перших днів відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. у Львові, перейшли у лави УПА зі зброєю в руках. Незначна частина української поліції ще продовжувала служити окупаційній владі, що успішно використовувала в своїх цілях обидва “крила” ОУН.

Далі буде.

1 Цит. за: Руцький Микола. Вони виборювали волю України. — С. 74.
2 Там само. — С. 75.
3 Там само. — С. 89—92.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment