НИЗЬКИЙ УКЛІН ВАМ, РОДИНО АННУСОВИХ!

Ірина МАГРИЦЬКА,
м. Луганськ

Вдячна долі, що вона дала мені нагоду доторкнутися до минулого свого народу і не подумки, а реально побувати в дохристиянських часах. Такий екскурс допомогло здійснити подружжя Миколи та Віри Аннусових — біловодців, які кілька останніх років розбудовують “зелений туризм” на крайньому сході України.
Микола й Віра — справжні подвижники — ентузіасти справи, за яку беруться. Педагоги від Бога, краєзнавці, мудрі народною мудрістю люди, що живуть за законами Природи й навчають цього інших. І ще вони справжні просвітителі, а таким талантом наділені одиниці. Знаю родину Аннусових не один рік, і завжди дивуюся їхній енергії й тому, що навколо них вирує здорове життя, до них тягнуться і малі, й старші люди з високою мораллю. З ними завжди цікаво. Для них головне — не матеріальні, а духовні цінності.
6—7 липня цього року обійстя Миколи і Віри Аннусових приймало численних гостей із різних міст, містечок Луганщини і навіть інших країн із приводу відзначення традиційного календарного свята (не лише українського та слов’янського, а ширше — індоєвропейського) — Івана Купала. Тих, хто приїхав сюди, було понад сотня. І всіх смачно частували традиційними українськими стравами: варениками з вишнями, сиром і картоплею зі шкварками, пиріжками, кручениками, сметаною, медом, узваром, цілющим трав’яним відваром. Ці страви своїми добрими і вмілими руками приготували пані Віра, її невістка Оксана, Оксанчина сестра Оля. А потім дівчата й жінки, що приїхали, плели вінки з польових квітів, дехто робив це вперше.
Ніхто з присутніх на святі не заперечуватиме, що з самого початку тут панувала особлива атмосфера — піднесена. Усім хотілося одягти вінки, сфотографуватися в них на тлі старовинних хатніх речей, які господарі розташували на подвір’ї, або на тлі річки Деркулу, яка тече просто в городі, жовто-зеленого латаття або ж джерела, яке живить цю річку і розташоване за 50 метрів від городу. І напитися цілющої холодної (у 32-градусну спеку!) джерельної води.
А ще дівчата прикрашали квітами виготовлені заздалегідь з очерету, соломи і трави опудала Купайла та Марени. А господиня, одягнена в таке природне в цих умовах вишите українське вбрання (у такій самій вишиванці бігав і її дворічний онук Ярослав), роз’яснювала символіку цих атрибутів, акцентувала увагу слухачів на особливостях обряду. Бо не секрет, що більшість гостей була на святі Івана Купала вперше.
Час спливав швидко. Коли сонце почало сідати, всі попрямували до заздалегідь підготовленого до обряду місця. Географічно — це вулиця Набережна селища Біловодська. Красива місцина на березі Деркулу, протилежний берег якого переходить у типову для слобожанського ландшафту крейдяну гору.
До цього місця сходились і місцеві мешканці різного віку — від малих дітей до літніх людей. Присутніх на святі, на мою думку, було не менше трьохсот осіб.
Не ставлю собі за мету докладно описувати перебіг свята Івана Купала, яке минуло, але зазначу, що його організатори самі розробили сценарій, який відповідає давній місцевій традиції, підготували костюмованих дійових осіб, а це Луговик, Степовик, Горовик, Польовик, Русалки, Мавки, Водяник, Дана, Лель. Чоловіки — пан Микола із сином Володимиром і його друзями — розклали два багаття: одне тут, на березі, де відбувалося основне дійство, а друге — на вершині гори.
А далі було справжнє українське свято. Цікаве, пізнавальне, невимушене. Вочевидь, таке саме, як у наших предків. Із винесенням із річки вогню у смолоскипах, урочистим запалюванням вогнища, вкиданням у нього принесених кожним учасником обряду з дому полінець-дрів і торішніх лікарських трав, колективними співами, хороводами, іграми, освяченням вінків, очищенням кропивою, купальським вогнем і водою, інсценізованою боротьбою з нечистою силою, обрядовим пусканням у річку Купайла та Марени.
Майже всі перестрибнули через вогнище, а молодь робила це безупинно, парами, взявшись за руки, і всерйоз загадувала бажання; зайшли у річку, кинули у воду свій віночок із запаленою свічкою — це було надзвичайно красиве видовище. Усі були вражені якоюсь фантастичністю, незвичайністю ще однієї обрядової дії: коли на горі раптом спалахнуло величезне вогнище, від нього велике палаюче колесо повільно, а потім дедалі швидше покотилося донизу. Тоді почувся колективний вигук — і колесо скотилося в річку. Це було щось фантасмагоричне, глибинне за змістом. А наші предки знали напевно значення всіх обрядових атрибутів і дій з ними, і це їм допомагало в житті.
А потім готували кулешу. І не один казан, а кілька — щоб усі були ситі. Їли з апетитом, бо було дуже смачно. Ніхто не пив спиртного — воно тут було зайвим, і не вживав ненормативної лексики, що в наш час буває серед молоді нечасто.
Коли старші жінки, ставши в коло, співали на кілька голосів українські народні пісні, до них приєдналися місцеві хлоп’ята і теж підспівували. А парубки, яких тут було чимало, казали, що відпочили на цьому святі по-справжньому, бо вже втомилися “відпочивати” в місцевому парку з пляшкою пива, бо більше там робити нічого.
Ближче до ранку гості роз’їхалися, розійшлися й місцеві. А ті, хто залишився в господарів, ночували в омшанику на сіні, й сон їхній був міцний, чому сприяло свіже повітря, запах цілющих трав.
Тож низько кланяюся вам, шановні Миколо Івановичу та Віро Андріївно, за ту чудову й добру казку, яку ви для нас зробили. Дай, Боже, здоров’я і натхнення, щоб ми ще не раз разом з вами долучилися до наших прадавніх обрядів, до наших витоків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment