ПОЕТ СЯГНЕ ДУШЕЮ НЕБА

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
“Всесвіт”

Сергій Цушко в мене завжди асоціюється з таким собі перенесеним у наше сторіччя Яковом Щоголевим. Або ж іспанським Дон Кіхотом, який уже в ХХІ сторіччі блукає між двох реальностей: примарної гармонії минулого та несамовитого розвою майбутнього. Його поезія — самобутня, але не написана на догоду дня. Вона самодостатня, позаяк — поетична. Автор не залежить від теперішніх поетичних традицій, і ця незалежність, безумовно, приваблює вдумливого читача, який прагне угрузнути у змісті, але аж ніяк не на поверхні поетичних хвиль. Не час прикрашає поезію й не мода, а поезія утривалює Час.
На ринку, в переході, в електричці
— Купіть! Купіть! Купіть!..
Ховаю гаманець подалі —
вчорашнього дня не продасть ніхто,
а завтрашній прийде за так.
Однак треба уточнити, що поезія С. Цушка коли й постає відповіддю на соціально-політичні тенденції нашого часу, все одно в основі звільняється від життєвої конкретики, показуючи маятник часу, який коливається між проминальним і вічним.
Заходять ранки — чисті і прозорі.
Стихає вечорів надсадний гам.
І дивляться на все безсмертні зорі —
зігріті нами й непідвладні нам…
Це, мабуть, ті дві головні шальки на поетичних вагах С. Цушка. Художній світ поета дуже часто випромінює яскраві афористичні формули, в яких сконденсована думка, що позначає парадокси нашого життя, закарбовується подібно до малюнка у східній поезії.

НАТХНЕННЯ
Якщо довго ходити під яблунею,
зрештою на голову
упаде яблуко.
А проте не в кожного
воно викреше
ньютонівський спалах.

Або ж:

Поки намалював дерево,
його зрубали.
День народження
і смерті.

Крім того, поезія Сергія Цушка “діалогічна”. Вона не містить універсальних готових істин, а прагне запропонувати на розсуд читача проблемні теми і сюжети, або ж власні переживання та боріння ліричного суб’єкта. Певною мірою ця поезія сентиментальна: ліричний герой існує у площині етичних, естетичних, моральних координат, і коли хтось переходить межу, поетична душа відгукується на це антигармонійне зрушення. Відгукується, бо їй болить те, що існує в сучасному світі: занепад таких базових концептів, як поняття “Любові”, “Милосердя”, “Розуміння”. Ці концепти, деміфологізувавшись у наш прагматичний час, утратили разом із тим й ореол достеменності. Ці філософські речі — дуже дорогі для поетичної душі ліричного суб’єкта. Руйнація світу починається саме із занепаду моральних площин, коли людина більше не відображається у дзеркалі Добра. Це дзеркало розпадається на безліч дрібних скелець, які може зібрати воєдино хіба що Поезія.

У приручених дзеркалах
уперто визріває бунт:
приречені лестити
врешті згадають про гідність
і замість догідливого комплімента
покажуть спотворену душу —
портрет доріана грея.

Художньому світу С. Цушка властива поміркована мінорність і життєствердність, що його слово буде почуто. Зрештою, він належить до поетів, які не творять поезію, але відображають те, що вдається почути на вищих емпіреях буття. Можливо, в наш прагматичний час така поезія промовлятиме до небагатьох. Але це наша провина, що ми розучилися чути тонкі вібрації художньої матерії, а не провина самого поета.
Можливо, що не всі вірші у збірці, опублікованій цього року в Університетському видавництві “Пульсари”, рівні, деякі мають більш оприявнену образність. Проте перегорнувши останню сторінку, в серці й свідомості залишається якийсь особливий щем і сум від прочитаного. Ця поезія зовсім не архаїчна, навпаки, маємо й численні приклади неримованої, верлібрової поезії. Хоч, як на мене, авторська свідомість сповна реалізується в поезії, написаній у “класичній пластиці”.
Сергій Цушко — поет, який утривалює в українській літературі традиції шістдесятництва. Проте він, відчуваючи час, прагне бути також “модерним”. Ця модерність виявляється і на рівні форми, і на рівні змісту. Вірші зі збірки “Сонце осені” — це вірші-відгуки на кризу духовності сучасної людини, це вірші-медитації, пам’ятні вірші, вірші-переклади. Саме переклади показують потенційну спроможність поета грати на різних поетичних інструментах. Переклади з білоруської (Валярини, Івана Літоша, Віталя Рижкова та ін.), грузинської (Амірана Свімонішвілі), литовської (Вітаутаса Бложе, Яніни Дягутітє, Антанаса Йонінаса, Сільвії Лауренчікайтє, Саломеї Неріс, Марії Павілоненє, Йонаса Стрєлкунаса тощо), польської (Януша Єдинака, Тадеуша Завадовскі, Маріоли П’янтковської та ін.) — це поетичні твори, які українською мовою передають естетичний досвід різних культур. Часом не все аж так просто відтворити українською. Проте Сергій Цушко успішно дає собі раду. Передовсім тому, що він Майстер.
Цікаво, що збірка складається з трьох визначальних частин, кожна з яких має промовисту назву: “Майстер”, “Перевізник”, “Бурштинове світіння”. В цих масках-іпостасях ліричний суб’єкт постає як творець, який здатен протинати небесні кордони і, немов Прометей, дарувати людям вогонь поезії.

Іди, акторе. Зал чекає.
Ти цю стежину вибрав сам.
Та знай: глядач не вибирає
юродства і дешевих драм.

Іди, акторе. Зал чекає.

Разом із тим “майстер” — це той, хто навчився досконало виготовляти певну річ. Ця іпостась відсилає нас до середньовічних уявлень про природу літературної творчості. Вже в ХХ сторіччі це поняття знову набуло актуальності у зв’язку з поезією неокласиків, які були майстрами найвищого ґатунку. З природного матеріалу вони могли створити художній витвір найсильнішої краси.
“Перевізник” — також доволі складна функція. Як відомо, найпотужніший інструмент поета — метафора. З давньогрецької мови це слово означає “перенесення”, позаяк метафора переносить значення з одного феномену реальності на інший у поетичній площині. Перевізник — той, хто перевозить нам значення світу, які втратили сенс у нашому повсякденні, оскільки ми розучилися їх чути. Перевізник — це сивий Харон, який має зв’язок зі світом мертвих. Але також це і той, хто може оновити наш світ шляхом привнесення в нього чогось потойбічного.
“Бурштинове світіння” — сакральний образ. З одного боку, бурштин — викопна скам’яніла смола жовтасто-золотого відтінку, природний матеріал, витворений силами природи на значній глибині якнайдалі від людського ока. З другого — світіння від бурштину, наприклад, на сонці — щось сакральне, в чому віддзеркалюються небесні сили, це християнське світло життєствердження та любові.
Сама назва збірки — “Сонце осені” — доволі промовиста. Здається, що сонце в нас переважно асоціюється або з весною (коли воно нарешті починає відігрівати душу після зимового холоду), або з літом (коли віддає землі повноту своєї енергії). Сонце осені — ніби оксиморонна реальність: осінь як початок кінця все одно утримує скарб попереднього природного часу, нібито переконуючи нас, що і восени може бути сонячно-літнє тепло, яке зігріватиме душі. Так і творчість   С. Цушка зігріває наші душі в час переслідування поезії, здатної промовляти до читацького серця.
Безперечно, не варто виносити жодних вироків: існує поезія складна, метафорично-барокова, яка промовляє не лише до серця, а й до розуму. Яскравими прикладами тут разі можуть бути вірші (в українській традиції) Василя Стуса чи Івана Драча. Це вірші, в яких закладено могутню інтелектуальну енергію. Але існує також і поезія чуттєва, написана після душевного схвилювання, під впливом гарного сонячного дня чи кохання. Така поезія в українській літературі представлена у В. Симоненка, Л. Костенко, Б. Олійника, І. Павлюка. Поезія, яка безпосередньо промовляє до серця, маючи особливі поетичні фотони. Звичайно, що й вона може бути пропущена через розумові інстанції, але цей процес зовсім не обов’язковий для читача.

Ще все можливо. Учорашні рани
затягнуться, зашерхнуть на ходу.
Останній сон ще додивляється кохана,
а я на першу електричку йду.

Ця поезія містить авторські риси. Попри те, що ліричний суб’єкт нібито прагне сховатися за грандіозністю поетичної матерії, все одно його голос відчутний. Це голос-пересторога, голос-провіщення, голос, який застерігає нас, що цей світ завжди існує на перетині добра і зла, що на людську душу полюють. Герой віршів не прагне показати, що цей світ можна змінити. Радше йдеться про те, що цей світ, попри свою “онтологічну” абсурдність, має й антиречовину.

Не задля слів, не задля рим,
а квіткою посеред бруду.
Поезія — всього лиш грим
в театрі вічного абсурду.

Засіб для людського порятунку — поезія. Зрештою, в чому полягає наше життя? Певно, що не в осмисленні кожного прожитого кроку, а радше навпаки: у проживанні кожної миті в максимальній наближеності до повноти життя. Ця поезія також розкриває перед нами світ повноти життя, в якому людина здатна любити і співіснувати зі світом. У цьому просторі немає підлості й підступу, а є лише християнська, францисканська любов.

Березень
Потемнілий сніг
тулиться до кущів:
— Сховайте від сонця,
я ж вас зігрів од морозу…

У наш час дуже мало поетів, які не роблять собі імідж на поетичній творчості. У нашій культурі, на жаль, чомусь сприймають тих, хто біля екранів, витріщивши очі, вигукує, які негідники навколо. І вигукує лише тоді, коли історична ситуація набуває межових форм, а доти всі займалися лише власними PR-стратегіями. А десь поруч у нашому світі існують і досі поети, не здатні до гучних фраз і патетики.

Відберіть у поета
все земне —
і він сягне
душею неба.

Не страшно вмерти.
Страшно залишити світ,
який не сподівається
вижити.

Вони роблять лише те, що їм дано від Бога: пишуть вірші, щоб цей світ став якщо й не кращим, то принаймні навчився відчувати щось більше за матеріальну реальність.        С. Цушко — поет тихої “суспільної ходи”, але делікатної поезії, яка тримається етичної рівноваги. Поезія говорить сама за себе, тихо і гранично точно. І в цьому її сила, значно могутніша від сили тих, хто вряди-годи з’являється на екранах і починає розповідати про те, в якому пеклі ми існуємо. Екранний простір в Україні — це простір фальшивих звучань. І лише написане слово зуміло вберегти почуття етичної відповідальності перед історією і людиною. Для “медійних” людина як індивід навряд чи існує. А для поета кожен читач — це відлуння голосу Поезії. Поет ніколи не пише для всіх; існуючи в художніх образах, він завжди переплавляє їх на особистісне, що має здатність увійти в простір кожного читача.

Я ішов уперед. Не встигав озиратись.
В юнім поспіху і запальній метушні
запізнитись боявся, не стати, не статись,
і відстати, і ще — помилитись в ціні.

Я ішов уперед. Залишав за собою
недовершені задуми, начерки справ.
І хитає осудливо Час головою,
бо самого себе так я й не наздогнав.

Таким видається мені й “Сонце осені” Сергія Цушка — сонце, здатне навіть на заході зігріти.

Коли постійно крутяться у мізку
крикливі алгоритми суєти,
поезія бере свою валізку
і менестрелем йде собі в світи.

21 липня Сергієві Цушку виповнилося 65 років. Редакція сердечно вітає свого постійного автора із днем народження і зичить здоров’я, натхнення, щастя й добра. З роси й води!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment