САМ БОГ ПОСЛАВ НАМ ЦЮ ЛЮДИНУ

Нещодавно виповнилося 100 років Миколі Олександровичу Сармі-Соколовському. Цю дату широко відзначали земляки — шанувальники його таланту, зокрема, члени КУН, Товариства політв’язнів і репресованих, літературно-мистецького об’єднання “Самарь” імені М. Сарми-Соколовського, козацький хор “Самарська слобода”, бандуристи ансамблю “Сарма”, переможці й дипломанти конкурсів і фестивалів “Дзвени, бандуро”, вчителі, учні Новомосковська та гості з усієї України. У вшануванні пам’яті взяли участь дружина Варвара Степанівна, доньки Леся, Євгенія, Оксана та онуки: Олесь Соколовський, який працює менеджером у Луганську і Мирослава Сидора, викладачка латинської мови Дніпропетровського медінституту.

Емма ШАПОВАЛОВА,
голова міськоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка м. Новомосковська Дніпропетровської області,
кандидат філологічних наук

Микола Сарма-Соколовський — людина незвичайної долі, гармонійна і всебічно обдарована особистість: священик, письменник — автор численних збірок поезії, прози, публіцистики, художник, різьбяр, бандурист і кобзар. Це людина-патріот, борець за незалежність України. Прожив 92 роки, з них 17 — у сталінських концтаборах, 52 — під наглядом КДБ, лише з 1991-го відчув свободу. Лауреат Міжнародної премії Фонду Тараса Шевченка “В своїй хаті своя правда і сила, і воля”. Премію 2000 року “За визначний подвижницький внесок у національне та державне відродження України” йому вручила правнучка Тараса Шевченка по сестрі Катерині А. Красицька.
2003 року (посмертно) збірку М. Сарми-Соколовського “Срібне перо соколиного лету” відзначено Всеукраїнською літературною премією Яра Славутича та Міжнародною літературною премією Богдана Лепкого.
2008 року на знак визнання заслуг М. Сарми-Соколовського як поета, художника, кобзаря, громадського діяча, патріота на будинку №1 на вулиці Українській, в якому він мешкав з 1974 року, за сприяння товариства “Просвіта”, КУН, Товариства політв’язнів і репресованих, за згодою місцевої й обласної влади у Новомосковську встановлено меморіальну дошку.
У Коломиї ім’ям М. Сарми-Соколовського названо вулицю.
Нещодавно в журналі “Січеслав” опубліковано повість Миколи Олександровича “Услонці” про роки першого арешту, перебування на будівництві Біломорканалу, готують до публікації епістолярну спадщину.
Микола Сарма-Соколовський народився в селі Хороше на Січеславщині 19 травня 1910 року. Село відповідало назві: було освячене п’ятибанною церквою, окрилене вітряками, оспіване козацькими думами. Прадід, дід, дядько, батько були священиками, з дитинства навчили його молитви. Батько, учитель церковної школи Олександр Соколовський був кубанським козаком, учив сина: “Мало бути тільки козаком, треба стати справжнім українцем. Український козак служить тільки неньці Україні”.
1923 року прийшли чекісти, аби заарештувати батька. Але того дня він помер від тифу.
Другом і помічницею, порадницею, заступницею для Миколи була мати, яка виховала четверо синів і доньку Наталочку. Як та чаєчка, доглядала пізніше онучат, коли їхні батьки Микола й Варвара були за колючим дротом ГУЛАГів під час сталінських репресій. Переїжджала мати за сином з місця на місце.
Над могилою матері Микола з братом Анатолієм поклялися: все життя боротися за Україну.
1941 року в Полтаві Микола, виконуючи заповіт батька, вирішив прийняти священицький сан. Після закінчення духовних курсів патріарх Мстислав висвятив його  у диякони, а потім у священики у Покровському храмі, збудованому на кошти останнього кошового Петра Калнишевського. У цьому соборі ікони й живопис реставрував і освятив отець Микола Соколовський. Панотець Микола взяв псевдонім Сарма. Це означає джерело, яке взимку не замерзає, а влітку не висихає.
Згодом отець Микола одержав парафію на Буковині, де навіть у воєнні часи люди не забували ходити до церкви на служби Божі, хрестили дітей, вінчалися. Для всіх він знаходив потрібні слова.
1948 року після богослужіння перед Різдвом Христовим отця Миколу, коли він виходив із церкви у селі Раранча, чекісти заарештували. Вирок —  25 років, згодом ув’язнили й дружину Варвару.
У Новомосковську отець Микола був ініціатором упорядкування козацької могили і встановлення Хреста біля Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Він і освятив цю могилу. До відкриття української церкви отець Микола тут, біля козацького Хреста, освячував паски на Великдень. Тепер ми щорічно збираємося біля козацької могили на свято Покрови і козацтва у пам’ять про отця Миколу. Він був ініціатором будівництва у Новомосковську української православної церкви. Спочатку службу проводили у приміщенні “Просвіти”. Нині маємо для богослужіння чудовий Троїцький храм.
Микола Сарма-Соколовський мав неабиякий хист до малювання, як і його батько. Коли йому виповнилось 16 років, у профшколі при Миргородському художньо-керамічному училищі він здобув фах маляра. Продовжив освіту в Київському художньому інституті, який закінчив 1938 року. Здобув професію художника-живописця. Працював художником у Сімферополі, Донецьку, Полтаві.
У Миргороді його вчителем був Фотій Красицький, небіж Тараса Шевченка. Для Миколи Соколовського Фотій Степанович був не просто вчителем, а другом, порадником. Радянська влада вислала його з Києва до Миргорода під пильний нагляд. Микола став для нього ніби сином і побратимом. Вони разом колядували, грали на бандурах і малювали. Як талісман беріг Микола Соколовський портрет Шевченка, який подарував учитель. На жаль, 1948 року під час слідства в Коломиї портрет конфіскували.
Працюючи у Полтавському художньому музеї та Будинку народної творчості, познайомився з Катериною Білокур. Він був одним із перших, хто допоміг селянській жінці в терновій хустці й куфайці вийти на широкий шлях мистецтва: посприяв влаштуванню виставки її полотен.
Із пензлем й олівцем Микола Соколовський не розлучався і в таборах. Часто малярський хист рятував його від покарань, навіть від смерті.
Від батьків Микола Соколовський перейняв і пісенний дар. У Миргороді, місті бандуристів і кобзарів, Микола прагнув глибше пізнати чари бандури. Тут познайомився з Іваном Склярем, який робив бандури, зробив бандуру й Миколі.
Микола Соколовський співав і грав у гурті талановитого кобзаря Івана Яроша, а також відомого сорочинського кобзаря Михайла Кравченка. Він пишався, що гри на бандурі, кобзарського співу його вчив Михайло Кравченко.
Незабутнім залишився у пам’яті виступ гурту бандуристів на Різдво Христове. Колядували Скляр та Ярош, Фотій і Михайло. Коли заграли 10 бандур, а серед них і Миколина, то здавалось, що заспівала вся козацька Україна, заграли кобзи всіх Мамаїв. Але це був час, коли нищили кобзарів.
За розпорядженням Сталіна до Харкова з’їхалися сивочубі кобзарі, славетні Гомери України. А наступного дня всіх кобзарів, які не співали дум про батька Сталіна та вічно живого Леніна, силоміць посадили в “телячі” вагони і вивезли до Сибіру. Зупинили потяг біля яру і виштовхали лірників на 40-градусий мороз. Заспівали вони “Боже великий єдиний, нам Україну храни”. Довго ніхто не знав, де поділися 200 кобзарів. Лише двом вдалося вижити, дістатися Аляски, а звідти перебратися в Канаду і розповісти світові правду.
Миколу Соколовського вберегли доля і Бог. Влітку з бандурою він поїхав у рідне село Хороше на канікули. Зробив першу бандуру, подарував меншому братові Леоніду, навчив грати. Цілі концерти влаштовували на батьківському подвір’ї, а потім і в клубі.
Микола не розлучався з бандурою й у таборах. Там він власноруч зробив інструмент, піднімав піснями козацький дух і волю земляків. Віднімуть бандуру наглядачі, потрощать, а Микола знову за своє: у вільний від роботи час майструє інструмент…
1974 року Микола Сарма-Соколовський приїхав до Новомосковська. Тут познайомився з талановитими співачками Валентиною Євдоченко і Ганною Буркацькою. Навчив їх грати на бандурі, зробив інструменти. Відтоді тут існує ансамбль бандуристів “Сарма”.
Поезія стала потребою Миколи Сарми-Соколовського під час тюремних років, утисків і переслідувань. Він згадував свої “літературні табірні університети”. В Інті, де перебував на засланні, в одному бараку з Миколою жив чоловік невеликого зросту, та високого злету й доброї душі. Це був Григорій Кочур, один з найкращих українських перекладачів. У нього на нарах замість матраца, здавалося, були самі книжки. Ділився досвідом із побратимами, друзями по перу (це були Дмитро Паламарчук, Микола Василенко, Євген Дацюк, грузин Кабідзе, узбек Хабіб). Обговорювали вірші, сонети, інші твори. Саме Григорієві Кочуру завдячує Микола Соколовський літературною майстерністю, вмінням чітко й образно висловлювати думки.
Цілим сузір’ям талантів Бог наділив цю особистість. Скільки б міг створити добра і краси для людей, якби були сприятливі умови! Та не судилося… Випав тернистий шлях поневірянь, страждань, переховувань, переслідувань, постійних наруг над духом і фізичних мук. Але все витерпів, вистраждав і пережив, не зігнувся, не схибив. Його життєвий шлях — це історія багатостраждального народу, історія України. Сарма-Соколовський осмислював це так:
Усе забуду,
Як навік занурюсь у мовчання, —
Лише в мені прокинеться не раз
Страждань колишній час:
Мені болітиме татуювання,
У пам’ять ввігнане
Колючим дротом…
О мій Народе,
Я — це ТИ, —
Своїм терпінням освяти
Мою малесеньку Голготу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “САМ БОГ ПОСЛАВ НАМ ЦЮ ЛЮДИНУ

  1. Тепла, приємна, цікава стаття.
    Зі збіркою М.О.Сарми-Соколовського “Срібне перо соколиного лету” можна ознайомитися на порталі херсонської Просвіти:
    http://prosvilib.at.ua/publ/23-1-0-13

Leave a Comment