СЛОВО ОЛЕСЯ ГОНЧАРА — ВІЧНЕ

14 липня минуло 15 років з дня смерті видатного українського письменника, громадського діяча Олеся Гончара. Цього дня, як і щороку, на Байковому цвинтарі зібралися його шанувальники. Слово про письменника сказали Герой України, академік НАН України Петро Тронько, академік НАН України Петро Кононенко, доктор філософських наук Віктор Жадько, голова Київської міської організації НСПУ Віктор Баранов, письменники, Герої України, лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка Іван Драч і Юрій Мушкетик, лауреат літературної премії імені Олеся Гончара Олег Чорногуз, директор видавництва “Веселка” Ярема Гоян, поет Павло Вольвач, громадська діячка Наталія Преображенська.
Промовці зазначали, що Олесь Гончар — не лише автор багатьох талановитих книжок, відомих в Україні й перекладених близько 40 мовами, а й громадський діяч, який усе життя боровся за Україну, її розквіт, захищав письменників, переслідуваних владою, багато зробив для повернення раніше заборонених творів, підтримував молодь. З його ім’ям пов’язане наше національне відродження.

Інф. “СП”

ВОГОНЬ ЛЮБОВІ ДО ЛЮДИНИ

Емма ШАПОВАЛОВА,
м. Новомосковськ,
Дніпропетровська обл.

Для мене Олесь Гончар — не лише письменник світового рівня, визначний громадський і державний діяч, а близька і рідна за духом людина, земляк із Дніпропетровщини.
Ще студенткою я виступала на міжвузівській конференції “Проблеми творчості О. Гончара” з доповіддю “Роль ліричних відступів у новелах Олеся Гончара”, де наголосила, що автор закоханий у людину, в її духовну красу. Саме тоді, 1964 року, я отримала чотиритомне видання творів з рук Олеся Терентійовича з його автографом.
1980-го я виступала у Києві на пленумі правління Спілки письменників України, де наголосила, що взірець для формування особистості людини — саме твори Олеся Гончара, зокрема “Прапороносці”, “Тронка”, “Людина і зброя”, “Собор”, “Циклон”, “Берег любові”, “Твоя зоря”. Зал, де зібралися письменники і вчителі, підтримав мене оплесками. У перерві Олесь Терентійович підійшов до мене і вдячно потис руку.
Слухала Олеся Гончара й на Установчій конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, яка відбулася 11 лютого 1989 року в Києві. Ми вітали Олеся Гончара стоячи, коли він сказав: “Наша українська мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, то і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих їхніх душ доторкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова”. Бережу рушник, на якому залишили автограф і побажання учасники конференції: Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Володимир Яворівський, Павло Мовчан, Євген Гуцало та інші майстри слова.
Пощастило мені слухати Олеся Гончара й на другій конференції Товариства української мови 29—30 вересня 1990 р., і на відкритті Конґресу української інтелігенції 1991 року, де він закликав представників еліти “бути на висоті”. Часто задумуюся, звідки такий талант і патріотизм у людини зі звичайної селянської родини? І знаходжу відповідь, перечитуючи публікації про Олеся Гончара і його твори.
Олесь — із козацького роду, його дід Сидір Білий був козаком Самарської паланки. І в Олесеві жив дух козацької волі.
Духовним наставником був “Кобзар” Тараса Шевченка, який Олесь Терентійович читав і перечитував упродовж усього життя.
Його університети — це не лише лекції в аудиторіях Харківського і Дніпропетровського ВНЗ. Університетами стало саме життя: він був свідком Голодомору 1932—1933 років, репресій 1937-го, як солдат-мінометник пізнав усе жахіття війни 1941—1945 років, брав участь у русі шістдесятників, які боролися за права людини, за незалежність України, за рідну мову. Письменник дожив до проголошення незалежності України, але не побачив утвердження національної ідеї. Мабуть, це і вкоротило йому віку.
У жовтні 1990 року Олесь Гончар вийшов з лав комуністичної партії на знак солідарності зі студентами, які голодували (там була і його онука Юля).
У щоденнику писав: “З сьогоднішнього дня я не член ЦК. А може, немає лиха без добра? Може, це приблизить мене до того, що є найдорожчим — бути вільним художником слова?”
Бережу “Собор”, виданий 1968 року в серії “Романи й повісті”. Цей роман примножив славу й нашого Новомосковська. Адже головний герой роману — це наш козацький собор, свідок усіх подій епохи. До нас почали приїжджати гості з-за кордону і з України, щоб подивитися на це диво духовності й історичної пам’яті. У цьому творі автор відкрито сказав про потребу рятувати душу людини, берегти собори душ, відроджувати й пам’ятати власне коріння, мову, культуру.
Письменник затаврував кар’єристів-чиновників, які заради посади, гонитви за прибутками жертвують совістю, людяністю, втрачають глузд. Люди стають “безчуттєвими сухарями”, беземоційними раціоналістами, ділками, бізнесменами без душі. Роман актуальний і нині.
Важко згадувати ті часи, коли й земляки-дніпропетровці цькували письменника за вказівкою партійного діяча, який пізнав себе серед героїв роману. Сергій Бурлаков, відомий поет з Дніпропетровська, виступив тоді на захист Олеся Гончара і поплатився — його звільнили з викладацької роботи в університеті.
Твори Олеся Гончара і нині спонукають робити добро для людей, як це робив автор.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment