Я НА ГОРУ КРУТУ КРЕМ’ЯНУЮ…

Павло ГРИЦЕНКО,
директор Інституту української мови НАН України, доктор філологічних наук, професор

Зміни у політичному бутті України після виборів президента стосуються всіх сфер життя держави. Заторкнули вони і мовне життя — сьогодення й підвалини майбутнього української мови. Насамперед впадає в око різка зміна вектора пріоритетів України — від декларованої (й не зреалізованої сповна!) орієнтації на Європу, на європейські цінності демократії, економічного розвитку до неприхованого підпорядкування Кремлеві, до реставрації квазі-СРСР з домінуванням русской идеи, із забезпеченням російських економічних і геополітичних інтересів.
Неприхована залежність дій керівників України від Кремля (не варто ототожнювати Кремль із Росією, оскільки номен Росія покриває ширше коло понять — це і російський народ, і російська культура й наука, які не мають впливу на ідеологію й реальні дії Кремля і так само несуть тяжкий хрест) виявилася у багатьох діях і рішеннях сучасних керівників України у сфері політики, економіки, доглибно зачепила освіту, мову, культуру, саме Я українців — національну гордість, національну самосвідомість, що підважує віру в день завтрашній нашої держави, пригнічує прагнення будувати сильну, незалежну й високорозвинену Україну на гордість нашим дітям і внукам.
Антиукраїнський курс реалізується наступально, системно, швидко. Сьогоденних керівників України, парламентську більшість не зупиняють ні Конституція (“свій” гарант — “своя” і Конституція!), ні глибокі аналітичні висновки вчених, сповнені обґрунтованих застережень, ні публічні виступи визнаних фахівців різних галузей знань, науковців і практиків провідних університетів. У царині освіти вже реалізовано вирівнювання освітньої програми під російський зразок (Геть від Європи! Геть болонський стандарт!), наполегливо пропонують переписати підручники з історії за російською міркою (В українців і росіян спільна історія, тому й єдиний підручник — без націоналістичних вигадок про окремий український народ й окрему історію!), максимально скоротити ознайомлення з творчістю провідних сучасних українських письменників, аби формувати нігілістичний погляд на українську літературу.
Усе це відбувається на тлі масованого тиску (з використанням різноманітних заходів в Україні й за її межами) щодо зміни статусу української мови, звуження її функціонального поля (сфер обов’язкового застосування) з одночасними зміною статусу російської мови та значним розширенням сфер її використання в Україні. Так і не дочекавшись de facto повноформатного застосування української мови як державної, подолавши безкінечну пустелю балаканини й дискусій про доцільність і необхідність удержавлення української мови в державі Україна (чи можна уявити безглуздіше витрачання часу й енергії, як доводити самоочевидне?), не дочекавшись законодавчого визначення сфер застосування мов у нових суспільно-політичних умовах, суспільство стало свідком навального, цілеспрямованого й різкого руйнування недосформованої українськомовної інфраструктури, витіснення української мови на периферію мовного життя соціуму.
Така ситуація — гірка плата за надмірну любов до високих слів, якими здебільшого вичерпувалися наші зусилля у царині захисту й розбудови інфраструктури української мови. Слова-сльози брали за серце… і народжували смуток-зітхання, сковували руки… Звідки ж було чекати змін?
Не справдилися і патерналістські надії на національно свідомого президента, бо ж і він з’явився не з невідомих країв, а виріс із наших нарікань-зітхань, із нашої моделі чекання-бездії, не пройшовши гарту щоденним україноствердним чином. По п’ятьох роках президентства зосталися сотні важливих для Української держави — зотлілих у стосах — пропозицій та ініціатив, які не дійшли до розгляду, не кажучи вже про їх втілення. Показово, що вкрай важливий указ “Про Концепцію державної мовної політики” В. Ющенко підписав у лютому 2010 року (див.: “Урядовий кур’єр”, № 36, 25 лютого 2010)… хіба що для нової влади… на глузування!
Черговий раз втрачено шанси. Ситуація різко змінилася на гірше.
На нас уже чатує нове зросійщення, ймовірно, глибше і системніше порівняно з тим, яке було раніше. Адже сьогодні відсутні реальні демократичні механізми і важелі впливу на формування моделей мовного розвитку України у напрямі зміцнення української мови.
Верховна Рада демонструє повне безсилля, неспроможність (чи й небажання) захистити чинну Конституцію (чого лише варте щоденне публічне нехтування української мови більшістю депутатів, їхнє підкреслене й викличне небажання розмовляти державною українською!). Уряд цілеспрямовано втілює курс на утвердження й зміцнення російської мови і демонтаж крихітних завоювань останніх десятиліть позицій української мови. Мінімалізовано силу впливу науки — вчених академій наук і університетів, їхнього аналітизму і прогностики у сфері суспільного розвитку (не в останню чергу таке ставлення до праці науковців викликане змінами самого наукового середовища, в якому неприхована купівля дипломів докторів та атестатів проффесорів, як і членства в академіях, перестала шокувати і дивувати; десятки можновладців, високопосадовців саме цим шляхом піднялися крутими сходами “до вершин науки”). Творчі спілки в останні роки втратили суспільну дієвість, тому не можуть відчутно вплинути на ситуацію (навіть за радянського часу, коли не раз темні грозові хмари нависали над Спілкою письменників, позиція і слово літераторів не були так зухвало зневажувані, як сьогодні!). За понад 20 років постійної боротьби, розколів, клонування і втрат лідерів розтратив енергію чину і міць рядів Рух, у якому так і не відбулося очікуваної зміни поколінь, долучення нових сил. Студентський рух — донедавна сильний масовістю, відданістю патріотичній справі й високою організованістю — сьогодні відчутно деморалізований, розкладений безкінечними виборами-подачками, перетворений на декорацію, яка різко відрізняється від студентського руху на зламі 80—90-х років (кволість і безпорадність продемонстрували останні антитабачниківські протести, чого в цій ситуації не скажеш про владу, яка енергійно вдалася до переслідування студентів). Зауважу, що під час піднесення руху студентів, коли молодь виступила як рушій суспільних змін, спільнодумцями зі студентами, плече в плече  стояли професори, ректори… Не той тепер Миргород…
Українська мова, українська культура, національні цінності й народна пам’ять залишені без реального дієвого захисту на державному рівні. Відповідальність за майбутнє української мови, української ідеї, а відтак — і за майбутнє України як незалежної держави цілковито переходить до громади, лягає на її плечі. І це в той час, коли демократичні українськи зорієнтовані сили розпорошені, розведені за різними політичними програмами й платформами, коли ми так і не спромоглися на єдиного гетьмана, а розбрелися по куренях…
Сьогоденна ситуація вимагає від громади зміни стратегії утвердження й плекання української мови, зміни пріоритетів у її дослідженні. Не чекати на добру годину й доброго батька нації, а реалізовувати кожну нагоду, кожну можливість робити потрібне й корисне для захисту, піднесення авторитету, знання й володіння українською мовою.
Для творення українськомовного мікропростору навколо кожного свідомого громадянина не потрібні гучні програми, з’їзди і симпозіуми, державне фінансування, брак якого (що буде й надалі!) ніби слугує виправданням очікувальної бездіяльності. Саме в щоденному користуванні мовою, у спілкуванні у різних сферах — побутовій і діловій, науковій і художньо-творчій — відбувається утвердження української мови, виростає її міць, краса виразності й точності, міцніє суспільний досвід мовотворчості.
Коли є переконання і бажання справами зміцнювати українську мову, то є й результати. Так, наприклад, застосувавши комп’ютерні технології до словникарської справи, київські ентузіасти заснували видавництво “Київ-Інформ-Сервіс” (на чолі — Юрій Марченко, редактор Олександр Телемко, програміст Андрій Рисін, до них долучилися Олександр Оксимець, Віктор Кубайчук) і надали в електронному форматі користувачам низку напівзабутих і недоступних широкому колу зацікавлених українським словом словників минулих десятиліть, зокрема, періоду національно-мовного ренесансу 20—поч. 30 років ХХ ст. Це “Російсько-український словник” М. Уманця і А. Спілки, “Російсько-український словник” за ред. А. Кримського і С. Єфремова (3 томи, 1924—1932), “Український стилістичний совник”      І. Огієнка (1924), “Російсько-український фразеологічний словник” В. Підмогильного і Є. Плужника (1927), “Правописний словник”      Г. Голоскевича (7-е вид., 1930), “Словарь української мови” за ред. Б. Грінченка (1907—1909), “Російсько-український словник” О. Ізюмова (1930), “Російсько-український словник технічної термінології” І. Шелудька і Т. Садовського (1928), “Російсько-український словник сталих виразів” І. Виргана і М. Пилинської (1959) та інші словники, а також “Норми української мови” О. Синявського. Ці праці, об’єднані на диску “З незамулених джерел. Колекція словників”, розміщено на сайті wwwr2uorg.ua для вільного доступу.
Ще один творчий експеримент — перевидання колективом Інституту енциклопедичних досліджень НАН України 10 термінологічних словників 20-х років (керівники проекту — І. М. Дзюба та М. Г. Железняк).
Ці приклади гідні наслідування: без державних субсидій, без реклами і гучних промов зроблено важливу справу — надано реальну допомогу всім, для кого пошуки наших попередників у царині рідного слова, їхні експерименти і знахідки важать так багато.
Немає сумніву, що наші сучасники, які зацікавилися досвідом розбудови й утвердженням української мови у 20-ті роки ХХ ст., знайдуть можливість використати ці напрацювання у сьогоденні. Важливі не тільки конкретні словесні знахідки мовознавців 20-х, а й висока відповідальність за мову, національну культуру, дух нескореності й творчого чину наших попередників-подвижників.
Зауважимо, що в Європі, зокрема, у слов’янських країнах, набув розмаху рух за збереження національної мовної автентики, зосібна діалектних джерел, які нині зазнають інтенсивних нівеляційних змін. В Україні також зроблено чимало, аби зберегти народну словесну культуру, народну оповідь як вияв народної мовотворчості. Багато зроблено у Чорнобильській зоні, на Прикарпатті, Буковині, Закарпатті, Наддніпрянщині, Слобожанщині. Проте це крапля в морі порівняно з тим, що необхідно зробити для збереження мовної пам’яті у тих обсягах, якими оперують нині інші національні наукові школи.
І тут знову-таки найбільше можуть зробити справжні поціновувачі й знавці народної мови, насамперед професори, викладачі університетів та підготовлені до цієї праці студенти. Зробити так, як, приміром, професор Прикарпатського університету Микола Лесюк, який відтворив у своїй книжці “Мовний світ сучасного галицького села” мовотворчість рідного села Ковалівки Коломийського р-ну, як професор Ужгородського університету Іван Сабадош, який уклав словник рідної говірки села Сокирниця Хустського р-ну на Закарпатті, як професор Волинського університету Григорій Аркушин — автор словника західнополіських говірок, як професор Запорізького університету Віктор Чабаненко — автор словника наддніпрянських говірок, як… На щастя, цей ряд можемо продовжувати. Проте таке свідоме ставлення до народної мови як неоціненного джерела інформації про культуру українців, витоки й джерела високої літературної мови ще не стало нормою для кожного українського професора-мовознавця. На жаль, трапляються рецидиви примітивного боротьбизму з діалектами, нерозуміння їхньої природи і значення для збереження національного єства мови; є університети (!), в яких титуловані професори організовують переслідування тих дослідників, особливо молодих, хто взявся за вивчення рідномовного народного довкілля. Та про цих “героїв” — докладніше іншим разом…
Нині, коли зрима загроза розвитку української мови, не маємо іншого вибору, окрім як щоденною працею стверджувати і свою українськість, свою мову і культуру, відстоювати право на історичну пам’ять, на самостійне і окремішнє обличчя серед народів світу.
Це наш обов’язок перед світом: доля нам дарувала окрему мову, окрему культуру, власну історію, яка переконливо стверджує, що ми — окремий великий народ; народ толерантний, без амбіцій загарбання й підкорення чужого; ми відкриті для спілкування й підтримки інших; народ з цікавою історією, великою культурою і незрадливою пам’яттю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment