ГОЛОДОМОР ЗА СЦЕНАРІЄМ

Іван НАГІРНЯК,
член НСПУ

Якось, розмовляючи про тривожні часи голодних 1946—47 років на Бессарабії, почув від поважного добродія: “Та то тільки у ваших Ломачинцях бідували. У нас, у Сокирянах, люди вміли жити і ніякого голоду не було”.
Прикрістю лягли ті слова на серце, бо ніяк не міг забути розповіді його земляків, коли у райцентрі Сокиряни збирав матеріал для книги-родоводу про славні покоління Кирилків-Погребняків-Киструг-Куліїв. Ось ті свідчення.
Старша донька Петра Іфтенійовича Киструги Любов народилася 14 січня 1921 року. Гарною була дівчиною. Один із найкращих парубків Сокирян Володимир Гавдюк одружився з нею. Був старший. Закінчив сім класів румунської школи (на той час висока освіта). І цей чорночубий, з голубими очима красень-оптиміст 28-літнім загинув під час війни в Угорщині 3 березня 1945 року, коли форсували річку Крот.
24-річна Любов Петрівна залишилася вдовою з маленьким Толиком та трирічною Софійкою на руках. Ще кровоточили рани війни, а тут нова біда — колективізація і Голодомор. Півтори десятини землі, воли, плуг, борону, сіялку — все забрали в колгосп. А тоді взялись і зерно вимітати.
Ось спогади доньки Любові Петрівни Софії: “Навесні 1947 року до нас прийшов дільничний міліціонер і двоє яструбків — Пержун та Яровий. Залізли на піч і все зерно змели. Навіть купку квасолі забрали. Кинули мішки на підводу і їдуть, а мама впала на коліна, здійняла до неба руки і голосить: “Залиште хоч трішечки… Чим же я дітей годуватиму?” Не почули. Після того мама вивезла в Стрий і килими, і вишивані рушники та сорочки, навіть фіранки з вікон зняла. Привозила кілька кілограмів зерна чи борошна і хлібину. Рятувала нас.
І ось настав літній день 1947 року, коли в хаті голо, а в животах порожнеча. Перед хатою росла слива, а під нею — шовкова трава. Постелила мама в затінку ряднину, лягла і нас поклала біля себе: “Спіть, — каже, — то й їсти не схочете”. Лежимо. Сон не йде. Лише братик все пхинькає та повторює: “Ам, ам”, мовляв, дайте їсти. Мама до мене: “Соню, лізьмо на під. Ти маленька, понишпориш попід стріхою, може, десь закотилася торішня фасулина”. Я назбирала майже відерце квасолі. То був порятунок. Поставила мама варити оте добро і посилає до сусідки тітки Олі Саранчук, що вже спухла з голоду. Прийшла. А вона лежить на призьбі — як гора. А ноги, як колодки. Опухлі, аж сині.
— Гай ідіть до нас, мама казали, — мовлю, а сама не можу відвести очей від тих страшних ніг.
— Ой, дитинко, я не годна, — видавила з себе тітка.
— Мама казали, щоб ви прийшли поїсти фосуль.
— А ти мені поможи встати, — збадьорився голос у жінки.
А мені ж п’ять рочків. Ото помічниця! Помаленьку ми прийшли. Дала нам мама по кілька ложок того смачного наїдку і застерігає: “Не кваптеся, аби не завадило на голодний шлунок”. Минула якась година, а тьотя Оля знову клянчить. “І не проси, — каже мама. — Потім. Серед ночі попросиш, то й уділю трішки. А зараз не можна”. Лиш один Бог знав, як вижили”…
“1947 року мати повивозила все з хати — вишиті рушники, сорочки, килими — міняла у Стрию на хліб, — згадує, не соромлячись гіркої сльози, Василь Пуйко. — Мами по кілька днів не було вдома, а ми — чотирнадцятирічна Маруся, восьмирічна Катя і я (мав тоді сім літ) — голодні й злякані очі продивляли, виглядаючи матір, сподіваючись, що вдасться бодай якоїсь каші скуштувати. І жом їли, і лободу, і траву всяку. Але в нас була корова, і ми врятувались. А двоюрідний брат Володя і сусідський Вася померли голодною смертю.
Якось прийшов я до свого товариша Михайла Микитюка з багатодітної сім’ї, а він, спухлий, біля плити порається.
— Що ти робиш? — питаюся.
— Борщ варю. З фасульками, — ледве ворушить губами. Глянув я в каструлю, а там плавають кісточки з вишень. Прибіг тоді до мами і, давлячись сльозами, прошепотів:
— Я нічого не їстиму, якщо не візьмемо до себе Михайлика сусідського.
Так він у нашій сім’ї й урятувався”.
Що ж до моїх Ломачинців, то тут, завдяки особливо активним діям комуністів та активістів совєцької влади, сотні людей — і дорослих, і юних, скосила голодна смерть. Розповіді земляків про голодне лихоліття викликають у серці жах і біль.
“Неподалік від нас дві осиротілі сестри з’їли брата, — зітхає Євгена Беженар. — Люди дізналися про те страхіття. Дівчата навіть показали місце за хатою, де прикопали Кирилові кісточки. Але так їм нічого й не було. Бо всі рятувались, як могли. От пережили! Най Бог рятує наших дітей від такої біди…”
Скільки я наслухався вже в зрілому віці найсумніших оповідей про цей зболений рік! Про це мовчали. Ляк міцно зціпив губи. І в книжках, газетах про це довго не писали. “Як можна цієї печалі не помітити?” — не раз обурювалось моє серце.
Якось перегорнув підшивки сокирянської районної газети “Оновлене життя” за перші повоєнні роки. Чимало тут написано і про життя мого рідного села, зокрема сумнозвісного 1947 року. Аналізував прочитане й почуте від очевидців про той період і переконувався, що саме тоді в нашому краї почала формуватися дволика ідеологія: писали, говорили з трибун одне, а в житті творилося протилежне. Зокрема, в статті інструктора РК КП(б)У К. Літвінова “Комуністи в авангарді збиральної кампанії” (“Оновлене життя” 27 липня 1947 р.) читаю: “…Комуністи с. Ломачинці проявили ініціативу по організованому вивезенню хліба на пункт “Заготзерно”. Вони 26 липня організували червону валку із 20 підвід, на яких привезено на пункт “Заготзерно” в рахунок державної поставки із урожаю 1947 року 11,5 тонни зерна. Ініціаторами червоної валки були уповноважений РК КП(б)У т. Фомін, голова сільради т. Бузурний, секретар первинної парторганізації т. Жайворонок”.
На мить обриваю читання, бо згадую розповідь пенсіонерки Ганни Попадюк: “Тато сховали під припічком макітру жита. Знайшов голова сільради Микола Бузурний з уповноваженими. Забрали все. І вже не маємо що їсти. Наші люди йшли по жом аж до Снятина, в чужу область. Подалася туди і я з подружкою Сянею Гандзійкою.
На що ми тільки не надивилися! Люди дорогою помирали, але не було сил їх поховати. І ми йшли далі. Дорослі чоловіки переходили річку Бистрицю вбрід. Бралися за руки і йшли, щоб течія не збила з ніг. Окремі не змогли встояти, падали і вже не піднімалися. А що робилося біля ями з жомом! Дехто тут же об’їдався тієї смердючої маси й уже не вставав. Ми переступали через мертвих. І досі страшно згадувати ті часи. Кілограми жому, які я принесла, не врятували від голодної смерті тата…”
Такою самою гіркою була і розповідь уже покійного Івана Попадюка: “Добре пам’ятаю, як 1947 року моя сестра Докія разом із сусідкою Марією позбирали, що можна було з одежі, вишиванок та й подалися в Коломию міняти на хліб. Удома в неї зосталися голодні чоловік з трирічним сином. Виміняла вона тоді півпуда жита. То вже був порятунок! Докія не могла домолитися, аби той поїзд якомога швидше довіз її додому. Доїжджала до станції Іванівці. Ще Романківці — і вдома. Докія з Марією сиділи на колодах, якими був наповнений вагон товарного поїзда. Танула ніч. “Вранці буду вже біля синочка”, — поділилася Докія з товаришкою. Та враз Марія вирвала з її рук мішок із хлібом і штовхнула Докію з вагона. Біль обпік ноги. Коли останній вагон прогуркотів над головою, зрозуміла: ноги відрізані. Крик вирвався з Докіїних грудей. У відповідь лише загавкали пси. “Десь близько є люди”, — майнула у Докії думка. Страх, образа ніби паралізували їй нерви. А свідомість примушувала Докію боротися за життя. Вона кричала з надією, що, може, її почують. Відчула, як кров покидає тіло. Тоді Докія скинула куфайку й позапихала обрізані ноги в рукави. За цією тяжкою роботою і застав її колійний обхідник. Чоловік забрав Докію до себе, а звідти відвезли її в чернівецьку лікарню…
А Марія казала рідним, що загубила подругу в жебрацькій метушні. Її згодом засудили до семи років ув’язнення. Але горе, породжене голодом, від цього не зменшилося… Як і тяжкість долі Докії, яка ще три роки жила калікою”.
А в “Оновленому житті” за 28 серпня 1947 року читаю про занесення на районну дошку пошани за дострокове виконання плану хлібоздачі ломачинецького колгоспу ім. 28 червня, завдяки старанням голови сільради Миколи Бузурного. Його проклинали і водночас боялися, бо разом з агентом мінзагу К. Галагоцом, активістом М. Нажигою могли обнишпорити всі закутки в хаті й на горищі, забрати не те що останні зернини чи єдину козу або вівцю, а й останню веретку з долівки. І нікому не поскаржишся, бо ж вони не собі беруть, а для зміцнення держави стараються, для поліпшення її добробуту “жили свої надривають”.
Хто ж він, цей непогамовний поборник нової влади — Микола Бузурний? Звичайний сільський бідняк. Хоч і не зовсім звичайний. Був із тих, кого краще, ніж Михайло Булгаков в образі Шарикова, мабуть, і не відтворити.
Прагнення вислужитися, почути на свою адресу похвалу від вищих керівників змушували Бузурного не з’ясовувати, де багатий, а де бідний. Усіх “обчищав”, усіх робив бідними. Коли ж хтось наважувався не підкоритися, починалися обшуки, а згодом з’являлися в райгазеті повідомлення, як, наприклад, ось це за 7 вересня 1947 року: “Громадянка села Ломачинці Бузурна К. С. з плану хлібопоставки 558 кілограмів здала лише 58,1. Замість того, щоб чесно розрахуватись з державою по хлібопоставці, вона, з метою злісного невиконання плану, заховала 339 кілограмів хліба. За цей злочин 27 серпня народним судом засуджена на 8 років позбавлення волі із конфіскацією всього майна”.
А чи не святотатством був лист від колгоспників артілі імені 28 червня до всіх колгоспників, колгоспниць, робітників МТС Сокирянського району, надрукований в “Оновленому житті” 2 жовтня 1947 року: “Ми, колгоспники колгоспу ім. 28 червня, натхнені патріотичним рухом в країні за дострокове виконання і перевиконання хлібопоставки державі з урожаю 1947 року і виконуючи вказівки великого вождя радянського народу товариша Сталіна, включаємось у виконання хлібоздачі авансом в рахунок натуроплати за роботи МТС в 1948 році.
Указ Президії Верховної Ради СРСР від 29 березня, який прирівняв самовіддану працю хлібороба до військового подвигу, запалив нас, колгоспників, на героїчну боротьбу за високий урожай. Ця боротьба увінчалася успіхом…
Закликаємо всіх колгоспників, колгоспниць, робітників МТС та селян-одноосібників Сокирянського району наслідувати нашому прикладу, здавати хліб державі понад план… Лист обговорено і прийнято на зборах колгоспників і колгоспниць артілі ім. 28 червня села Ломачинці”.
І це в той час, коли люди пухли від голоду і помирали. Думаю, не на зборах писали той лист. Бо ж не в Африці, а в Ломачинцях того року помер від голоду мій дід Іван. Голодна смерть забрала тоді й Марію Твердохліб та її трьох дітей, Марію Боднарюк, Параскеву Бузурну, Андрія Нажигу і його маму Ганну, Єремія Гандзюка, Єремія Попадюка… Усіх не перелічити.
Ні, не патріотичний то був рух, а “виконання вказівок великого вождя радянського народу товариша Сталіна”, догодити якому так ревно старалися маленькі чернівецькі, сокирянські, ломачинецькі сталіни на місцях. І не тільки в Ломачинцях.
“1947 рік — то моє дитинство, страшне і голодне, — згадує виходець із села Вашківців сокирянець Олександр Бандалак. — Бідували всі жителі Вашківців.
Я спух від голоду, а то була ознака, що смерть уже за порогом чекала. Врятували старші брати Михайло й Василь, які взяли мене в Дрогобицький район пасти за їжу худобу в людей”.
Із болем згадує про той голодний рік і житель села Романківців Василь Гандзій: “Я жив тоді однією думкою: хоч раз добре наїстися. Ви знаєте, що таке бевка? Ні?.. Та щоб ніколи й не знали. Це страва, подібна до мамалиґи, але приготовлена з м’якоті соняшничиння і перетертої лободи. Хліб замінив жом, який носили аж з-під Станіслава. Не від добра, мабуть, Анастасія Ваданюк, яка не дочекалась із війни двох синів, залишала третього, зовсім малого, вдома і йшла в оту неблизьку дорогу по жом. І не одна вона йшла. Сотні романківців шукали порятунку від голодної смерті. Не всі й додому повернулися…”
Усю газетну підшивку перегорнув, але бодай маленького повідомлення про голод, про труднощі з хлібом не знайшов. Лише рапорти, запевнення Сталіна про виконання плану хлібопоставок та повідомлення про засудження злодіїв і саботажників…
Думаю, що про минуле варто час від часу нагадувати. Бо якщо не робити висновків з історії, вона може повторитися.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment