ЗДОБУТКИ МОЛОДИХ КРАЄЗНАВЦІВ

Микола КАРПЕНКО,
керівник пошукового загону “Молодої Січі” ім. Герасима Кондратьєва Сумської гімназії № 1

Під кожним могильним каменем похована історія країни. Це підтверджують долі ветеранів Другої світової війни. Пройшовши пекло боїв, вони зуміли повернутися до мирного життя, продовжити рід. Щоб зберегти історію життя й боротьби, виник проект дослідження бойового шляху наших земляків “Збережена пам’ять”.
Музей Сумської гімназії № 1 провів історико-краєзнавчу експедицію й учнівську конференцію “Шляхами полковника Герасима Кондратьєва”. Учні їздили до Києва, Білої Церкви, селища Ставище — батьківщини козаків-переселенців, на береги Псла. Схожа експедиція була й у Москві, де мешкає наш земляк, контр-адмірал у відставці, ветеран війни і флоту Гліб Кондратьєв. Як з’ясувалося, він один із нащадків засновника Сум полковника Герасима Кондратьєва.
Зібрані матеріали розміщено на стенді, в альбомі, змонтовано відеофільм обласної ТРК “У пошуках нащадків Генерала Кондратьєва”. З екрана Гліб Петрович звертається до земляків із розповіддю про свою службу на флоті, участь у бойових діях. Цього року припиняється дія грифу секретності щодо контр-адмірала, який 40 років прослужив у зовнішній розвідці СРСР. Тож є надія на його приїзд на Батьківщину.
У ході кампанії “Збережена пам’ять” автор цих рядків зібрав історико-краєзнавчі матеріали, які лягли в основу навчального посібника “Сумщина в історії України” та “Велика Вітчизна, чи Друга світова?” Саме ці свідчення доповнюють учні гімназії, які опитують родичів, учасників бойових дій.
Нинішні дослідження пошукового загону присвячені загиблим воїнам-визволителям, яким встановлено пам’ятні знаки на братських могилах. Ось розповідь про одного з них.

* * *
Дитинство Дмитра Леонтійовича Бабича пройшло в селі Павлівка на Катеринославщині. У господарстві Леонтія Дем’яновича було четверо коней, корови, свині, гуси, кури. Під час Першої світової війни батько брав участь у Брусилівському прориві.
Пораненого Леонтія Бабича зі шпиталю відпустили додому. Після проголошення УНР він вирішив не повертатися до своєї сибірської дивізії й добровільно записався в селі Н. Миколаївське Олександрівського повіту до підрозділу вартовиків, підпорядкованого Симону Петлюрі. Це призвело до трагічних наслідків. Червона армія захопила станцію Синельникове, що за 70 км від с. Павлівки. Більшовики заарештували Леонтія Бабича і спровадили у в’язницю до Катеринослава. До 1923 року він перебував в ув’язненні.
Удома господарювали мати з дідом. Старші діти допомагали в господарстві, доглядали молодших братів і сестер (їх було восьмеро). Старша сестра 1903 року народження, інші — до 1917. Найгірші часи настали тоді, коли комуністи конфіскували всі харчі й живність. 1921 рік забрав матір і четверо дітей. Щоб урятувати малечу від голодної смерті, мати поїхала до родичів у село Бирки на Полтавщину. Набравши харчів, вирушила на вокзал, але міліція затримала її й розстріляла. Так радянська влада боролася зі спекуляціями у роки воєнного комунізму.
Семирічний Дмитро опинився в дитячому будинку. Постраждалих від першого Голодомору годував Червоний Хрест й Армія порятунку США. Раз на добу діти отримували какао й рисову кашу або макарони. У цей час табуни коней гнали на станцію Ульянівка, щоб вивезти на Кавказ. Люди гірко жартували, що коней забирають на шашлики. “Червона мітла” вимітала із села усе їстівне.
Четверо вцілілих дітей до школи не ходили, але дід Дем’ян навчив їх читати й писати. Дмитро вперше пішов до школи одинадцятирічним.
Батько поступово налагодив господарство, намагався вивести дітей у люди. Цьому завадила колективізація. Батька заарештували 1927 року й тримали у в’язниці, аж доки погодився вступити у СОЗ. Здав у колгосп ім. Свердлова пару коней, корову, плуг, косарку-лобогрійку, сівалку, віялку і бричку.
Під час Голодомору 1932—1933 років родину Бабичів знову спіткало горе. Мачуха Денисенко, яка прожила з батьком лише два місяці, з’їла двох малолітніх дітей. Померла дорогою до суду.
Випробування тривали і під час третього Голодомору 1946—1947 років. Батько знов оженився, народилася маленька Марійка. Після війни працював бригадиром у колгоспі. Жінки впрягалися в борони по троє й намагалися засіяти лан. Врожай сягав 15 центнерів із гектара. Від голоду померла мачуха — чуйна, добра жінка, і зведена сестра Марія. Останнім помер Леонтій Бабич.
Трудовий шлях Дмитро розпочав 14-річним. Ким він тільки не був! Учнем крамаря кооперативного магазину, помічником мірошника на кооперативному млині, трактористом… Навчався у ФЗН заводу ім. Петровського в Дніпропетровську. Шістнадцятирічним став учнем сталевара. Потім вивчився на водія, записався в аероклуб…
Перед війною встиг закінчити два курси вечірнього факультету Металургійного інституту ім. Сталіна. З 1935-го проходив службу на Харківщині. Командир полку допоміг вступити до Ульянівської школи, вирвав з автобіографії відомості про батькову службу в Петлюри. Мудрість старшого товариша убезпечила від переслідування НКВС. Танкове училище закінчив 1938 року. Потім згадував, що на їхньому курсі вчилися німецькі курсанти, які згодом стали запеклими ворогами. Восени 1938 року його призначили командиром танкового взводу. Війну зустрів слухачем Академії бронетанкових і моторизованих військ. Свої здібності виявив під час оборони Москви.
Після параду 1941 року виїхав у Ташкент на навчання. Стажувався у Сталінграді. Тут під час обстрілу його контузило і поранило в ногу. Майже всю війну працював на заводі, який виготовляв “Катюші”. Брав участь у випробуваннях реактивної зброї, під час яких його знову поранило.
Після війни працював у ракетній оборонній галузі. Разом з Корольовим брав участь у запусках супутників. Попри нелегке життя, залишився вдячним тим, хто жив у той нелюдяний час.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment