Михайло ДЕГТЯРЬОВ,
мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук
1999 року затверджено державну програму відтворення найбільш значних в історичному й архітектурно-художньому сенсі культових споруд України, знищених за радянських часів за умов “господарювання” войовничих атеїстів. У цьому урядовому рішенні можна вбачати перемогу історичної справедливості й самоідентифікації українського народу. Згідно з програмою, успішно, на високому науковому рівні, з історичною достовірністю відтворено відомі сакральні будівлі: Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церкви Різдва Христова й Успіння Богородиці Пирогощі на Подолі. Але з часом реалізація програми загальмувала — за браком грошей. Нині у середовищі науково-художньої громадськості й урядовців, вочевидь, у зв’язку з наближенням Євро-2012 і перспективою відвідання України закордонними туристами активізувалися розмови про доречність відтворення національних святинь.
Не торкаючись усього переліку запланованих робіт (бо, на мою думку, існують дуже спірні моменти — наприклад, відтворення Військово-Микільського собору з дзвіницею на Печерську й собору Богоявлення з дзвіницею на Подолі, де нині частково розташовані сучасні споруди), вважаю за потрібне наголосити на доцільності реконструкції видатної споруди епохи київського бароко — дзвіниці Кирилівського монастиря, збудованої у XVIII ст. за проектом і безпосереднім керівництвом славетного українського зодчого Івана Григоровича-Барського і знищеної в 1930-ті роки під формально-цинічним приводом її використання, як зазначено в архівних документах того часу, “як будівельного матеріалу”. У 1920-х роках Кирилівський монастир мав статус історико-архітектурного заповідника.
Гроші на цю шляхетну акцію треба знайти обов’язково, посиливши просвітницьку агітаційну роботу серед небайдужих меценатів і доброчинців.
Свого часу авторові цих рядків як науковому співробітнику інституту “Укрпроектреставрація” запропонували скласти історичну довідку в зв’язку з розробкою проекту реставрації монастирської огорожі з її баштами. Тоді мені пощастило попрацювати з архівними першоджерелами, що стосувалися історії будівництва кам’яної огорожі та її складової частини — надбрамної дзвіниці.
Факт спорудження І. Григоровичем-Барським кам’яної дзвіниці Кирилівського монастиря, отже, й огорожі зафіксований у проекті епітафії зодчого за 1785 рік, а часом її будівництва дослідники називають 1760-й, посилаючись на текст напису, що зберігався в інтер’єрі її другого ярусу аж до початку XX сторіччя. В епітафії йшлося, що дзвіницю “сделал мастер мещанин Иван Григорович”. Проте відомості з документів Київської духовної консисторії свідчать, що в цей час складено лише проект (абрис) майбутньої споруди, будівництво якої розтяглося на багато років. Так, наприклад, до 1759-го належить “прошеніе” ігумена монастиря Феофана до Київського митрополита дозволити будівництво “каменной брамы… с оградою”, а з особистого “доношения” митрополиту самого “муравного дела мастера Ивана Григоровича” за 1764 рік випливає, що початі 1760-го будівельні роботи він планував у “1761 году тинкованием… скончить”, але у зв’язку з раптовою смертю ігумена 1762 року роботу було припинено. У “доношении” міститься скарга зодчого на те, що “кирпич резной разных калибров на верхний карниз… весь почти растаскан, а: иной перебит”. Збереглися документи 1765—1767 років — скарги ченців митрополитові на відсутність у них потрібних на будівництво коштів. У “доношении братии” Кирилівського монастиря за 1773 р. ідеться, що дзвіницю вже споруджено, але “к поделке… вокруг монастыря ограды крайний имеется в деньгах недостаток”. З опису 1787 року зрозуміло, що на той час була повністю облаштована “в округе монастыря ограда каменная”.
Отже, будівельні роботи за проектом і керівництвом І. Григоровича-Барського здійснені не до 1768 року, як донедавна вважали дослідники, а пізніше — у кінці 60—70-х років ХVIII століття, тобто в найплідніший творчий період архітектора, коли створено більшість його цивільних і культових споруд, які прикрасили вулиці й площі Києва, визначивши їхній неповторний образ.
Аналізу творчості І. Григоровича-Барського присвячено праці відомих знавців української архітектури Ф. Ернста, В. Заболотного, М. Холостенка, О. Силина та інших. Справедливо називаючи роботу зодчого в Кирилівському монастирі однією з найкращих, ці автори водночас помилково зараховують її до найбільш ранніх. Але у період роботи в Кирилівському монастирі зодчий, безперечно, вже був сформованим майстром, з великим досвідом проектувальника і будівельника-практика. Документи свідчать, що він був прекрасним організатором будівельних робіт, які здійснював “своими всеми работниками”, постачаючи матеріал з власного цегельного заводу неподалік монастиря.
Дзвіницю Кирилівського монастиря без перебільшення можна назвати не тільки найкращим, а й найоригінальнішим твором Івана Григоровича-Барського. У цій будівлі були гармонійно поєднані три типи архітектурних споруд: окрім стрункої дзвіниці, це головна монастирська брама у її першому ярусі й невелика церква Благовіщення в інтер’єрі другого ярусу. У такому композиційному рішенні можна вбачати продовження дуже давньої традиції вітчизняного сакрального зодчества, яка вплинула на майстра ХVIII століття. Ідеться про київські Золоті ворота з Благовіщенською церквою над ними. Схожих прикладів у візантійському храмовому зодчестві нема.
У дзвіниці яскраво виявився талант видатного зодчого. Майстер урочисто і вишукано оформив головний південно-західний підхід до монастиря домінантою комплексу — триярусною дзвіницею, стрункість і величність якої досягалася завдяки використанню у фасадах ордерної системи і властивого бароко прийому розміщення пучків колон у кутових частинах будівлі. Ошатності дзвіниці надавали пишні наличники прорізів, ліпний декор фасадів.
Прагнучи надати цілісності, стилістичної єдності монастирському архітектурному ансамблю, зодчий майстерно оформив фасади старовинної Кирилівської церкви, внаслідок чого вона отримала “барокову одежу”: “хвилястий” фронтон головного порталу тощо.
До наших днів збереглася незначна частина споруд І. Григоровича-Барського. Більшість їх поглинула міська забудова капіталістичного періоду. Ось чому вкрай потрібно використати шанс, який дає сьогодення, для відтворення перлини українського бароко, по-варварськи зруйнованої більшовиками.
Важко не торкнутися питання про відбудову ще одного об’єкта, також внесеного до державної програми відтворення пам’яток, — дзвіниці Китаївської пустині, висотної домінанти цього невеликого монастирського комплексу. Цю величезну чотириярусну дзвіницю було побудовано в помпезних формах російського класицизму на початку XIX століття. Монументальні багатоярусні монастирські дзвіниці у цей період споруджували у багатьох містах Російської імперії для уславлення її могутності. Проте дзвіниця в Китаєві — швидше випадковість. Вона, безперечно, вносить дисгармонію в затишний архітектурний ансамбль пустині, розташований серед великих зелених пагорбів. Будівля позбавляє монументальності соборний храм пустині — барокову Троїцьку церкву, побудовану в ХVІІІ сторіччі видатним лаврським “майстром кам’яних справ” Стефаном Коаніром. Вона має дуже незграбний вигляд поруч із цією ошатною спорудою — шедевром українського зодчества. А скільки коштів треба витратити на відбудову громіздкої дзвіниці, й чи потрібно це робити? На мою думку, зовсім недоречно!
Але мимоволі виникає ще одне важливе запитання: за яких обставин викликають сумнів рішення поважних державних установ, різних комісій тощо? У даному випадку головна причина в тому, що за роки незалежності склалася ганебна тенденція заощаджувати бюджетні гроші на гонорарах фахівцям — авторитетним експертам. Часто державні посадовці, яким доручено займатися питаннями культури, збереженням історичної спадщини, не мають належної фахової освіти, але виправдовують свою позицію демагогічними розмірковуваннями, що у гуманітарній сфері начебто для них не існує особливих складнощів і вони самі можуть розв’язувати всі проблеми культури і мистецтва. Тому дедалі частіше трапляється, що заощаджуємо копійки, а мільйони пускаємо на вітер.
Вельми абсурдна ситуація склалася нині на Подолі у зв’язку з наміром держадміністрації цього найдавнішого торговельно-ремісничого району Києва провести на Контрактовій площі масштабні реконструкційні роботи начебто для повернення площі її історичної аури перед Євро-2012. Згідно з одним із варіантів, представлених на конкурсі проектів, планують відтворити магістрат — будинок міського уряду барокового стилю ХVIII сторіччя і спорудити будинки у стилі російського класицизму початку ХІХ сторіччя — так званого комплексу петербурзького зодчого В. Гесте, якого в натурі (за винятком Контрактового будинку) ніколи не існувало, але збереглися його історичні проектні креслення, що їх можна використати для реконструкції всього комплексу. Планують також облаштувати двоповерховий підземний паркінг під усією площею.
Аналізуючи таку пропозицію, зауважимо, що магістрат і Контрактовий будинок водночас на площі ніколи не існували, бо для будівництва Контрактового будинку використали матеріали з магістрату, зруйнованого під час великої пожежі на Подолі 1811 року. Та головне зауваження викликає те, що Контрактова площа — це невід’ємна частина й серце Державного історико-архітектурного заповідника “Стародавній Київ”, заснованого 1987 року на більшій частині території Подолу й частково у Верхньому Києві. Згідно з вітчизняним пам’яткоохоронним законодавством, у заповіднику діє особливий режим будівельних робіт, спрямований на збереження пам’яток історії й архітектури, збереження планувальної системи Подолу, реставрації чи консервації пам’яток (у випадку потреби), збереження так званої фонової забудови навколо пам’яток — їхньої охоронної зони, але категорично заборонено тут проведення нових масштабних будівельних робіт.
На жаль, усе, що діється у заповіднику, свідчить, що держслужбовці, котрим доручено опікуватися охороною національної культурної спадщини, зовсім цим не переймаються. У заповіднику можна побачити багато цінних пам’яток, які перебувають у гостроаварійному і напівзруйнованому стані: колишній дім війта Г. Киселевського на вул. Сковороди, 1, келійні корпуси і будинок намісника Братського монастиря, корпус № 16 Флорівського монастиря, пам’ятки техніки на вул. Набережно-Хрещатицькій та ін.
Чи доцільно нині, коли потребують порятунку автентичні пам’ятки заповідника і Подолу загалом, витрачати величезні кошти (приблизно 2 млрд грн) на спорудження якихось муляжів? Чи будуть цікаві освіченим туристам з-за кордону величезні макети історичних споруд, що насправді не збереглися? До речі, можна встановити невеликий макет будинку магістрату в сквері на площі, там, де він колись стояв, і так буде врятовано останній на площі сквер, де полюбляють відпочивати студенти “Могилянки” і місцеві мешканці.
Треба розуміти: якщо відтворення славетних сакральних споруд — це справді важлива загальнонаціональна справа, то все інше зараз не на часі!
Але чиновників Подільської райдержадміністрації непокоять, здається, не справи державні, а інвесторів-товстосумів, заради яких вони готові перетворити Державний історико-архітектурний заповідник на суцільний офісно-бізнесово-торговельний центр. А чи замислюються ці функціонери, до яких екологічних проблем може призвести така їхня містобудівельна діяльність, коли вже нині на Подолі спостерігаємо транспортний колапс, особливо у години “пік”? І що розповідатимуть про нашу країну туристи з обмеженими фізичними можливостями, повертаючись додому? Чи багато мандрівників після цього захочуть відвідати Україну?
Екологи стурбовані тим, що символ нашого міста — каштанове дерево — почало втрачати листя цього року вже на початку літа, а не наприкінці, як торік. На жаль, така картина характерна не тільки для Подолу, а й для всього Києва.
