У Національному культурному центрі України в Москві голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, поет, сценарист, перекладач, народний депутат України Павло Мовчан презентував 57-серійний науково-публіцистичний телесеріал “Логос” (режисер-постановник Дмитро Ломачук), присвячений витокам і розвитку української культури — обрядам, мові, писемності з часів Трипільської доби до сьогодення.
Душевності вечору надали вірші Павла Мовчана з нової збірки “Ти…” у виконанні автора.
Наступного дня ми зустрілись із Павлом Михайловичем у навчальному класі Української недільної школи Центру. І розпочали розмову про його… знання мов.
— Павле Михайловичу, Ви володієте українською, російською, польською, сербською і туркменською мовами. Остання якось “випадає” з цього ряду…
— Під час навчання у Московському літературному інституті ім. М. Горького у 60-х роках я приятелював із туркменами — дуже стриманими, шляхетними, з високою духовною культурою людьми. Саме тоді зацікавився туркменською літературною класикою, зокрема поезією, яку перекладав українською.
— А чи маєте “технічні” секрети?
— Аби найточніше перекласти поетичний текст, треба відчути його мелодику. Для цього тексти вивчаю напам’ять, безкінечно їх проговорюючи. На мій погляд, це найпродуктивніший шлях.
— Сьогодні займаєтесь перекладами?
— Політика поглинає майже все.
— А чи варто тоді нею займатися?
— Я вступав у політику о тій порі, коли не було питання вибору, бо треба було вирішувати: або Україна, або не Україна. Усе життя займаюсь українським словом, тому добре розумію, що без розширення його простору я буду, як усі мої попередники. А для мене мова — це не просто ідентифікація народу, а значно більше.
— Саме цій проблемі й присвячено фільм “Логос”?
— Цей великий проект розпочато 1991 року. В його основі три мої книжки: “Витоки”, “Витоки-2” та “Мова — явище космічне”. Аби не втрачати часу, книжка “Витоки-2” була сформована у вигляді монологів перед камерою. Потім під них добирали відеоряд, з чим сьогодні великі труднощі. Творчий процес пов’язаний з постійними поїздками, співпрацею з музеями, залученням великої кількості людей.
Були періоди, коли фільм робили дуже напружено й інтенсивно, однак протягом останніх п’яти років майже нічого не робиться.
— Ви задумували 365 серій. Робота над ними триває, на жаль, з перервами, тому зрозуміло, що Ви весь час повертаєтесь до одного й того самого матеріалу кілька разів. Переосмислюєте його?
— Маєте рацію, час минає, душевний стан змінюється, а треба продовжувати розпочату роботу. І в цьому непродуктивність.
— Чому саме Слову Ви вирішили присвятити свою працю?
— Слово народжується в глибині нашого єства, отже, воно є світоглядом. А світогляд дає Бог. Друкуючи першу книжку ще за радянських часів, я назвав її “Мова — явище космічне”, маючи на увазі, що це явище Господнє. Усе життя досліджую процеси, які переконують мене, що мову знищити неможливо. Мови нікуди не зникають, навіть племінні й штучні.
— Держава допомагає у створенні фільму?
— Розраховуємо лише на сили “Просвіти”. Держава — це нація, а ось що влада робить наприклад в царині культури? Нині не існує системи підтримки жодної сфери культури. І беззаперечний той факт, що українська нація занепаде, якщо не буде розвитку української культури. А мова і культура — речі кревно споріднені, бо перша фермент другої.
А де наш кінематограф? Українські фахівці, необхідні у будь-якій сфері, поїхали до Сербії, Німеччини, Франції, де можна і заробити, і підвищити майстерність, і самореалізуватися. Наші актори й оператори обслуговують російський кінематограф, який розвивається швидко і бурхливо. Внаслідок цих процесів українське кіно майже вмерло. А в нас була велика і потужна кіноіндустрія — в Києві, Одесі, Ялті. За часів Радянського Союзу ми славилися власним поетичним кінематографом. А де сьогодні фільми Юрія Іллєнка — геніального кінорежисера? Чому третій рік не може дозняти свій фільм Михайло Іллєнко? Держава повинна дбати про талановитих кінематографістів, давати замовлення.
— Ми весь час повертаємось до політики. Але ж Ви сказали, що вона, наче іржа, роз’їдає геть усе, а найбільше — людську душу. Невже вона цікавіша, ніж творчість?
— Безумовно, можна стояти осторонь і нарікати разом з усіма. А я хочу щось робити.
— На початку нашої розмови Ви охарактеризували туркменський народ. А який українець?
— Можу сказати, яким його сприймає світ. Спочатку на великому імперському радянському просторі про українця знали, що він дуже відповідальний, тому було багато чиновників з нашого середовища; обов’язковий, тому були служаками; працелюбний, що може підтвердити будь-яка спільнота. Скрізь українців цінують за задушевність і ліричність. Саме остання — наша найбільша вразливість. Ми ліричні до самозабуття, а тому дуже легко достукатись до нашого серця. І цим зловживають, зраджуючи українця.
Він завжди і скрізь виживає — хоч би де був. Власною працею намагається перетворити й адаптувати світ, у якому опинився, бо йому треба вистояти і вижити. Він наповнює навколишнє середовище власним баченням, розумінням, барвами, мелосом. Тому і зберігається, попри нещадну асимілятивну хвилю, що позначається на другому і третьому поколіннях.
Образ України тривалий час формувався на генному рівні. Як і Слово. Ми стаємо українцями задовго до появи на світ. Інакше не вимовляли б властивих тільки нашій мові звуків. Мова — первообраз, що робить українця українцем, німця — німцем тощо. Перебуваючи тривалий час у бездержавному стані, ми рятувалися завдяки генному ресурсу. І він, на щастя, невичерпний. Тому всі спроби нас асимілювати приречені.
— А як сприймає Москва українця?
— Під час навчання у Літературному інституті я неодноразово чув: “Паша, ти талановита людина, але хохол”, “Ну ти хохол хитрий”. Мій розум і досвід часто трактували як ваду. І я розумів власну окремішність. Українця принижували навіть у достоїнствах, бо в Росії він завжди хотів бути незалежним. Тому тут виробився певний стереотип, який росіянину здається ірраціональним, хоч насправді він цілком доцільний. Російська імперія завжди існувала за рахунок українського ресурсу. Та й кадровий потенціал Союзу будувався на українському інтелекті. Недарма Україну називали “кузнею кадрів”.
— Але ж були й залишаються стереотипи “мазепинець”, “бандерівець”.
— Вони покликані принижувати нашу гідність. І, на превеликий жаль, українські ЗМІ не формують іншого позитивного образу — образу державця.
— Що Вас пов’язує з Москвою?
— У 60-х роках я вільно вступив до Літературного інституту, і мене ніхто не переслідував. Знайомився з багатьма митцями з усього Союзу. Москва — місто, де можна було вільнодумствувати: читати, писати, говорити, обмінюватися думками. Колись Іван Драч дуже влучно сказав: “Якщо у Москві стрижуть нігті, то в Україні обрізають пальці”. І це правда, тому я тут видрукував усі свої найважливіші дослідження про творчість Гоголя, природу Слова, роздуми щодо українського поетичного кінематографа, статті про українських художників, якими пропагував у Москві київських, львівських, тернопільських митців. Російські журнали замовляли ці матеріали. Я навіть брав участь у полеміці з Дмитром Лихачовим на тему “Слова о полку Ігоревім”. Тож і нині Москва для мене залишається містом радянського вільного дисидентствування. Москва мого періоду навчання — великий досвід, пізнання великої культури, доступ до будь-яких джерел, навіть до спецфондів. Я знав усіх букіністів, за допомогою яких формував власну бібліотеку. Саме тут знаходив рідкісні українські видання, книжки з історії України. А в Києві тоді все це було просто неможливим.
— Що змінилося відтоді?
— Сьогодні навпаки — у Москві дещо неможливо. Біда нинішньої Росії полягає в тому, що тут відроджують велику імперію, а не велику країну. Це різні речі. Але з іншого боку, може, саме так і треба.
— За радянських часів, мабуть, була така сама установка?
— Ні. Тоді була установка, що радянський народ — це єдина спільнота. Кожен українець, потрапляючи до Росії, повинен був ставати не собою.
— А в чому полягають Ваші особисті стосунки з Національним культурним центром України в Москві?
— Вони дуже давні. Раніше я сюди приїжджав разом із Лесем Танюком як член Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. А особисті стосунки склалися вже за часів Володимира Мельниченка.
— До речі, 2005 року Ви казали: “Існування цього духовного вогнища (Центру. — Авт.) — українського — свідчить про те, що українська справа не безперспективна, що навіть у центрі великої Росії, в її визначальному мегаполісі українці можуть свідчити і про своє існування, і про подолання нажитого комплексу меншовартості”.
— А ще я говорив про те, що Культурний центр мусить пережити часи політичних напружень і посісти належне місце в культурному і політичному процесі узгоджень і взаємозацікавлень.
— І як вважаєте, все це нам вдалося?
— І “Просвіта”, і Національний культурний центр України в Москві не воюють із вітряками, а здійснюють серйозну, ґрунтовну, системну роботу, покликану не епатувати або щось демонструвати. Тому бажаю Центру, без якого сьогодні не можна уявити розвиток і зміцнення міждержавних стосунків України й Росії в царині культури, і далі йти цим правильним шляхом. Супутніх вітрів!
Спілкувалася
Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕТЬЄВА,
м. Москва
