СЕКРЕТ З МУЗЕЮ ПАМ’ЯТІ

Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин

Кожна родина має таємницю, яку оберіга, як реліквію. І в моїй родині є секрети, які ще не наважуюся розповісти синові. Чи зрозуміє він цінність тих орієнтирів, якими керувалися його предки? Чи розгадає таїну їхніх вчинків, як це зробила Оксана Забужко в “Музеї покинутих секретів”? Юні акселерати вважають себе розумнішими за батьків, і тільки життєвий досвід навчить їх осмислювати побачене, почуте і прочитане, відрізняти цінності вічні від сезонних.
Популярний нині роман відомої авторки змусив мене витягти з музею пам’яті повчальний сімейний переказ від уже покійної бабусі Олександри.
Народившись 1911 року, вона зазнала всіх лихоліть: і розкуркулення, коли її з малими дітьми вигнали в чужу хату, й обмов, і голоду 33-го, 47 років. Але ніколи не нарікала на долю, а щовечора дякувала Господу за прожитий день, а вранці просила благословення на нові добрі справи.
1947-го моя мама шістнадцятилітньою вже чотири роки годувала й доїла колгоспних корів. Про те, щоб принести додому бодай склянку молока, не могло бути й мови. Але завідувач ферми, добрий чоловік, дозволяв те молоко пити. І до мами на роботу прибігали менші сестра й брат з випеченим з макухи хлібом і запивали його молоком.
Бабусі порадили піти в “Западну” й обміняти щось із речей на харчі. Вдень працювала в колгоспі за трудодні, а вночі зі шматків старої ґуми клеїла чуні, з якими й подалася в Західну Україну.
В одному домі її зустріла привітна господиня. Біля столу юрмилися діти. На прохання про обмін стримано відповіла: “У нас із харчами теж сутужно, нічим не допоможемо”. Потім подивилася на голодні очі й тихо запропонувала: “А Ви, може, їсти хочете, то сідайте з нами. Тільки вибачте, у нас одні ріжки немазані”.
Моя бабуся до самої смерті згадувала ті смакотні ріжки і молила Бога про добро для тієї жінки та її дітей.
Уже у зрілому віці, коли в мене народився син, я зрозуміла, як наші старші родичі молили за нас Бога. Щоб вберіг нас від спокуси на чуже добро, від ідолопоклонства, від жадібності й заздрощів. І коли мені часом хочеться впасти у відчай, стає соромно перед бабусиною пам’яттю. Її орієнтиром у житті, її совістю були Божі заповіді, а не чергові ідеологічні постулати. Може, саме дух отаких людей і допоміг вижити нашому народові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment