ВІРА УСУПЕРЕЧ «СБЕРБАНКАМ»

Микола ЦИВІРКО
Фото Олеся ДМИТРЕНКА

Вважаю суперечки з приводу кількості учасників Хресної ходи з нагоди 1022-річчя Хрещення Руси-України, організованої і проведеної 28 липня 2010 року Українською Православною Церквою Київського Патріархату, зайвими й недоречними. Багато було єпископів, священиків, мирян. Значно більше, ніж напередодні, коли аналогічну ходу проводив “високий гість” із Москви. Навіть у пресі, яка особливими симпатіями до УПЦ КП і Патріарха Філарета досі не відзначалася, названо 12—15 тисяч.
А втім, достатньо було в районі Національної опери, повз яку проходила процесія, оглянутися й окинути оком це велелюддя з корогвами, прапорами, транспарантами на підтримку Помісного Православ’я, щоб облишити останні сумніви щодо того, хто є хто в Україні. Отут, щоправда, особисто мені потрапила в поле зору деталь, яка за інших обставин могла б і зіпсувати настрій. Багатотисячна колона просувалася до Софійського майдану і далі до Володимирської гірки. А згори, ніби опускав її на землю грішну, аршинними літерами намальований напис: “Сбербанк Росії”. Але, погодьтеся, слово, яке начебто означає просто “ощадбанк”, у даному контексті набуває дещо іншого символічного значення. Та не “сбєрєгаєт”, а “собіраєт” — збирає все і вся протягом своєї кривавої історії Росія, Російська імперія і Російська Церква як її невід’ємний елемент. І не стільки докупи, скільки під себе.
Але цур тому “сбербанкові”! Поряд зі мною йшов молодий священик із села Надіїв Долинського району, що на Івано-Франківщині, отець Йосиф Мельник. Він не приховував святкового настрою і задоволення від того, що Україна продемонструвала недругам і винахідникам “єдінаґо русскаґо міра”, що не поділяє орієнтацій і симпатій нинішньої проросійської влади. “Я не зловтішаюся, — говорив отець Йосиф, — читаючи повідомлення в Інтернеті про крах сподівань Російської Церкви, яка не мала щонайменшого сумніву, що збере на своїх заходах в Одесі, Дніпропетровську й Києві силу-силенну людей. Верхівка української філії РПЦ, вочевидь, не розуміє, що, зробивши ставку на обслуговування чужих імперських інтересів, на затурканих і заляканих бабусь зі східних областей, на відвертих кликуш і продажних журналістів, можна досягти лише локального тимчасового успіху. Я слухав заради інтересу, про що говорить у своїх промовах Патріарх Кирил. Увесь його пафос зводиться до ідеї “єдінаґо русскаґо міра”. А чому ми маємо цінувати цю лицемірну єдність? Заради чого вона? Хай би Кирил переконав мене, звичайного українського священика, в її безсумнівних перевагах і, головне, у користі для Українського Православ’я. Не заклинаннями, а аргументами та фактами. Але аргументів і фактів “збирачі земель” саме й уникають. Бо їхня імперська ідея не витримує жодної критики”.
Важко було не погодитись із міркуваннями цього священика. Як і не розділити обурення іншого протоієрея, з яким я згодом спілкувався вже на Володимирській гірці, біля підніжжя монумента Святому Рівноапостольному князеві. Отець Богдан Николин очолює парафію у місті Вишгороді на Київщині. Ця церковна громада має назву Свято-Володимирської, а храм у центрі стародавнього українського міста, що, можна сказати, зростав на моїх очах, своїми обрисами нагадує постамент дітища архітектора К. Тона і скульпторів В. Демут-Малиновського і   П. Клодта в Києві. Отже, як настоятель вишгородської Свято-Володимирської парафії, яка відзначала того дня храмове свято, отець Богдан повинен був би мати чудовий настрій. А тут — обурення. Виявляється, причиною досади є дії перевізницьких організацій у деяких обласних центрах України, зокрема у Чернівцях, Львові. Буквально останньої миті, злякавшись, як неважко здогадатися, прямих і брутальних погроз владних структур, перевізники відмовилися везти парафіян до Києва. З одного боку, це справді обурює. З іншого — свідчить, що на Хресну ходу приїхали далеко не всі, хто збирався.
Утім, не можна сказати, що все під час акції проходило гладко. Ще біля Свято-Володимирського патріаршого кафедрального собору відбувалися неприємні “дискусії” парафіян із правоохоронцями. Людей обурювала надмірна турбота про водіїв столичного транспорту — міліція утворила на проїжджій частині бульвару Тараса Шевченка чималий коридор і весь час тіснила колону Хресної ходи, яка саме формувалася. “Ви розумієте, — пояснював міліціонер, — серед водіїв можуть бути і неправославні, може навіть, нехристияни. А в нас демократія!”. Але це не дуже переконувало і заспокоювало вірних УПЦ КП. Вони пам’ятали, як тим самим водіям та сама київська міліція настійливо рекомендувала утриматися від поїздок через центр столиці, аби не потурбувати “святійшого”, аби не викликати у “високого гостя” щонайменшого дискомфорту і, не дай Боже, роздратування. Наскільки ж цинічно треба зневажати істинне Українське Православ’я, щоб отак навіть не приховувати відверто подвійних стандартів щодо двох юридично начебто рівних конфесій.
Щоправда, священики заспокоювали емоційних парафіян, закликали їх до терпимості. Тим більше, треба віддати належне міліціянтам, — цим “відтісненням” на початку Хресної ходи їхня участь у події й обмежилася. Надалі вони були майже непомітними — даруйте за аналогію, як хороший арбітр на футбольному полі.
А от отця Богдана (Пєтухова), ієромонаха, настоятеля церкви Благовіщення при Національному університеті “Києво-Могилянська академія” хвилювало і навіть обурювало дещо інше. “Патріарх Філарет, — поділився зі мною своїми міркуваннями вже немолодий священик, — на зборах Київської єпархії дуже просив усіх нас, щоб ми не допустили щонайменших проявів політичних пристрастей. Зокрема, Святійший просив, щоб ми звернулися до своїх парафіян із проханням не нести на суто релігійну Хресну ходу партійних символів і прапорів. Винятком міг бути державний — синьо-жовтий прапор, оскільки Хрещення Руси-України свято не тільки церковне, а й національне, державне. Здавалося б, дуже слушно і зрозуміло. Але, як бачимо, зрозуміло не всім. Ось два чи три молодики із червоно-чорними знаменами ОУН. Особисто я дуже шаную Організацію Українських Націоналістів, націоналізм як ідеологію. Але навіщо бойові повстанські знамена на мирній ході. Тим більш, глава нашої Церкви просив їх не приносити. Враження таке, що вони хочуть потрапити в кадр, засвітитися в телесюжеті.
І все ж, попри ці незначні негаразди, Хресна хода відбулася. Усупереч оцьому самому “сбербанкові”, що муляв очі деяким її учасникам. Гроші, звісно, багато що вирішують — подивіться лише, яких бурхливих темпів набуло у Києві будівництво московських храмів. Багатьох тішить, що будують на нашій землі, мовляв, куди вони подінуться… Можливо, є в цьому рація. Але розкішний храм — це ще не Церква. Справжня Церква — це люди. І хай деякі громади УПЦ КП у тому ж таки Києві відправляють Службу Божу поки що в орендованих кімнатках чи малюсіньких тимчасових капличках (це у кращому разі), їхня щира молитва швидше дійде до Бога, ніж самозадоволене сите просторікування про “єдиний руській мір”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment