Мирослав ЛАЮК: «КРІЗЬ НІЗДРІ ВИПУРХУЮТЬ ДУШІ — ЯК РОЖІ…»

Мирослав Лаюк народився 31 липня 1991 року в селі Смодна Косівського району Івано-Франківської області. Нині  студент Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Лауреат всеукраїнських конкурсів науково-дослідних і творчих робіт “МАН-Дослідник” (секція “Літературна творчість”). Друкувався у часописах “Перевал”, “Буковинський журнал”, “Німчич” та ін. Добірка віршів у журналі “Київ” (2009. — № 3—4) вражає спорідненістю із соняшно-кларнетистським світом Павла Тичини: “…о трави цимбальні! // гляньте, як небо // Богові молиться // росами, не дзвеніть // крізь полудень // зараз сонце розколеться”; “і жодної хвилини немає на печаль — // бо їй належить вічність // воскресла з потойбіч // замріяна у небо // задивлена у ніч…”
Це молоде слово вже здобулося на високу чисту ноту, чутливу до найменших порухів душі від трагедії світової, яка повторює щоденний космічний рух — від сходу до заходу. У  поданій добірці маємо здебільшого урбаністичні образки, однак провідною темою (як і в будь-якій справжній поезії) залишається перехід від смерті до воскресіння чи неможливість такого переходу, за якою — пошук перевершення життя земного і поєднання з передчасовим Космосом, коли “розцвітає рожа”. На тій  путі від темрявих видінь Нового Єрихона, полотен Мунка й Ван Гоґа, через осяйні “сезони дощів” та молитви бджоли у кульбабах, в розкошуванні добірного слова молодого поета читач причаститься “літньої ночі”, і — віриться — відчує присутність свого справжнього душевного єства.

Дмитро ЧИСТЯК

ЗАБРАЛИ
(ВЕЛИКИЙ ГОЛОД)

їх годували мертвою глиною
їм говорили що то їжа —
і вони їли бо попереду блідо вуглиною малювалась дорога

сонце сміялось дурною дитиною
сонце випиралось немов грижа
Бога…

вони копали собі могили —
і земля пахла конюшиною —
так тепло замерзла земля…

над ними предки кола водили
іржали коні аж струм йшов спиною —
чекав Ілля…

вони їли одне одного
з-межи зубів виколупували
шматки тканин
під молитви церковних дзвонів
що падали самі собою…

вони жерли одне одного
і на стінах колискову співала Марія —
а Син
затулявся рукою…

ОДНА ІЗ НОЧЕЙ

божевільні собаки біжать від сирен
п’яний місяць колише припливні
купави божеволіє клен…
запах кави…

копнув ніжкою плід недолугих небес
удовиця аврора скидає хустину
і гризе наче пес
пуповину

то так склалися трави немов доміно
пролетіти над ними щоб жодного…
подих
але все все одно
якщо кода

але все все одно якщо пси від сирен
якщо день у дитбуді і скошені трави…
і останній катрен…
запах кави…

* * *
о небо зацілуй мої волання
як вперше як востаннє як собі
усе. минуло наше князювання
усе. прийшла пора новій добі

живі дощі у ґудз в’язали руки
живі дощі із крові та вина
а ми були голодні наче суки
що їх щенята виссали до дна

ми не весна — ми осінь догоріла
стара монета знайдена в золі…
ми не тіла — ми лиш обрубки тіла
важкого тіла гордої землі….

НОВИЙ ЄРИХОН

розпиши піктограмами мою спину
іменами улюблених богів
розкажи мені ніч горобину
щоб ніхто мою втечу побачити
не зумів

я поїду до єрихона щоб не вернутися більше
проведи мене до перелазу
проведи мене і обійми міцніше
щоб забрав я твою проказу

…вангогівська ніч мільйонами мазків
заштрихує мене у себе
і сяде на гілку читати пелюстки бузків
як за торою реббе

кінь гнідий не доїде до і впаде
на десятий день серед поля
я піду далі пішки туди де
я ітиму й ні разу не стану бо доля

…і ввібравши у груди пісок і клей
я ввійшов у браму я торкнувся колінами тієї землі
не було там таких як я людей
там людей не було взагалі
місто входило до голови
запихаючи в мене свою кісту
розкладаючи на шматки крик сови
я у мури його вросту…

і як буде наступний удар труби
і як янгол заплаче кров’ю
новий навин приставить свисток
до губи і побачить
що нас лиш двоє

і вросте у стіну бо ні тут ні там
вже нікого таки немає…
ти поглянь обсипається
в небі храм світає…

* * *
…бджола
помолилась у кульбабах —
мед збирає

підлітає
то до одної то до іншої…

пропала
у жовтому морі
тисячі сонць

тільки пухнасті м’ячики
запевняють
що її біля них немає —
вона там
де солодко…

бджола
зажурилась у кульбабках…

НЕ ЗНАЙ

не знай мене
не замовляй для мене молитву
не чуй — я уже за стіною
я не…
до горла приставили бритву
як маминою рукою

лиш місяць перейде у фазу
сухот —
я відчалю

я не пожалію ні разу
я долонями рот
наче сталлю

і ранок у стилі моне
розтане
як борозни на воді
від човниська старого

немає мене!
так легко тікати востаннє
коли не тримає нічого…

СЕЗОН ДОЩІВ

та вулиця де завжди ходить дощ…
яка ж то осінь тут мости спалила?
яка ж то доля занесла мене сюди
де кожна гілка в’яже коси зливі
де кожне сонце в заграві води

стою
бо я суфлер для цих акторів
для цих стокрилих низок птахоснів

ідіть дощі
ішло нас тільки двоє —
лиш я і сонце — та тепер — ще й ви….

я безнадійно вплетений у ринви
у парасолі кленів у безлунь…
…я вже не тут…
я рву тонкі пориви…
…я там…
…я є…
…я щойно…
…знову…
…дощ…

ЩОСЬ

самогубство серед суботньої
майської алеї
коли тюльпанові дерева
одружуються із магноліями
самогубство як постріл
у церкві посеред служби

а хто помер? а хто кровію
заплямував біле плаття нареченої?
а хто вилетів із власного серця?

кажуть що перед тим як померти
він дивився останній концерт едіт піаф
а також читав щось із Біблії
кажуть що перед тим як померти
він спалив усі свої картини
він був художником

розкроюючи мізки людей своїм
пензлем він вирішив що це занадто просто його звали едвард мунк
але то було інше життя
це був не той едвард мунк
то був ти

ти замалював обличчя крику
якоюсь фарбою
забувши про черлене небо
ти убив у собі едварда мунка
кулею двадцять восьмого калібру
посеред весняної алеї
аби більше не малювати
і розвернувшись на сто вісімдесят
градусів вирішив піти додому
навіть не глянувши на тіло під деревом

ти пив дорогу каву слухав аліну арлову
але дірка у черепі чомусь не заживала
всі думання вилазили назовні
не бажаючи помирати ще в утробі
і ніякі контрацептиви і ніякі аборти
не допомагали
тільки розлущували волоський горіх
твого мозку
щоб начинити ним
чорнослив-чорнодень-чорноосінь

сьогодні твій розум створить
ще одну картину
і то буде твій останній шедевр
напиши його так як вимагає від тебе
божевільний шепіт магнолії
яка не дійшла до вівтаря

напиши його так
як писав едвард мунк після того
як у вулканихи кракатау
стався викидень
напиши автопортрет без дірки у голові
напиши обов’язково напиши

СМЕРТЬ ЛІТНЬОЇ НОЧІ

Усіх чекає одна й та ж ніч.
Горацій

тоді розцвітає рожа
і перегукуємось як дельфіни
що потопленика шукають
у травах розгублені

і лущиться шкіра Божа
на нас розпростертою ніччю
й цикади співають
після купелі

тоді розцвітає рожа
і шкіра що Божа повзе наче краб
нам у груди —
не дихали щоб

на ребрах гостритимуть ножі
і може єдине може
і може не буде буде й знелюднені
людськістю люди
нам будуть плювати у рот
і може десь стоп

із рота збігає піна
дельфіни на берег виметують туші
о Боже!

трясуться мокрі коліна
крізь ніздрі випурхують душі
як рожі

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment