НА ВЕРШИНІ ПІРАМІДИ

Фото Олеся Дмитренка

Суспільствознавство на уроках літератури

Віктор ГРИЦЕНКО

Святе Письмо — це те перше джерело, з якого можемо зачерпнути переконливі приклади, коли забажаємо говорити про відносини лідерів суспільства з народом. Ми й досі, живучи в буремному XXI столітті, до кінця не усвідомили, що ж таке оті взаємини. Хто скаже з повною відповідальністю, які ці взаємини можуть бути — народ обирає собі вождів і пророків чи, навпаки, народ обирають інструментом для втілення в життя ідеї, що спала на думку вождеві?
Однією з перших спроб в українській літературі розглянути проблему взаємин вождя з народом була поема Івана Франка “Мойсей”. Тривожачи душу роздумами про майбутню долю свого народу, поет, безсумнівно, осмислив і минуле, і сучасне життя суспільства і власне. У січні—липні 1905 року, коли писав поему, письменник після кількох хвиль переслідувань, бойкотів, гіркої самоти врешті досяг суспільного визнання, але невблаганна хвороба змушувала підбивати підсумки прожитого в стані готовності в будь-який день рушити у вічну дорогу.
Перше питання, що стояло перед поетом під час написання поеми, було питання про право вказувати народу шлях до поступу. Безперечно, І. Франко, як у недалекому минулому і Т. Шевченко, усвідомлював свою місію. Він знав, що саме на його плечі покладена нелегка ноша — бути провідником народу. Як стверджує чеський критик і перекладач української літератури Вінцену Харват, “поет в роках вже літніх сам стає Мойсеєм”. Герой поеми в пошуках істини мав пройти дорогами сумнівів і сподівань, які вже звідав поет.
Шляхи в майбутнє були і є, але бачить їх не кожен. Їх видно пророкам, але й ці надзвичайні люди часом не можуть пояснити, чому саме та чи інша дорога обрана в певну годину. Ось і Мойсеєві з надзвичайними труднощами вдалося протягом десятиріч підтримувати в євреїв ентузіазм у пошуках обітованої землі. А що вже говорити про український народ, який давно перестав вірити своїм проводирям, яких у нього понад сотня, якщо брати до уваги кількість партій.
І біблійний Мойсей, і Мойсей українського народу були вождями своїх націй і розв’язували одну проблему: майбутнє, до якого вони вели народи, було віддалене в часі й просторі. Більш того, було невідоме. Але їхня трагедія не в тому, що пророки мусили змагатися із земляками, надто полоненими земними справами. Ця боротьба, до речі, безкінечна, і сьогодні ще триває. Трагедія Мойсея зокрема в тому, що пророк знав чи здогадувався, яким має бути майбутнє, але ці знання ховав за сімома замками. Чому ж він тоді кликав за собою народ? Відповіді немає, окрім єдиної — такий задум Всевишнього. Але, читаючи поему, стаємо свідками еволюції пророка. Коли падав на землю прибитий сумнівами Мойсей (“Обдурив нас Єгова!”), ми бачили убогого українського пророка, який, може, вперше, а може, вкотре засумнівався в доктринах наукового соціалізму.
І характерна деталь: лідера, який посмів хоч на хвильку засумніватися чи впасти в розпач, відразу зрікалися ті, що йшли за ним. Це твердження може бути аксіомою, але приклади з літератури чи з життя переконують, що це — закон людського буття. В оповіданні “Солдатики” Володимира Винниченка бачимо одноманітний натовп, з якого поступово виокремлюється лідер — селянин Явтух, у душі його сконденсовано всі настрої односельців. Піддавшись агітації, селяни відчули себе нездоланною силою (це бачимо в сцені грабунку економії). Почуття відповідальності загнано в темні глибини єства. Імпульсивність дій, мінливість настроїв — усе це бачимо в подальшій розповіді. Та навіть перед загрозою розплати за скоєне натовп все ще перебуває під гіпнотичним впливом лідера. Саме в ньому люди бачать останню надію на порятунок.
Напружено слухаючи Явтуха, натовп здатен вловити найтонші нюанси ситуації. Досить лідерові на якусь мить втратити надію на щасливий кінець, як безнадія стане домінантним почуттям натовпу. Маємо приклад із сьогодення: досить було президентові В. Ющенку засумніватися в своїх помічниках-побратимах, як у суспільстві запанувало розчарування, з’явилася маса перебіжчиків в інший табір, а налякані супротивники знову вилізли з окопів.
Не дати засумніватися в собі, в своїх силах, у правильності обраного шляху. Це — закон для будь-якого лідера. Цю вимогу добре розумів Шевченківський герой Іван Ґонта. До такого висновку ми дійдемо, коли ознайомимося з думкою шкільного підручника: “Переконаний у невинності своїх дітей, Ґонта однак вбиває їх, “щоб не було зради, не було поговору”, щоб ніхто не дорікнув йому, що він відступив від присяги…” Автор підручника закликає нас полюбити образ народного месника, а в наших серцях холоне кров, коли уявляємо цю сцену.
З історії знаємо, що вбивства дітей не було. Але Шевченко чомусь розповідає протилежне, хоч добре знав, що в літературі того часу зображення гайдамацького повстання було “кривим дзеркалом”: народних месників трактували як кровожерних розбійників, “пятно в нашей истории”. На перший погляд, Т. Шевченко піддав до жару вогню, показуючи цю сцену, яка не для людини зі слабкими нервами, тим більш, не для дев’ятикласників. А тому починаємо поспішно шукати виправдання: “Цю сцену Шевченко вводить у дусі народних уявлень про вірність присязі”, — написав Борис Степанишин, повторюючи у підручнику думку, яка мені відома ще зі шкільних років (хтось і колись, мабуть, дав указівку так розуміти цю сцену). Очевидно, нам не хочеться усвідомлювати, що Шевченко пророче застерігав і тогочасних, і майбутніх яничарів, показуючи, як важко буде завойовувати довіру народу, заплямувавши себе і службою його ворогам, і тим, що дітей своїх віддали на духовну поталу ворогові. Тож чи треба дивуватися, що ми не віримо власть імущим, які ще вчора були під іншими прапорами, або президенту, який підписує меморандум з учорашніми опонентами?
Доля Івана Ґонти трагічна від самого початку. З ласки вельможних польських магнатів став козак паном. За його рабську покору заплачено велику ціну — двоє сіл дарує йому граф Потоцький. А далі можна написати, що любов до рідної землі перемагає, що Іван не став катом українського народу, приєднався до повстанців. Напишемо — і ніхто не заперечить, бо так трактував свого героя й автор поеми. Та невже тільки любов до народу керувала вчинками Ґонти?
Якщо є питання, на нього треба відповідати, а не вдавати, що його не існує. Що Ґонта — козак, ні в кого не викликає сумніву. Отже, і йому властиве все оспіване в народній пісні (“Проміняв жінку на тютюн і люльку… ”) або змальоване Миколою Гоголем в повісті “Тарас Бульба” (“Не слушай, сынку, матери. Она — баба!”). Істинно козача байдужість у тому, що одружений Ґонта на католичці, яка й дітей виховала католиками. Він як сотник надвірного війська багато мав, але в гайдамацькому русі, очевидно, побачив можливість досягти ще більшого — стати полковником чи навіть гетьманом. І поставив на карту все…
Як у краплині води можна визначити хімічний склад розбурханого океану, так за судженнями моїх учнів, які схвалили вбивство Ґонтою власних дітей заради великої ідеї, можна побачити позицію їхніх батьків, врешті отієї маси населення, яку називають народом.
Шевченко в змалюванні цієї сцени пішов за народними уявленнями. Треба визнати слушність думки. Історія, літературні твори свідчать, що натовп обожнює злих і жорстоких, охоче спостерігає бої гладіаторів, муки перших християн, кинутих у клітку до диких звірів, страти повсталих рабів, розп’яття Ісуса Христа. Згадаймо, як майстерно передала поведінку натовпу під час страти народної піснярки Марусі Чурай в однойменному романі Ліна Костенко. Немовби зурочені, всі прагли потрапити на видовище. Більш того — хотіли показати його маленьким дітям. Медики в таких випадках кажуть, що під час масових страт психологічний механізм самозбереження спонукає людину з натовпу асоціювати себе не зі страченим, а з катом.
Первісні інстинкти агресії, що дрімали в людині, прокидаються, коли вона бачить страту або навіть читає про неї, невидимими нитками прив’язуючи людину з натовпу до деспота чи тирана.
“Не сотвори собі кумира!” А люди постійно порушують цю заповідь. І це прагнення не тільки поставити кумира на п’єдестал, а й розвалити чужу “кумирню”. Бог дав надію й жагу шукати істину, а ми обожнюємо те, що через лінивість розуму не можемо пояснити, і тих, які не просто сильніші за нас, а хворобливо жорстокі. І за прикладом далеко ходити не треба. Президент України з допомогою телебачення недавно закликав нас думати по-українськи, запевняв, що ми нащадки княгині Ольги, князів Володимира Святителя та Ярослава Мудрого. Дозволю собі запитати, в чому святість рівноапостольної (!) княгині Ольги? Відповідь проста — в масовому винищенні деревлян! Служителі Церкви, вочевидь, стали на один щабель з Ісусом Христом, щоб із загальної маси визначити апостолів чи рівних їм. Хіба це не блюзнірство?
У Києві пам’ятник княгині Ользі стоїть неподалік пам’ятника ще одній наджорстокій людині — Леніну, якому й досі поклоняються, як божеству мільйони земляків. Час від часу засоби масової інформації повідомляють, що найкращих українців нагороджено орденом Ярослава Мудрого, князя-братовбивці. Питаю, але не чую відповіді, хто назвав цю людину мудрою. “Народ”, — кажуть наївні восьмикласники. Одинадцятикласники мовчать, бо вони читали п’єсу Івана Кочерги і з допомогою вчителя зрозуміли, що автор оспівав культ особи, проводячи проекцію з минулого в сучасне — глядач дивився на князя, а бачив живе божество XX століття — “вождя всіх народів” Сталіна, який затьмарив лиху славу інквізитора Торквемади. Якщо більшовики трактували історію з класових позицій, то не менш хибна оцінка подій минулого і вчинків певної історичної особи з національних позицій. Княгиня Ольга не зуміла навернути до християнства єдиного сина, але стала рівноапостольною.
Залишаються милі нашому серцю братовбивці й грішники Володимир Великий і Ярослав Мудрий. “Вони так багато зробили для зміцнення держави”, — кажуть історики, виправдовуючи нинішніх можновладців, які багато дбають про економіку, але забувають про простих смертних.
Ніколи, мабуть, не скінчаться суперечки навколо імен Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Єремії Вишневецького, Івана Мазепи, Семена Палія. Гетьмани Пилип Орлик і Данило Апостол намагалися виправити помилки попередників у державобудуванні.
Зруйновано Запорозьку Січ, її останній кошовий Петро Калнишевський сидить у ямі Соловецького монастиря. Кошового скарала не тільки цариця Катерина, а й Господь, бо не впав козак у бою за честь України, передчасно запанів.
“Хто знав царя, достойного любові?” — часом питаю я своїх учнів. Мовчать. Нарешті один: “Цар Соломон!” — “Ви погано вчили історію стародавнього світу! Чингісхан  — завойовник чи патріот?” — “Завойовник!” — радісно кричать учні, бо переконані, що це так. — “А чому тоді йому встановили пам’ятник у Монголії?” — Знову мовчать.– “Князь Святослав Хоробрий — патріот чи завойовник?” — “Патріот!” — “Запитайте про це у болгар!..”
Дивує, що є люди, які гадають, що, називаючи князя патріотом, ми виховуємо когорту захисників Вітчизни. Патріот захищає власний дім, а не стукає у сусідські двері. Це добре розумів Тарас Шевченко. Його “Гайдамаки” — не тільки оспівування героїчної боротьби українського народу за волю, а й заклик до братання і застереження, що зло і помста породжують тільки зло.
На перший погляд, ми всі виховані творами Шевченка. Але чому тоді дехто каже, що в нас немає української ідеї? Неправда. Є. Ось вона вся: в “Кобзарі” Шевченковому! Кажуть, що немає програми державотворення. Заперечую, як свого часу відомий письменник Юрій Мушкетик: “Вона є у “Кобзарі”. Читаймо і діймо так, як тут написано — і збудуємо Україну…” Самого слова “ідея” у творах Шевченка не знайдете, але навіч — її сутність, яка формується з принципів справедливості, сумління і добра, що їх поет втілював протягом всього життя. Шевченко бачив українську ідею як державотворчу волю до національної й політичної свободи, до самоусвідомлення народу-будівничого. “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля” — заповідав нам український пророк. Але чи вміємо ми слухати Бога, який говорить устами пророків?
І мужа свята… горе вам!
на стогнах каменем пробили.
І праведно Господь великий,
мов на звірей тих лютих, диких,
кайдани повелів кувать,
глибокі тюрми покопать…
(“Пророк”)
Нині слухаємо лжепророків, спокійно чи байдуже спостерігаючи за “мишачою війною” на горі піраміди. Здаючи свої моральні позиції, не вимагаємо високих моральних якостей і від своїх лідерів. Нам не потрібен вождь-інтелектуал, вождь-сміливець. Ми втрачаємо те позитивне, що було в характерників-козаків, зберігаючи негативне, збагачене егоїзмом селянського світогляду (“Моя хата скраю”). Ми байдуже говоримо навіть про кінець світу. Хіба що пожартуємо, що нас і тут обдурять. Але ні! Кінець світу гряде, якщо не спинимо сповзання в провалля бездуховності. Але “верхи” сподіваються, що провалля заповниться трупами простолюдів, а “низи” вірять, що в безодні немає дна — летітимуть вічно. Як кажуть, покара Господня починається із втрати розуму.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment