Я ТОБОЮ, УКРАЇНО, ЖИВУ

Нечасто з’являються в Україні особистості з такою енергією, наполегливістю та завзяттям, з такою любов’ю до рідної землі, з такою незламністю духу і масштабністю державного мислення. Його життєвий шлях — майже століття — проходить через три епохи. Як видатний історик, він вже й сам — його життя, неповторні національні проекти, виразний слід у долі рідної держави і народу — належить історії.
Наш співрозмовник — академік Петро Тимофійович Тронько — людина-легенда, керівник однієї з найавторитетніших творчих спілок — Національної спілки краєзнавців України. Відзначивши нещодавно 95-й день народження, Петро Тимофійович продовжує активно працювати задля майбутнього Української держави.

— Петре Тимофійовичу, Ви пережили Голодомор, Другу світову війну, зміни політичного курсу і політичних лідерів. Що залишилось Вашими справжніми цінностями?
— Ви ще не згадали царські часи, в які мені довелось народитись і жовтневий переворот, який мені судилося зустріти дворічним… Тяжко жилося моїй родині, як і всім незаможним. Проста селянська сім’я — що вона мала, окрім працьовитих рук? Руїна, бідність, голод…
А ще більші потрясіння чекали попереду. Голодомор я “скуштував” також. І ворон пробував, і коріння. Люди рятувалися, чим могли. Жив, як інші. Може, що до науки тягнувся, вчився непогано, то мене призначили директором дитячого будинку при місцевому спиртзаводі на Богодухівщині. Рятував тих діточок, як міг, хоч від підопічних й сам мало відрізнявся — ледь виповнилося 17. А коли у моєму рідному селі Забродах дізналися, що я харчі роздаю з великого казана, потяглись туди вервечкою односельці. Роздавав усім до останнього, доки денний раціон закінчувався…
Усе було на моєму довгому віку. Скуштував шахтарського хліба на “Дзержинці” у Донецькому краї. Із 1933 року — член гірничої профспілки. І пишаюся цим. Працював у школі, потім у комсомолі. Робота з молоддю найбільше подобалась. Бо й сам був молодий, вірив у світле майбутнє. А літа ж молодії завжди сповнені надій, енергії.
Часто згадую твори мого улюбленого письменника Джека Лондона, особливо про “золоту лихоманку”. Коли заради крихти золота люди могли піти на все, аби ця крихта дісталася саме їм, а не сусідам. Були примарні ідеї особистого збагачення й ідеї побудувати міцну багату державу, де була б рівність, справедливість і щастя для всіх. Багато у нас вийшло. Але історія цими здобутками розпорядилася по-своєму. Прикро, що все, що було найліпше — в економіці, гуманітарній і соціальній сферах — втрачено. Старі плоди закінчились, нові ще не достигли…
Ніщо не замінить людського життя, бо воно — для мене найбільша цінність. Усе інше — вторинне. У роки війни я на власні очі бачив, як гинули мої фронтові друзі, жертовні люди. Україна втратила ціле покоління, а, може, й кілька. І дотепер нам дається взнаки війна.
Порядність і совість — цими поняттями керувався завжди й у всьому, хоч би як мене “шліфувала” доля, хоч би куди вона мене закидала. І після війни я повертався до тих трагічних років. Тисячі братських могил по всій Україні й за її межами. Наша совість велить пам’ятати про них. І я не раз на урядовому рівні займався їх збереженням і доглядом.
Моїми справжніми цінностями залишилися спогади про батьків. Щороку їжджу на могилу мами Євдокії Олексіївни і брата Дмитра, інших близьких мені людей, яких вже немає серед живих — Володимира Щербицького, Олеся Гончара, Олександра Ляшка, Івана Кожедуба. Одні з них дали мені життя, інші повірили мені й довіряли високі посади чи щиру дружбу. Все, чого я досягнув у житті, починалося з цих людей…
Не люблю людей лицемірних, перефарбованих, як Лис Микита, нещирих…
— “Україно, ти для мене диво!” — здається Ви живете з цим відчуттям. Що є основою Вашого українства?
— Україна — це справді диво для світу. Найкращі світові запаси чорнозему, мальовнича природа, тисячолітня історія, традиції й звичаї, дивовижне народне мистецтво і народна творчість. Де, у якого ще народу, так щиро сміються і жалісно плачуть від народної пісні?
А мова наша? Триста років її забороняли, а вона живе і дивує чарівною мелодикою найцивілізованіші країни! Коли мені кажуть про якесь “двуязичіє”, то відповідаю, що ті думки не від Бога. Тільки одна тварина у світі має “двуязичіє” — гадюка…
Напередодні мого ювілею колеги з Національної спілки краєзнавців України запропонували видати документально-художній альбом фотографій про моє життя. Не дуже цього хотів. Але коли побачив цю книжку, в мене в серці щось затремтіло. “Я тобою, Україно, живу…” — така її назва. Як точно описано моє життя! Не уявляю свого існування без України, без її прекрасних і щирих людей. Україна — держава зі світовою славою, з великою історією. Нам є чим пишатися.
Основа мого українства — це безмежна любов до України. Для кожної мислячої людини немає у світі ріднішого куточка за той, де вона народилася. Тільки у перекотиполя немає рідного місця. Частина нашого суспільства полюбила інші краї. І все, що відбувається тут, їх мало цікавить. Бур’ян іноді буйно розкошує на наших полях, але плодів корисних не приносить… Яка з того радість?
— Історія рідного краю — це і є те, що пробуджує в людині патріотизм. Чому ж багато людей живуть без цього почуття?
— Тому, що вони не патріоти своєї країни. На жаль, багато з нас думає, що злодійкуватий чиновник — це і є держава, і що ми всі маємо йому низенько кланятись. Я у владі був дуже довго, всяке бачив, і скажу відверто: народ — це влада, всі ми — влада, а чиновник, як колись казали — слуга народу. Дуже погано, що настали такі часи, коли все переплуталось.
Які ж будуть у таких людей почуття, якщо вони не підтримують і не захищають власного національного виробника, годують власний народ закордонним непотребом, цураються мови тої країни, в якій живуть і працюють, не шанують рідних місць, скептично ставляться до тих героїв, які за волю України віддали життя?
Це ще гірше, ніж космополітизм. З такими заможної держави не побудуєш. Прикро, що й сама держава усунулась від виховання патріотів, кинула молодь — і в соціальному плані й у виховному — напризволяще. Народ розрізнений, не згуртований навколо національної ідеї, яку ми шукаємо усі 20 років незалежності. Капітали нинішніх українських буржуїв працюють на економіки інших країн. Багато хто заявляє про потребу об’єднання нації, але мало хто робить це, полишаючи власні інтереси. В радянські часи, звичайно, були “партійні перегиби”, але не було таких катастрофічних форм казнокрадства високими чинами, не було такої байдужості влади до ветеранів, малозабезпечених! У багатьох житейських (та й стратегічних) питаннях у людей немає надії на державу. Тому багато зневірених, байдужих до проблем суспільства. Багато людей, для яких слово Вітчизна — порожній звук. Ми пожинаємо гіркі плоди непрофесійної й нечесної влади.
— Доля людини на тлі історії — чи це не найточніше гасло для справжнього підручника з історії України?
— Як історик скажу, що це мені найбільше болить. Звичайно, історія нашої Вітчизни повинна бути об’єктивна і повна, а ще краще — без партійних замовлень і вказівок влади. Її повинні писати фахівці, а не міністри і лідери партій, а ще, не дай Боже, закордонні ідеологи.
Що дала історія пересічному українцеві, як відбилась політична епоха на його житті, родині, поглядах і уподобаннях — мистецтво і талант історика не погрішити проти істини, що трапляється дуже часто. Нині в нас історичної літератури — аж надто, ще більше підручників. І може трапитися так, що кожна школа матиме власний підручник з історії, а справжньої історії держави не знатиме ніхто, крім фахівців. У цьому теж проблема України. Не кажу про фахові наукові видання з історичної науки. До нас надходять листи з областей, що знайшлося кілька спритників, які пишуть за великі гроші з місцевого бюджету історію області, району, села чи міста на замовлення губернатора або голови сільської ради. І головне завдання “авторського колективу” — догодити замовникові. Така собі історія на замовлення. З цим треба боротися не лише історикам, а й державі. А то вже є таке, що історія Великої Вітчизняної війни, написана у Львові, — діаметральна протилежність історії, написаній у Донецьку. Навіть це використовують для роз’єднання нації!
Ще 2002 року уряд України було ухвалив постанову про видання багатотомної “Історії міст і сіл України”. Минуло вісім років. Не вийшло жодного тома. Держава не надала жодної копійки на підготовку дуже потрібного видання.
Ми втрачаємо час, втрачаємо власну історію. Може, це комусь потрібно? Адже з часу виходу попередньої “Історії міст і сіл УРСР” минуло понад 30 років, протягом них з мапи України зникло більш як 2 тисячі населених пунктів. Це трагічна ситуація для держави. Тому ми втрачаємо генетичну пам’ять — визначальне для кожного народу. Може, комусь замість української нації потрібна нація манкуртів?
— Люди, які Вам запам’яталися найбільше, — і вороги, і друзі…
— Звичайно найбільше запам’ятались друзі. З великою теплотою завжди згадую Микиту Хрущова, Володимира Щербицького, Андрія Гречка, Івана Кожедуба, Петра Шелеста, Олександра Ляшка, Василя Костенка, Юрія Єльченка, Марію Орлик, Валентину Шевченко, Олексія Романовського, Олеся Гончара, Павла Тичину, Івана Козловського, Наталію Ужвій. З багатьма працював, у багатьох вчився. Завжди була взаємоповага і висока вимогливість.
Правда, були й такі постаті в історії мого життя, що нічим особливим не запам’яталися. Робота з ними не принесла ні морального задоволення, ні особливої користі для держави.
Згадую 1947 рік, коли ЦК КПУ керував присланий Сталіним із Москви Лазар Каганович. Хамовитий був чоловік. Я тоді працював другим секретарем ЦК комсомолу України, доводилося зустрічатися, доповідати про роботу з молоддю. Завжди було хамство, підозри у зраді й змовах, навіть документи кидав мені в обличчя. Добре, що недовго він був в Україні, а то лиха наробив би. Не знаю, наскільки щирим був Й. Сталін, але після його слів “У меня к украинскому народу вопросов нет” Кагановича відкликали до Москви. Поїхав відпочивати у Піцунду, а звідти в Україну не повернувся.
Добре знав багаторічного міністра закордонних справ СРСР Андрія Громика, вихідця з України, голову КДБ СРСР Семичастного, дружив з першим секретарем ЦК Компартії Білорусії Петром Машеровим… Усе це були порядні, скромні люди, які вболівали передусім за державу.
Добре знав і дружив із сином Івана Яковича Франка Тарасом, у Канаді зустрічався з дочкою Великого Каменяра Ганною…
— Ви людина поважного віку, яка завжди багато працювала і працює. Що тримає у формі?
— У формі мене тримає любов до життя і людей. Скільки себе пам’ятаю — весь час працюю…
Нині майже щодня мені доводиться зустрічатися або спілкуватися по телефону з багатьма людьми: вченими-істориками з відділу реґіональних проблем, який очолюю, та Інституту історії України, членами президії НАН України, державними і громадськими діячами, керівниками і рядовими членами реґіональних організацій Національної спілки краєзнавців України, журналістами, керівниками органів влади, ветеранами війни і праці. До мене часто заходять люди на прийом, багато листів підписую, видаю членські квитки, працюю над новими науковими працями й державними видавничими програмами у Фонді Олеся Гончара, у Харківському земляцтві, очолюю Наглядову раду Харківського національного університету ім. В. Каразіна.
У мене вірна дружина Валентина Іванівна і дочка Лариса Петрівна. Я щаслива людина, бо почуваюся потрібним людям. Мій вік мені не шкодить. Палити кинув давно, ще в молодості, алкоголем ніколи не зловживав. Трішки займаюся зарядкою. Мене ніколи не покидав оптимізм, навіть у складні моменти життя. Людина живе вірою у краще. А в нас, українців, це національна риса. Раніше щороку їздив до рідного села Заброди і ходив босоніж по землі. Така сила повертається!
— Що найбільше цінуєте з Вами зробленого?
— Пишаюся тим, що свого часу доклав серце і розум до “Історії міст і сіл УРСР”. Фактично це біографія кожного населеного пункту нашої країни у багатьох поколіннях. Такого видання не має жодна країна.
З великою радістю згадую Національний музей народної архітектури і побуту України в Пирогові, Національний музей Великої Вітчизняної війни, Національний музей Запорозького козацтва на острові Хортиця. Україна має пишатися такими музеями, адже це наша справжня, нелакована історія.
Для багатьох поколінь це можливість пізнати історію власної нації, її героїзм, природний талант, щедрість, багатство душі й творчості, її сильний дух і любов до волі, побожність і працьовитість, гостинність і незборимість.
А ще я радий, що шириться Україною краєзнавчий рух, набирає нових професійних висот і авторитету, дедалі відчутніше впливає на духовне, культурне, наукове і громадське життя.
Найбільша радість — коли живе і має безмежні перспективи справа, якій ти віддав і сили, і життя, і душу свою…

Розмовляв Євген БУКЕТ
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment