До 90-річчя Петра Клименка
Петро ПЕРЕБИЙНІС,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Досі ввижається його плечиста, кремезна статура за бузками й верболозами нашого прохолодного і притіненого скверу. Вічно замислений, небувало стрункий, пишночубий, він ходив неквапливо у цьому загадковому трикутнику “письменницьких” будинків і виношував щось важливе і заповітне. Літа, на диво, не хилили до суворої прози, а повертали до бентежної лірики. Вона — як зітхання: “Рукопис у столі лежить тихенько”, “новим вкраїнцям” не до книг…”.
Не відав і не знав Петро Клименко, що це рядки його прощальні:
Одмріялося, одцвіло,
перекотилось.
Дороги — лиш у снах,
і всі назад…
Цими днями йому сповнялось би дев’яносто. Відорав і засіяв свою ниву письменник і солдат Петро Клименко. А нам судилося збирати урожай. Зернисте слово не вмирає. Відходять ветерани. Залишаються книжки. Повісті й романи Петра Клименка народжувалися з вогню і жару, з клекоту життя. Через два континенти пролягла фронтова дорога студента-добровольця. і навік закарбувалась у пекучих сторінках його творів “Жива легенда”, “Круті дороги”, “Кров’ю святою”, “Смертю смерть порази” — слова дихали свинцем і полум’ям, стогоном виривалися з обпаленої душі, яка звідала всі кола планетарного пекла. А мирна “Родиземля” зачарувала суворого в оцінках Василя Земляка: “Я пройшов цю землю поповзом, але тільки у слові Клименка збагнув, що таке Полісся”.
Як і чимало бойових побратимів, Петро Павлович мав міцний характер і горду вдачу. Такий мовчазний, зосереджений, він ніколи не дбав про славу і почесті. Він працював у літературі, як хлібороб у полі. Йому ніколи було думати про власну долю. А доля письменницька, як відомо, примхлива. Вона не помічає скромних, а величає марнославних. Отак і виходило, що за життя Петра Клименка більше знали в Європі, ніж в Україні. Він був удостоєний нагород колишньої Чехословаччини, обраний почесним громадянином аж двох міст Південної Моравії — Бжецлава і Микулова. У його робочому кабінеті більше іноземних реліквій, ніж вітчизняних. Та й книжки його, що шикуються пліч-о-пліч на полицях, частіше золотіють латиницею, ніж рідною кирилицею.
Там, за Карпатами, за Дунаєм, його слово цінували і любили в кожному місті й селі. Не раз бувало, коли гостював у моравських друзів-читачів, знайомі селянки запрошували письменника до господи на його улюблену палачинту — рідну посестру української паляниці.
Усім землям ніжно вклонялося чесне серце солдата. А слово Клименкове колисала рідна земля. Житня його Житомирщина. Синьооке його Полісся. На останньому рукописі прозаїка і поета простим олівцем зазначено: “хутір Розтяжин”. Чи не про нього оці до болю щемливі рядки: “А мені б… на хутір, до своїх, в поліське поле… О доле!”
Осиротіла на одне серце спільна світлиця щирого письменницького подружжя. Осамотіла душа Галини Йосипівни Клименко-Биченюк — фронтовички і поетеси. Лише витає над реліквіями незрадливе слово друга і соратника:
А правда в книгах буде жить,;
Бо правда і любов тримають світ…
Доля прислухалась хоч наостанок. А поетичні рядки виявилися пророчими. Не знайшлося місця на столичних пагорбах бойовому ветеранові, самобутньому майстрові слова. І прийняла його в обійми волошкова поліська земля. Там, на хуторі Розтяжині, в Коростенському районі на Житомирщині, колосом і травою розмовляє Петро Клименко з дорогими земляками. А душа його припадає до київських доріг. Виглядає: чи не їдуть, бува, побратими по слову на козацьку розмову…
