Вадим МИЦИК. ЛИСТ ДО ГЕТЬМАНА

Уривок з повісті “Дозорця скарбу”

Сонце глянуло з-за бору. Розлилося червоною китайкою по крайнебу й обласкало промінням землю. Роман перехрестився до світлого сходу й направився до дверей. Скрип сховав його в будинку. Перед столом довго молився до образу Божого, погляд якого з покутя обіймав усю світлицю, аби Бог укріпив його сили твердо стояти в обороні вольностей козацьких та людських.
Сів до столу писати лист гетьману, а думка понесла його в ті роки, коли все зачиналося. До нього, дозорця скарбу полку Ніжинського Романа Ракушки-Романівського, завітав Іван Бруховецький із запорожцями. Прохав о помочі на гетьманство заступити. Матінка наша Украйна много постона од ляхів, татарви. Москва, що взялася нібито лад наводити, податі собі згрібає. Межи людьми значними розбрат чинить, аби злагоди не було. Одних підкуплювали, других один на одного натравлювали, щоби самі себе поборювали.
— Достойний пане Романе! Ви бачите, що вороги з нас сміються: нехай межи собою б’ються, жеби їм здобич була. Усіх, хто залишиться, у неволю заберуть.
— Воно завжди так: де два б’ються, третій користається.
— Якби ж то два, а то три поборюються, — мовив кремезний запорожець у кармазині. — Тетеря, Сомко та ваш Золотаренко чвари за гетьманство затіяли. Кожен хоче булаву вхопити. А до булави — треба голови. Все Запорожжя і люд посполитий за Івана Мартинця з роду Бруховецького руку тягне.
— Отож і прошу, достойний пане Романе, о помочі і словом, і ділом, і коштом, — став говорити Бруховецький. — Коли наша возьме, будеш ти не тольк скарбником у полку, а Генеральним підскарбієм України по Лівому березі.
Послухав і пристав до гурту Бруховецького. Багато ще таких попідмовляно було. Доладно говорив Іван Мартинець та пригортав на свій бік і значних товаришів, і козаків, і посполиту, а найпаче — запорожців. Улесливу вдачу мав та ще спершу джурою гетьмана Богдана Хмеля в сотні Чигиринській був, то язика притер. За підслужування його Мартинцем Хмельницького взивали. Так геть і в реєстр записали. Б’ючися за гетьманство, протоптав стежку й до царського воєводи. Той його посулами звабляв й уговорами тайними до себе схиляв. Зо старшиною московити фортелі вшелякі крутили, жеби собі на вигоду було. Не зосталися зобидженими запорожці, сотники, котрі в міста й містечка та в полки й сотні їздили. Ласкою царською були упевнені. Де подачками, де підкупами, де підпоями, а таки багатьох по Лівобережжю за Мартинця схилили. Супроти Сомка козацтво в злость утравляли. Причини вшелякі вигадували, жеби до нього послушенства не було.
Коли так уже вирішувалося, його царська величність з Москви указом повеліла, щоб вибори гетьмана відбулися у Ніжині року 1663 в місяці іюні, а дня сімнадцятого. Ще й на них вольность дав, щоб вибирали не тольк значні, старшини, а й чернь низова.
За московськими воротами московити поставили свій намет, од царя присланий. Великий, чорний. То коло нього мала рада козацька бути. Справці принесли сюди столець для гетьмана, крісло послу московському. Козацтво безоружне з усюд потягло. Вісім тисяч московитів у два ряди стояли на сторожі. Такого зволення не чекалось. Бунтовати почали.
— Нам наказано без зброї, риштунків прийти, а московити при повнім оружжю стоять.
— Задля охорони порядку. На братню помощ прийшли.
— У себе вдома самі впораємося!
— В нас порядок один — вибрати народного гетьмана.
— Яка там поміч? Які там брати? То податі деруть, то розгул чинять. У людей вороги кращі.
— Воєводи порядкують як у своїй обитації.
— Не туди воно, панове-браття, гнеться: чернь зізвали і московитів нагнали.
— Про що мова!? Козак без оружжя — не козак!
— Хіба це рада!? Це — збродня якась! — звонпили невдоволені козаки.
З намету вийшов посол Великогагин й почав указ читати, що з царської милості його слугу гетьмана соізволено вибирати. Не зволіли того слухати козаки і стали зо своїх гуртів кричати. Одним гетьманом Бруховецького давай, другі Сомка воліють. Кожен зо свого боку на столець садовлять. Заким Бруховецького всадили, то посла московського з крісла зопхнули. Налога велика один на одного пішла. Таке заятрення та збойство учинилося, наче не одної матки діти. Сторона Бруховецького ґвалтом та силою всадила його й булаву та бунчук оному всунула. Посол московський не потвердив тоє. Сомко сказав йому, що військо козацькоє не приймуєт, і треба вдруге раду в спокою провести. Великогагин через шатость сказав, що на третім дню раді бути. Не так сталось. Забігали всякі справці підбурювати. Козаки Сомкові одступилися від своєї старшини й з коругвами пішли в табор Бруховецького. Поклони йому відвішали. Сомко з старшиною до посла пішли, жеби вчинити по звичаю козацькому й раду по честі відбути. Він під стражею одпровадив їх в острог замку Ніжинського. По цьому Бруховецький зо своїми прийшов, і його “без зайвих криків і чвар вільними голосами” обрано на гетьмана. Коло намету посол Великогагин з урядником Хлоповим, дяком Фоміним на потвердження гетьманства із рук своїх дав булаву та бунчук Бруховецькому. Отако, козаки, тепер з чужих рук їстимете!
По присязі в церкві святого Миколая соізволено над супротивними козаками значними три дня збойство чинити. У місті Ічні церква, де колись Сомко на послушенство гетьманське наказне присягав, згоріла дощенту. Гетьман Бруховецький депутацію подячну в сотню послів до царя в Москву вирядив. І він, і єпископ Методій Филимонович просили царське величество о згубі противників. Було й соізволено старших забити, а тих, кого живити, то зослати в Москву. Отак, не встиг Мартинець булаву взяти, а вже перед Москвою став у поклонах лоба бити та своїм голови рубати!
У Борзні 18 вересня голови постинано: Якиму Сомку — наказному гетьману, Васюті Золотаренку — полковнику ніжинському, Йоаникію Силичу — полковнику чернігівському, Степану Шамрицькому — полковнику лубенському, Опанасові Шуровському — полковнику переяславському, Павлові Килдію — осавулу ніжинському, Кирилові Шираю — секретарю Сомковому. Захотіли по правді й честі раду відбути, а з катами, виявляється, тільки мовою зброї варт говорити. Запорядкували по-московському. Дуже велике приневолення на людей значних пішло. Хто ремстував, дорогу на Сибір втоптував.
Маєтки під себе зачав прибирати новий гетьман. Почалися здирства, утиски. Життя кепсько пішло. Щоб убезпечити собі владу, через три літа зібрав Іван Бруховецький зо півтисячі люду значного до царя московського. Року Божого 1665-го в Спасів піст вирушили і наче забули, що в них край свій є. У Пилипів піст прибув гонець від гетьмана з північної сторони. Нарешті дано про себе знати. З радістю став розпитувати генеральний підскарбій про переговори в Московії.
— Чи при здоров’ї наш ясновельможний пан гетьман? Чи вдалося вимогтися чогось із царем та боярами?
— Це він у нас ясновельможний та поважний. А московити його Івашком менують. Він на те наче й не зважає.
— Про що вдалося з царською величністю домовитися?
— Які там справи державні!? Віддав Україну за боярську шапку. Голову підставив царю. Був гетьманом, а став боярином. Полковників нобілітували — званням дворянським підкупили. Козаки гірко сміються, що старшину білували: вкраїнську шкуру знято, а московську нап’ялено.
— Зачекай, зачекай, — став успокоювати посланця Роман Ракушка. — У спокої все розказуй. Так, це подачка, а користь для нас яка?
— Достойний пане Романе, користь гетьману така. Підсунули йому в жони доньку князя Дмитра Долгорукого. Тепер там день при дні п’ють-гуляють. Аби вольно було гетьману наживатися, то він зазволився віддати під царську руку вцале міста наші Київ, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Полтаву, Новгород-Сіверський, Кременчук, Канів, Кодак, Остер. У них і в Запорожжю наставлено воєводів із ратниками податі збирати. Дозволено відкривати кабаки — шинки по-нашому — й народ споювати.
— Кепську новину ти повідав, пане-брате. На шарпанину Украйну віддають. Доведуть до розору. Пристав я до Бруховецького ще в роки початкові, але казав, що із слуги пана не буде. Був джурою в Хмельницького, тепер став боярином у царя московського.
— Все, що в нас є, піде мимо скарбу та достатку. Не доведи, Боже, ще з козаків пороблять холопів. Солодко Івашко стелив, та мулько спати.
Гірко, дуже гірко генеральному підскарбію Ракушці-Романівському, що так здрайкувато вчинив гетьман. Описати йому все, про що дізнався. Та чи втямки буде? Порадити щось, так турбацію в тому краю датками затовкли. Не сприйметься…
Вмочив перо в калмар і вивів, як і завше: “Ясновельможний пане гетьмане! Були би ласкавими, жебисте до матінки нашої Украйни, до дому свого найборше прибували. Господарство наше жде вашої руки і рації справної. Об тім просимо і чолом віддаємо”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment