ДО ЦЕРКВИ ЙДУТЬ ПО ЖИВУ ВОДУ І ЖИВЕ СЛОВО

Фото Олеся Дмитренка

Нещодавно відбувся Православний пастирсько-просвітницький форум Української Православної Церкви Київського Патріархату. Учасники форуму — представники духовенства з усієї України обговорили проблеми духовної відповідальності пастиря і його громадсько-суспільну роль у сучасному світі. Подаємо розповідь про цю подію та окремо доповідь Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА.

ДОПОВІДЬ
Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на пастирсько-просвітницькому форумі 29 липня 2010 року

Преосвященні архіпастирі, боголюбиві пастирі, чесне чернецтво! Дорогі гості, шановне товариство!
Ми зібралися сьогодні на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, у стінах Київської православної богословської академії на Пастирсько-просвітницький форум, щоб обговорити й ухвалити рішення щодо подальшого зміцнення і розширення Київського Патріархату через виконання нашого священного обов’язку — вести нашу паству до Царства Божого і вічного життя, до духовного відродження й укріплення християнської моралі в Українській державі.
Наш Форум відбувається після не стільки пастирського, скільки політичного візиту в Україну Патріарха Московського Кирила. Однією із цілей його перебування в нашій державі є втілення в життя ідеї встановлення так званого “русского мира”, а точніше — колонізації України. Ця імперська ідея, як і ідея “третього Риму”, могла б бути реалізована, якби не існувало Української держави та Української Помісної Православної Церкви. Саме Українська Помісна Церква стоїть на перешкоді імперських поривань Росії.
Наша Церква велика. Вона нараховує, за соціологічними опитуваннями, понад 14 мільйонів вірян, тоді як Українська Церква Московського Патріархату має дев’ять мільйонів вірян, хоча за кількістю парафій вона ніби й удвічі більша за Київський Патріархат. Нинішня влада визнає силу Київського Патріархату, тому й не збирається вживати стосовно нашої Церкви якихось негативних заходів. Ми вдячні Президентові України Віктору Федоровичу Януковичу за те, що для нього “всі конфесії в Україні рівні і рідні”. Ми молимося, щоб ці слова не були лише декларацією.
Наша Церква міцна ще й тому, що її підтримує переважна більшість української інтелігенції, а також громадські демократичні, патріотичні організації та молодь. Наприклад, під час соціологічного опитування одеських студентів, до якого Патріархату вони належать, 33,7 % з них відповіли, що до Київського, а 31,5 % — До Московського. А що вже говорити про такі міста, як Київ і Львів?
Наша Церква сильна єдністю. Ця єдність ґрунтується на любові до рідної землі, до української мови, до нашої історії й культури. Історія людства свідчить, що найсильнішими почуттями в людини є релігійні та національні. Наші національні почуття Росія не змогла перемогти ні більш ніж 300-літнім пануванням в Україні, ні знищити голодом у 1932—1933 роках. Саме національні почуття стали причиною руху за автокефалію в Українській Православній Церкві Московського Патріархату.
Усе, що відбулося в Україні за останні 20 років, відбулося з волі Божої. І ми не повинні приписувати собі того, що належить Богові. Це не просто слова, а істина! Апостол Павло сказав: “Благодаттю Божою я є те, що є; і благодать Його в мені не була марною, та й потрудився я більше за них усіх: тільки не я, а благодать Божа, яка зі мною”           (1 Кор. 15, 10). Застосувавши ці слова апостола Павла до нашої Церкви, розуміємо, що для утворення, зростання і зміцнення Київського Патріархату всі ми потрудилися немало. Я маю на увазі архієреїв, духовенство та активних мирян. Без наших спільних трудів не було б такої великої Церкви, яка сьогодні дивує можновладців. Мене самого до сліз зворушують подвиги деяких наших священиків, які у складних умовах будують храми, створюють міцні парафії. Завдяки трудам таких священиків та архієреїв міцніє і розширюється наша Церква.
Ми маємо велику і міцну Церкву. Чому я називаю нашу Церкву Київського Патріархату великою? Тому що вона, навіть у розділеному православ’ї, одна з найбільших Церков. Шість грецькомовних Церков (Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Елладська і Албанська) разом узяті налічують 12 мільйонів вірян, тоді як у Київському Патріархаті нараховується понад 14 мільйонів. Київський Патріархат посідає третє місце за кількістю вірян після Російської та Румунської Церков. До речі, цього року, за підрахунками МВС України і Росії, у пасхальному богослужінні в Україні взяло участь 11 мільйонів (при майже 46 млн населення), а в Росії — 8 мільйонів (при 142 млн населення).
Для чого я говорю про силу нашої Церкви за нинішніх історичних умов? Для того, щоб утвердити нас у вірі, що Київський Патріархат не тільки є і буде, а що в Україні постане Єдина Помісна Українська Православна Церква. Один аналітик Інституту філософії при Академії наук України заявив, що Київський Патріархат уже не зникне за жодних умов: навіть якщо теоретично припустити початок війни, то і війна не знищить його.
Наразі перейдемо до сутності нашого пастирсько-просвітницького форуму. Яка його мета? Якщо з волі Божої ми створили Київський Патріархат, то тепер нам належить розгорнути пастирсько-просвітницьку діяльність. Точніше, ту діяльність, яка притаманна Церкві Христовій. Господь наш Ісус Христос Своїм спасительним подвигом, волею Бога-Отця і зішестям благодаті Святого Духа заснував Святу Церкву. Для чого існує Церква Христова? Хіба для того, щоб бути знаряддям у руках держави? Ні! Ісус Христос на суді у Пилата сказав: “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18, 36), а раніше говорив: “Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові” (Мк. 12, 17). Це означає, що Церква корисна для держави в патріотичному і моральному вихованні суспільства, а не як знаряддя в досягненні політичних цілей.
Християнські Церкви в Україні, зокрема й Українська Православна Церква Київського Патріархату, існують в умовах свободи, коли держава не втручається у внутрішнє життя Церкви і надає їй можливість виконувати свою місію, своє призначення.
Яке ж її призначення? Проповідувати! Служити Слову! Апостол Павло ясно і погрозливо сказав: “Горе мені, коли не благовістую”   (1 Кор. 9, 16).
Чому проповідь має таке важливе значення, що апостол провіщає горе тому, хто не благовістує? Бо віра народжується від слухання Слова Божого. Апостол Павло так і говорить: “Віра від слухання, а слухання від Слова Божого” (1 Кор. 10, 17). Як усі ми стали віруючими? Через слухання Слова Божого. Ось чому безбожники, щоб люди не могли слухати Слово Боже і не наверталися до віри в Бога, забороняли проповідувати, не дозволяли друкувати Біблію та іншу духовну літературу; руйнували храми, щоб не було навіть обмеженого місця для проповіді, вже не кажучи про інші громадські місця. Але правий апостол Павло, коли промовляє: “Для Слова Божого немає кайданів” (2 Тим. 2, 9).
У радянські безбожні часи проповідь Слова Божого обмежувалася храмом, і навіть у самому храмі. Духовенство тих часів не несло відповідальності за обмежену проповідь, бо Господь допустив таку владу як покарання за попередні гріхи народу. Але тепер, коли Той Самий Бог дав свободу для проповіді, а ми, архієреї та священики, не проповідуємо, оскільки лінуємося, нас цілком стосуються слова апостола Павла із застереженням. Вони обов’язково справдяться.
Господь Ісус Христос сказав: “Ідіть, навчайте всі народи” (Мф. 28, 19). А якщо ми не навчаємо, то для чого приймали священство та архієрейство?! Ми перетворюємося на своєрідних книжників і фарисеїв, яких Господь назвав гробами прикрашеними (Лк. 11, 43—48) і передрік їм горе.
Про що ж ми повинні проповідувати? Звичайно ж, не з’ясовувати стосунків із парафіянами, як роблять деякі священики і тим відганяють від церкви вірян, уподібнюючись тим пастирям, голоса яких не знають вівці і тікають від них. Не можна також говорити, навіть думати про гроші.
Проповідувати треба передусім про Бога і про вічне життя; про те, що ми в цьому житті подорожні, що наша душа безсмертна; про Божий Суд над нами після смерті та остаточно на Страшному Суді; про Сина Божого, Який з безмежної любові до людини як до Свого творіння принизив Себе, ставши людиною, взяв на Себе гріхи людства, постраждав, помер на хресті, воскрес із мертвих і цим подолав у людській природі гріх і смерть; про Церкву як про тіло Христове, в якій відбувається друге народження в таїнстві хрещення, про таїнства Церкви; про гріхи і чесноти; про те, що “ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні мужеложці, ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні хижаки — Царства Божого не успадкують” (1 Кор. 6, 9 —10); про те, що християни повинні мати “любов, радість, мир, довготерпіння, доброту, милосердя, віру, лагідність, стриманість” (Гал. 5, 22—23), смирення та інші чесноти.
Слово архієрея і священика матиме добрі результати, якщо не буде розходитися з ділом. А якщо ми проповідуємо про небесне, а самі занурюємося в земне, то хто нам повірить? Христос проповідував “з владою”, адже Він не тільки творив чудеса, але Його слово не розходилося з ділом. Ми ж навчаємо святого, а живемо грішно; і, як сказав один святитель, перетворюємося на дороговкази, які іншим показують шлях, а самі стоять на місці.
Хочу звернути увагу на наше життя. Ми не можемо жити так, ніби Бога не існує, вічного життя немає і Божого Суду не буде. У такому разі даремний наш труд: ми не кращі за безбожників. Вони присвячують себе земному, і ми уподібнюємося їм, хоча покликані Богом і сповідуємо зовсім інший світогляд. Ми твердо віримо у вічне життя і Суд Божий, то чому тоді живемо, неначе не буде ні Суду Божого, ні вічного життя?! Нам треба жити так, щоб люди бачили наші добрі діла і прославляли Отця нашого Небесного, як про це сказав Христос Спаситель (див. Мф. 5, 16).
Обов’язок архієреїв і священиків — постійно звершувати богослужіння. Це наш священний обов’язок. Віруючі люблять православне богослужіння, яке звершується чинно і молитовно. Зміст усіх православних богослужінь найкраща проповідь. Але це в тому разі, якщо Євангеліє, Апостол, Псалтир, канон, стихіри, тропарі й кондаки читають і співають виразно, голосно і зрозуміло для кожного, хто переступає поріг храму. Ми не можемо поскаржитися на те, що наші богослужіння не впливають на віруючих. Але для того, щоб богослужіння було дійсно служінням Богові, треба, щоб архієреї, священики і диякони насправді молилися, а не перетворювалися на живих роботів. Під час немолитовних богослужінь віруючі швидко втомлюються, бо не моляться, і покидають храм. Велике значення при звершенні богослужіння має церковний спів, який не тільки прикрашає його, але й створює молитовний настрій. Настоятелі храмів повинні піклуватися про церковні хори. Добре, коли до співу окремих молитов залучається вся церква, — тоді загальний піснеспів молитовно об’єднує присутніх. Отже, пастирі повинні приділяти особливу увагу звершенню богослужінь, зокрема й треб.
Сутність пастирства — вести своє стадо до Царства Небесного, бути добрими пастирями, щоб вівці чули наш голос і йшли за нами. А якщо вівці не йдуть за якимось пастирем, то він не пастир, а найманець, і вівці тікають від нього. У такого пастиря храм порожній (безлюдний), бо він думає тільки про гроші та про власне благополуччя. Будьмо ж добрими пастирями, щоб за нами йшла наша українська паства!
Пастирство пов’язане не тільки з проповіддю Слова Божого, богослужінням, а й з просвітництвом. Просвітництво — це широке поле діяльності і архієреїв, і всього духовенства. За радянських часів нам не дозволяли займатися просвітництвом. Тепер ми можемо видавати газети і журнали, виступати по радіо і телебаченню, відкривати недільні школи, в загальноосвітніх школах викладати християнську етику. Щоправда, декому не подобається активність Церкви. Але ми повинні користуватися тими можливостями, які в нас є.
Для виховання дітей маємо “Закон Божий”, виданий майже 800-тисячним накладом, навчальні посібники з християнської етики для 5 і 6 класів, християнську абетку, так звану “Дитячу Біблію”, хрестоматійну духовну літературу. В нас достатньо виховної дитячої та молодіжної літератури, і добрі пастирі вже давно користуються нею. Заради справедливості зазначу, що в тих реґіонах, де Церква займається виховною роботою серед підлітків і молоді, за даними правоохоронних органів, злочинність зменшується.
Архієреї та духовенство повинні активно займатися розповсюдженням духовної літератури, особливо нашої центральної газети “Голос Православ’я” та журналу “Православний вісник”. Це не тільки добрі помічники для проповіді, але й засоби поширення загальної церковної інформації. Газета діє там, куди не може ввійти священик.
Церковна література — це чи не єдиний спосіб протистояти негативній рекламі та гріховному способу життя сучасного суспільства.
Для утвердження православної віри і побожного життя, а також для розвитку богословської науки ми маємо українською мовою вісім томів “Житій святих”, п’ять томів “Добротолюбія”, 18 томів творінь святих отців. Святоотецьку літературу треба не тільки розповсюджувати, але й читати, особливо архієреям, духовенству і чернецтву, а не переглядати вдень і вночі ганебні телепрограми, які призводять до морального падіння.
Просвітницька діяльність — це вивчення правдивої, а не спотвореної історії Церкви та України. Це особливо важливо тепер, коли Україну знову хочуть поневолити, втягнувши у так званий “русский мир”. Священик повинен бути всебічно освіченим, щоб виховувати свою паству в патріотичному дусі. У Росії народ виховують у дусі російського шовінізму, “російського месіанства” в надуманій “російській цивілізації”, а нас осуджують за любов до своєї батьківщини України, називаючи це “диким націоналізмом”. Щоб вистояти, нам треба мати духовну зброю. І в нас вона є. Наприклад, полемічна література Галини Могильницької “Літос”, “Хроніка великого ошуканства”, а також “Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства”. Твори Галини Могильницької написані майстерно та науково обґрунтовані. Водночас нехай ніхто не звинувачує нас у ворожому ставленні до братнього російського народу. Ми його по-християнськи любимо, але не сприймаємо російського імперіалізму — ні церковного, ні державного. Нехай Господь допоможе нам, українцям, жити в мирі й злагоді і з Росією, і з усіма іншими сусідами, а також з усіма народами світу.
З метою просвітництва нам треба підготувати і видати значним накладом невеликі брошури про хрещення, шлюб, сповідь, причастя Святих Таїн, маслособорування і християнське поховання, а також про поведінку в храмі молоді та всіх, хто входить до храму Божого. Така потреба виникає у зв’язку з тим, що цілі покоління за часів державного атеїзму були відірвані від Церкви. Не їхня провина, що вони не знають, як себе поводити у храмі Божому. Найближчим часом ми підготуємо і видамо таку духовну літературу. Звертаємось до єпархіальних архієреїв і духовенства з проханням поставитись до цієї справи як до свого священного обов’язку навчати народи, “хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мф. 28, 19), як сказав Господь перед Своїм вознесінням на небо.
Ми знаємо, який вплив на свідомість людей мають телебачення, радіо, а останнім часом Інтернет. Ці досягнення науково-технічного прогресу нейтральні з погляду загальнолюдських моральних цінностей. Вони можуть бути використані як на добро, так і на зло. На жаль, ці засоби масової інформації часто мають більше негативний вплив, ніж позитивний. Унаслідок занепалого духовно-морального стану християнства телебачення, радіо та Інтернет переповнені аморальністю. Наше завдання — використати досягнення науково-технічного прогресу для проповіді Слова Божого, для морально-патріотичного виховання та для культурного збагачення. Люди віруючі, та й не тільки, хочуть духовно відпочити від стресів, від метушні, в якій їм доводиться жити. Нам слід скористатися радіо й Інтернетом як найдешевшими й найдоступнішими засобами проповіді та церковного просвітництва. Для початку необхідно організувати студію відео- та аудіозапису Київського Патріархату для створення власної фонотеки й використання її на радіо і в Інтернеті. Можливо, з часом матимемо власні радіочастоти на радіомовленні.
З метою духовного просвітництва нам треба організувати паломництво по святих місцях: до Гробу Господнього та інших християнських святинь, пов’язаних із земним життям Господа нашого Ісуса Христа. У нас вже є непоганий досвід. Паломництво до Єрусалима не тільки приносить користь для спасіння душі, а й сприяє молитовному спілкуванню з Єрусалимською Церквою. Паломників Київського Патріархату радо приймають в Єрусалимській Церкві. Про це свідчать ті архієреї, священики і миряни, які вже побували на Святій Землі.
Корисно розвивати паломництво і Україні. У нас достатньо святинь, щоб віряни могли духовно збагатитися і морально відпочити від мирської суєти. Не варто відкидати і паломництво в Росію. Там також багато святинь. Крім того, такі паломницькі групи зможуть пропагувати Київський Патріархат у Росії.
Нарешті треба сказати і про важливе значення розповсюдження газет, журналів, брошур, іншої духовної літератури про святі таїнства. Архієреї повинні взяти на себе відповідальність за цю святу справу і ставитись до неї як до проповіді Слова Божого. Візьміть хоча б приклад із деяких сектантів, наскільки активно вони розповсюджують свою літературу. Як тут не згадати слова Христа Спасителя: “Сини віку цього розумніші від синів світла в роді своїм” (Лк. 16, 8). Здійснювати цю справу наш священний обов’язок, бо якщо таким чином ми навернемо до Христа навіть невелику кількість людей, то не залишимося без своєї нагороди у Бога. Апостол Яків казав: “Браття! Якщо хтось із вас відхилиться від істини і хтось наверне його, нехай той знає, що хто звернув грішника з блудної путі, спасе душу свою від смерті і покриє безліч гріхів” (Як. 5, 19—20). Хіба це не велика винагорода за досить незначний труд?! Тому будемо і таким способом через розповсюдження духовної літератури навертати грішників до Бога і спасати свої душі. Користь від цього ми взнаємо після смерті на Божому Суді, бо правдиві слова апостола Якова, брата Господнього за плоттю.
На завершення хочу побажати, щоб наш Форум ухвалив конкретну програму дій, якою керувалися б і єпархіальні архієреї, й усе духовенство в архіпастирській і пастирській діяльності, щоб наше зібрання не залишилося безплідним, як та безплідна смоковниця, яку прокляв Господь (див. Мф. 21, 19). Сподіваюся, що ми робимо святу справу, розширюючи і зміцнюючи Українську Православну Церкву Київського Патріархату задля утворення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви на славу Божу.
Слава Ісусу Христу!

На Православному пастирсько-просвітницькому форумі було озвучено близько 20 доповідей та повідомлень, які порушували проблеми пастирського служіння в епоху секуляризації. Після доповіді Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета слово взяв Димитрій (Рудюк), митрополит Переяслав-Хмельницький і Бориспільський, ректор Київської Православної богословської академії, кандидат богословських наук, доцент. Він розповів, що за останні роки їхні парафії набули сталого розвитку, багато побудовано храмів, православні громади зростають. Під час останньої зустрічі з головою Київської облдержадміністрації Анатолієм Присяжнюком обласним управлінням у справах релігії було констатовано, що з початку року в Київській області Київський Патріархат зареєстрував більше громад порівняно з іншими конфесіями. Але є ще багато проблем.
Найголовніша проблема — просвітницька. Яке ще служіння, крім основних богослужінь, пастир на парафії повинен звершувати? Як він повинен поєднувати безпосередні пастирські обов’язки з просвітницькими справами? Не обов’язково вигадувати щось нове. Навпаки, треба заглянути у глибину століть нашої церковної історії, згадати вчення святих отців і дослідити, що ми забули, що втратили впродовж багатьох століть.
Святитель Іоанн Золотоустий виводить дві найголовніші речі, якими повинен володіти в просвітницькій пастирській діяльності священик — це слово і любов. Його думки повторює у своїх пастирських листах святитель Григорій Богослов, який уточнює, що пастир повинен володіти співстраждальною любов’ю і добрим словом. Щороку викладачі пастирського богослов’я повторюють вчення святих отців студентам. Та не завжди сьогодні зустрінеш пастиря, який досконало володів би добрим словом і мав цю співстраждальну любов. А для просвітницької діяльності це особливо актуально. Причина, напевно, у відсутності чіткого усвідомлення в духовних навчальних закладах, яку вагу має курс гомілетики (вчення про проповідь) та інших допоміжних предметів: риторики, культури мовлення, логіки, мови ділових паперів тощо. Це завдає шкоди навчанню студентів логічно мислити, правильно викладати думки.
Чому Україна в XVII—XVIII століттях мала таку велику кількість оповідачів? Чому процвітав пієтизм, писали оди тощо? Тому, що в Києво-Могилянській академії на високому рівні викладали вищеназвані предмети. Слід переглянути змістовність курсів гомілетичного напряму, відродити забутий інститут оповідачів, які могли б проповідувати у наших храмах. Почуте в храмі повчальне слово лягає добрим насінням у душі, змучені Інтернетом, телевізором, іншими засобами комунікації. До наших церков ідуть по живу воду і живе слово. Проповідь не потребує колосальних зусиль чи якихось додаткових матеріально-технічних засобів. Пастир повинен говорити грамотною, добірною мовою, щоб мати освічених парафіян, які прагнутимуть ходити до храму.
Священики повинні подавати приклад любові. У служебнику з Божественної літургії святителя Іоанна Золотоустого зазначено: якщо священик хоче стверджувати Божественну літургію, то насамперед він повинен бути примиреним з усіма.
Ще одна з найважливіших проблем — почуття відповідальності. Відповідальність — одна з найголовніших ознак духовності. Це доброчесність, а безвідповідальність — гріх. На жаль, наше суспільство хворе на параліч безвідповідальності. Ми звикли до того, що є безвідповідальні політики, чиновники, влада тощо. Безвідповідальність має онтологічне значення. Синонім безвідповідальності — непостійність, найулюбленіша її донька — халтура, її супутниця — зрада. Безвідповідальність — великий гріх, але ніде вона не завдає стільки шкоди, як у сфері церковній. Тут безвідповідальні служителі компрометують не тільки себе, а й ту сферу, у якій начебто перебувають.
Про те, що завдання священнослужителів значно ширші, ніж сповнювати таїнства у храмі, йдеться і в доповіді митрополита Львівського і Сокальського, кандидата богословських наук Андрія (Горака), який минулого місяця відійшов у вічність. Його працю представив ректор Львівської православної богословської академії протоієрей Ярослав Ощудляк: “Сфера діяльності церкви визначається простою закономірністю: там де перебуває Христос, там повинна перебувати й церква. А Христос — це все і в усьому. Отже, завданням служителів Церкви, пастирів є не тільки благодатне оформлення світу через таїнство, а й праця в соціумі й для соціуму, бо Церкву складають ті самі люди, що й державу. До церкви приходять люди різних вікових груп, різних соціальних прошарків, різних інтелектуальних рівнів. Ці люди часто приходять не просто для молитви, вони приносять свої проблеми, думки, переживання, погляди, потреби тощо. Якщо на це не зважати, священик перестане виконувати свою місію — спасіння душі людини.
Сучасний пастир не має права плисти за течією парафіяльного життя. Горе тому пастиреві, який не горить, а тліє й холоне. Апостол Павло казав: “Для всіх я став усім, щоб спасти хоч декого”. Формула святого апостола бути для всіх усім стала формулою всієї Церкви і виконувалась її пастирями впродовж багатьох століть. Проте минуле тисячоліття принесло автономізацію усіх сфер життя. Автономними стали державне та економічне життя, мистецтво, культура тощо. Цей процес називається секуляризацією. Сучасний пастир не може стояти осторонь цього процесу. Ще кілька десятиліть тому ніхто не міг уявити тих можливостей і методів пастирської месійної діяльності, які ми маємо сьогодні: ЗМІ, електронні носії, Інтернет тощо.
Ми, пастирі, повинні насамперед запитати себе: що я, як найменша клітина суспільного організму, зробив для того, щоб найперше в собі розпалити вогнище духовності? Який внесок зробив, щоб ті зневірені, обдурені, змучені від духовних пошуків пілігрими, мої брати й сестри задумалися: чи правильним шляхом ми йдемо. Тільки наші добрі діла можуть зрушити моноліт зачерствілого суспільства.
Чи не найголовніший пріоритет Української Православної Церкви Київського Патріархату — виховання нового, духовно свідомого покоління священиків. Зі студентської лави ми повинні привчати їх до щирого служіння людям”.
Темою суспільної ролі пастиря в сучасних умовах переймалися майже всі промовці. Антоній (Махота), архієпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський наголосив, що адекватну відповідь на чекання сучасного суспільства Церква дає не завжди. Зараз від пастирів вимагається не тільки стриманість, обережність, мудрість, спокій, дисципліна, необхідні в минулі епохи, але й активність, ініціативність, освіченість, комунікабельність.
“Зараз іде битва за молодь, — сказав архієпископ Антоній. — У ворога — величезні засоби. Вони спрямовані на спокусу незміцнілих душ. Їм треба протиставити слово правди. Священик повинен іти туди, де на нього чекають: у школу, училище, інститут, лікарню, армію, до чиновника і до депутата. Пастир повинен мати хорошу освіту, високу культуру, але головне — залишатися служителем Божим. Не можна бути священиком тільки в храмі, а поза ним поводитись інакше, як світська людина. Подвійне життя і подвійна мораль неприпустимі. Прикро іноді бачити, як священик робить Божественну літургію звично, формально, холодно, поглинений своїми життєвими думками й клопотами, без страху Божого і благоговіння”.
Водночас священик — не носій абсолютної істини. Він може помилятися, і не приниження визнати свою помилку. Не треба ототожнювати себе з Церквою, не заслоняти собою Бога. Священику дається велика влада любові, а не особистої егоїстичної сваволі. Властолюбство одних породжує раболіпство інших. Навпаки, лестощі і раболіпство одних розвивають чванство інших.
Про практичну діяльність на благо громади розповів Сергій (Горобцов), архієпископ Донецький і Маріупольський. “На балансі УПЦ КП маємо будинок милосердя, якому вже 11 років. Обслуговують його волонтери, медики і прочани нашої єпархії. На території притулку є підсобне господарство. У притулку працюють лише віруючі, не для вдячності, а для вічного життя.
До притулку приймаємо усіх без винятку, на відміну від подібних державних закладів. Часом забезпечені люди приводять престарілих батька чи матір, нічим не пояснюючи свого вчинку. Неодноразово задавав собі питання: чому діти, та ще й освічені, заможні відмовляються від батька чи матері? Відповідь дуже проста: батьки з дитинства надавали цим дітям усе, крім віри в Бога”.
Будинок милосердя користується великим авторитетом на Донеччині. Відомо, що в цьому реґіоні упереджене ставлення до Київського Патріархату. Але завдяки подвижницькій праці колективу закладу люди, які тут побували, повністю змінювали ставлення до УПЦ КП.
Було б дуже добре, якби кожна єпархія зробила в себе подібний благодійний заклад, допомогла знедоленим, а також виконала свій обов’язок перед Господом.
На Форумі прозвучало ще багато цінних думок і пропозицій, спрямованих на покращення роботи пастирів, піднесення їхньої ролі в житті громад. Також було ухвалено резолюцію з конкретними пропозиціями й настановами.

Матеріали підготувала
Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment