СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ДУХ НЕЗБОРИМИЙ

Білорусько-українські духовні зв’язки як фактор збереження національної ідентичності

Леонід ЛИЧ,
доктор історичних наук, професор,
м. Мінськ

Процес формування народностей у межах колишньої Київської Русі розтягнувся надовго, бо проходив у несприятливих умовах внаслідок утвердження на величезній східнослов’янській території татаро-монгольського гніту, частих набігів у її західну частину хрестоносців. Проте з випробувань слов’яни, хоч і з великим спізненням, вийшли переможцями, а на західних землях Київської Русі у другій половині XIII століття сформувалася в основі своїй слов’янська держава — Велике князівство Литовське.
Тут шанувалася старослов’янська мова. Вона жила і тим самим не давала білорусам і українцям забути одне одного і після того, як татаро-монгольська навала роз’єднала їх політично. Написані нею духовні і світські твори допомагали зберігати слов’янський дух на захоплених кочовими ордами землях.
Корінні позитивні зміни у взаєминах білорусів з українцями відбулися після переможної битви князя Ольгерда з татарами біля річки Сині Води 1362 року. В Україні скінчилося татаро-монгольське іго. Київська, Подільська, Чернігівська і Волинська землі без завоювання опинилися в складі Великого князівства Литовського. Воно досягло значних успіхів в економічному, військово-політичному і культурному житті. І заслуга в цьому насамперед білорусів, які становили до входження українських земель до Великого князівства Литовського приблизно 80—90 % загальної кількості населення.
Білоруси старанно зберігали і  розвивали все найцінніше зі східнослов’янської культурної спадщини періоду Київської Русі. Тому українці у Великому князівстві Литовському не почувалися чужинцями, бо стояли близько в культурі, мові, побуті, релігійних віруваннях з його титульним народом — білорусами.
Прийнято вважати, що старобілоруська мова, яку в той час називали руською, стала загальнодержавною за великого князя Ольгерда (1345—1377), оскільки нею тоді ширше, ніж іншими, послуговувалися в суспільному житті. Статус юридично державної було надано старобілоруській мові Литовським статутом 1566 року, адже існувала реальна загроза панування в цій країні латини чи польської мови.
Безперечно, найважливішою віхою в духовному розвитку слов’янського суспільства стало видання рідною мовою Біблії, введення її у богослужіння. Очевидно, не лише релігійно-просвітницьким фактором послуговувався славний син білоруської землі Франциск Скорина, коли прибув до Праги з мрією про видання Біблії зрозумілою для посполитих мовою. І цю мрію він успішно здійснив: видав 23 біблійні книги. Правда, це була все-таки церковнослов’янська, але з великою кількістю слів зі старобілоруської мови. 50 передмов і 62 післямови до виданих у Празі книг Скорина написав саме старобілоруською мовою.
До перекладацької й друкарської діяльності Скорини великий інтерес виявляли в Україні. На сторінках наукової літератури не раз згадано, що “писарчук” Дмитро із Зеньківа в “неславному граді Маначині” (нині м. Маначин Хмельницької області) 1575 року зробив рукописний спис “са скарынавых перакладаў з кніг Старога запавета: “Пераліпаменон”, 4 книги “Ездры” і “Тавіт”, 12 раздзелаў 1-ї кнігі “Макавеяў”, якія ў друкаваных кнігах не захаваліся”.
Старобілоруська мова, наділена статусом єдиної державної на території Великого князівства Литовського, зокрема і на його українських землях, не була чужою українцям. Її знала велика кількість долучених до адміністративної, судової, культурно-просвітницької діяльності людей. Білоруський народ не намагався нав’язати українцям власні культурно-мовні цінності, тож  етноси розвивалися вільно.
На жаль, суперечні слов’янському ідеалові наміри виношували світська і духовна влади Корони Польської напередодні й відразу після підписання  1569 року Люблінської унії. Ще до здійснення цієї політичної акції всі українські землі Великого князівства Литовського вони взяли під свою владу.
Люблінська унія принесла Великому князівству Литовському користь головно у сфері економіки, оскільки тісніше зв’язала з країнами Європи, й у військовій справі: було згодом повернуто захоплені Москвою під час Лівонської війни білоруські землі. Однак у галузі культури виграшу не було,  бо пропольські світська й духовна влади Речі Посполитої взяли курс на культурно-мовну асиміляцію білоруського й українського народів.
У цей надзвичайно важкий для білоруського й українського народів час невтомно працювали на їхню спільну справу відомі культурно-просвітницькі діячі: брати Лаврентій і Стефан Зизанії, Павма Беринда, Мелетій Смотрицький, Спиридон Соболь та інші. На жаль, ще мало згадуємо про білоруського друкаря і видавця Михайла Сльозку. А його на початку 1630-х років прийняли до львівського Успенського братства, де він завідував  друкарнею, 1638 року заснував власну справу і до 1667-го випустив понад 50 видань, що складало майже третину виданих всіма українськими друкарнями книг. Більшість книг М. Сльозка надрукував кирилицею.
Поляки вели повномасштабний наступ на білоруську культуру. Так, 29 серпня 1696 року Загальна конфедерація верств суспільства Речі Посполитої ухвалила драконівську постанову, згідно з якою в діловодстві Великого князівства Литовського “всі рішення повинні складатися польською мовою”. Виведена з діловодства білоруська стала непотрібною навчальним закладам. Рідна мова білорусів не знаходила місця і в культурі.
Поділи Речі Посполитої негативно позначилися на  розвитку слов’янської етнічної спільноти. Московія, слов’янська держава, не мала права брати участь у руйнуванні такої самої слов’янської держави, внаслідок чого лише зміцнився німецький фактор у Європі, загальмувала національно-державницький розвиток двох слов’янських народів — польського й білоруського, що стало ударом по слов’янській спільноті загалом.
Перші десятиліття перебування білоруського народу в складі Російської імперії були найважчі для відстоювання ним етнокультурної ідентичності. Як і за Речі Посполитої, доводилося звертатися по допомогу до українців, які на цей час уже встигли накопичити певний досвід національного життя в умовах реакційного політичного режиму Росії.
На білорусько-українські культурні відносини істотно вплинуло заснування навесні 1803 року на базі Головної віленської школи Віленського імператорського університету. Першим його ректором був уродженець Волині Ієронім Страйновський (1803—1806). Згідно з думкою сучасного білоруського філософа Енгельса Дорошевича, Страйновський “займав толерантні, помірковано-патріотичні позиції”. Принаймні, перший ректор Віленського університету не був провідником польського духу на території Білорусі.
Уродженцями Волині були віце-професор кафедри фізики Віленського університету, автор першого підручника з фізики С. Стабулевич (1762—1814) і завідувач цієї кафедри з 1819 року Ф.-М. Джевінський (1788—1857). Але жоден з педагогів не стояв так близько до білоруських інтересів, як випускник Харківського університету (1810) Іван Лабойко (1786—1861). Викладав він у Віленському університеті з 1821 року і “був серед перших дослідників, які жваво цікавилися старобілоруською мовою, сам став вивчати цю мову і сприяв вивченню її іншими дослідниками”.
З ліквідацією 1832 року Віленського університету і Віленського навчального округу (за участь викладачів і студентів у національно-визвольному повстанні 1830—1831 рр.) продовжилося зросійщення краю. Ось чому за рівнем етнокультурної самобутності білоруси істотно поступалися українцям. Одна з причин та, що на час долучення до Росії українці не були так полонізовані, як білоруси, які в Речі Посполитій прожили на сотню років більше.
Розрив у рівнях самобутнього національно-культурного розвитку між білоруським і українським народами збільшувався. Якщо з другої половини 30-х років XIX століття в Україні стали друкувати рідною мовою твори Тараса Шевченка, Білорусь могла похвалитися лише невеликою кількістю віршів, оповідань, часто рукописних, анонімних. До них зараховували і поеми “Энеіда навыварат” і “Тарас на Парнасе”. Читацькі кола Білорусі продовжували послуговуватися переважно польською і російською літературою.
Тим часом боротьбі з білоруським духом в імперії було надано по-справжньому державного характеру. Головним інструментом у цьому стало шкільництво. Царська влада не помилилася: за допомогою освіти, якщо вона побудована на чужій культурно-мовній основі, можна довести до етнічної смерті будь-який народ, навіть з багатими самобутніми традиціями.
Від білоруського й українського народів потрібні були титанічні зусилля, щоб утриматися від етнічного вимирання в результаті політики зросійщення. Сучасні покоління мають усі підстави пишатися відданістю предків національному ідеалу. Гадаю, не покривджу свого білоруського народу, сказавши, що не зросійщився він у царській Росії (хоч і зазнав значних етнічних втрат) завдяки благотворному впливу на нього України. Тут процеси національного відродження завжди починалися значно раніше і проходили з більшим розмахом, ніж у Білорусі, якій часто доводилося брати у сусідки вже в готовому вигляді форми національно-культурницьких рухів і достосовувати до місцевих умов. За прикладом українців білоруські діячі кінця XIX—початку XX століть у центр свого змагання поставили видання книжок, газет, часописів рідною мовою, створення національної системи освіти, наближення церковно-релігійного життя до культурно-мовних особливостей краю.
Українські дослідники допомогли білорусам ознайомитися з власним минулим. На жаль, наш народ отримав книжку з історії рідною мовою аж 1910 року. Подбав про це Вацлав Ластовський. До речі, він був член-кореспондентом Української академії суспільствознавства у Празі (1926). Його “Коротка історія Білорусі” минуле нашого краю показувала не з пропольських чи проросійських, а з білоруських національних позицій.
Білоруській інтелігенції національної орієнтації імпонували погляди українського історика Михайла Драгоманова. Він твердо стояв на позиціях визнання самобутності українського і білоруського народів, визнавав “позитивне значення поліетнічної слов’яно-балтської держави Великого князівства Литовського для національної консолідації, політичного розвитку українців і білорусів”. Саме він показав асиміляторську сутність політики царської Росії щодо України й Білорусі, розвинув ідеї російських  демократів “про історико-етнічну відмітність українців і білорусів, їхнє право на самовизначення”. На білорусів, як на відмінний від росіян, поляків, українців етнос, дивились українські дослідники В. Антонович, К. Гамалія, П. Щабальський, М. Грушевський.
Національно-патріотичні кола Білорусі  вітали успіхи України у формуванні власної державності після жовтневих подій 1917 року й самі стали на такий шлях розвитку. Створена в лютому 1918 року Білоруська Народна Республіка проголосила себе 25 березня того самого року суверенною державою.
За своє цілком законне прагнення залишатися самими собою білоруси й українці зазнавали багато горя від партійного центру Кремля, що й досі дається взнаки. Якби під час  масових репресій ці два східнослов’янські народи не втратили майже всю свою національну еліту, їхня етнокультурна самобутність нині була б  незрівнянно більшою. Якби Білорусь була політично самостійною, їй пощастило б уникнути багатьох трагедій, надійно зберегти свій генофонд. У її державних діячів не виникло б дикунського бажання сфабрикувати 1930 року злочинну справу “Союз визволення Білорусі” й за “причетність” до неї заарештувати понад сотню найвидатніших людей Батьківщини. ДПУ БРСР репресувало дійсних членів Білоруської академіїх наук, видатних письменників.
Період зросійщення Білорусі тривав майже до кінця 1980-х. Такої денаціоналізації титульного етносу, як у Білоруській Радянській Соціалістичній Республіці, не було в жодній із союзних республік.
Денаціоналізація білорусів і українців — застереження тим державним політикам, які так носяться з ідеєю створення спільної східнослов’янської держави. Вона вже існувала, і ми добре знаємо, що з цього вийшло. Єдина надійна гарантія для самобутнього етнокультурного існування народу — політично незалежна держава. Для її становлення досі мало зробили і білоруси, й українці. І якщо вони терміново не розв’яжуть свої гострі національні проблеми, то як самобутній етнос ризикують не дожити до середини XXI століття.
Переклад з білоруської
Валерія Стрілка

Про автора. Леонід Лич народився 8 лютого 1929 року в Мінській області. Працював учителем, а з 1962 року — співробітник Інституту історії АН Білорусі. Доктор історичних наук, професор, автор сотень наукових праць. Нагороджений орденом “Гонар Айчины” (“Честь Вітчизни”). Американський біографічний інститут зарахував його до “500 провідних науковців світу”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment