УКРАЇНСЬКИЙ БОРЩ… І ШВЕЙЦАРСЬКІ БЕРІЗКИ

Віктор КОСТЮЧЕНКО

До нас їде гість із Швейцарії — далекої країни, про яку ми майже нічого не знаємо. Не знаємо й гостя. І почалася метушня: як прийняти, що показати в Києві, куди повести? Представився він — Cyrill Hаring. Але всім буде простіше, — сказав він, — коли ви до мене звертатиметеся на слов’янський лад — Кирило. І справді, видно було, що таке звертання його тішило. Водночас воно служило нашому зближенню і взаєморозумінню.
Йому за шістдесят. Вчиться на курсах російської мови, що їх, до речі, веде українка, яка навчається в аспірантурі університету міста Базеля. Не без її впливу запланував собі поїздку до Києва з метою… А ось мета його була предивна!
По-перше, пожити за містом, якнайдалі від центру. По-друге, довідатися, що таке український борщ, вареники. Зрозуміло, що наша програма прийому відпала, і всі ми налаштувалися на програму Кирила.
Оселили ми його на дачі під Вишгородом. Дача наша не належить до “крутих”. Трохи модернізований класичний зразок радянської скромності сподобався нашому гостеві: він фотографував будиночок у різних ракурсах, водночас і сусідські, схожі на наш. А згодом надіслав із Швейцарії кольоровий фотоальбом, виготовлений друкарським способом. Загалом треба сказати, що наш новий друг — натура поетична.
На паркан повився огірок:
— А це що — огірки? Справжні? — клац фотоапаратом.
Думаю, що шукаючи прекрасне й несподіване, він чудово розумів історичну місію свого фотооб’єктива. Ось вона, дійсність: маленькі будиночки, у садку буда з металевим коритом зверху — то душ. Мережа труб на ділянці: у них вода то є, то нема. Усі “служби”: рукомийник, туалет — поза приміщенням. Деякі елементи натурального господарства…
О, ця одвічна надія українця на власний огірочок, власну цибулину! Зрозуміти можна. Ми звикли переживати матеріальні труднощі. Тому психологічно виробився культ власного. А ще ж хочеться і власного яблука, і ягоди. І неодмінно щоб були чорнобривці, айстри!
Виявляється, що шукачеві романтики, як Кирило, цього для щастя було досить.
Процес підготовки до приготування борщу, млинців, вареників також ретельно знімав на фото. Кирило у фартуху. Десятки питань, десятки відповідей. Він ще й записує! Це було не куховаріння, а якесь чаклування. З одного боку, справжнє зацікавлення, з іншого — бажання догодити, довести: ось які вони смачні, відомі у всьому світі українські страви…
Ось замочена звечора квасоля, посічена капуста, припущені буряки, морква, цибуля… А тут тісто, а там шкварки… Усе це фотографує.
Вечір засвітив зорі. Сидимо під яблунею. На столі — все, що належить. На почесному місці — борщ і вареники у сметані. Плине тиха розмова.
Кирило:
— Борщ — диво. Вареники — царські.
— Їжте. Може, ще трішечки сметани? — заохочуємо гостя.
Кирило:
— Звичайно. Адже у нас у Швейцарії такого немає.
— Бідна Швейцарія, — жартуємо…
Наш шановний гість Кирило ще в юнацькі роки зацікавився Східною Європою, вивчив російську мову, і перед ним відкрилася досі не знана культура, література, історія. Він деякий час працював у Москві. Закохався у російську поезію, Пушкіна, Єсеніна. Особливо вразив Єсенін — поет старої Русі з її бідністю, з селянами в “шушунах”, безкрайніми лісами, озерами, сніговими заметами, туманами. Єсенінська берізка з білим “лицем” стала для нього символом Росії, символом краси і водночас печалі, символом любові й чекання весни…
— А символ України — калина, — кажу. — У цьому образі віддзеркалилася вся історія України.
Взяли мене поламали
І в пучечки пов’язали.
Така доля моя, гірка доля моя.
Не раз у визвольних змаганнях український народ намагався підняти калину-Україну, збудувати її самостійність. Але й досі держава на розпутті.
А ми тую червону калину
підіймемо,
А ми нашу славну Україну
розвеселимо.
Збагнути Кирилові це важко. По хвилині мовчання повертаємося до російської поезії. Кирило з хвилюванням читає вірші Єсеніна. За столом і в саду все стихло. Слухають.
— Мабуть, — каже він, — єсенінські слова про “березняк над ставком” зародили в мені бажання відтворити березовий гайок у Швейцарії. На кордоні з Францією є маленьке село Ляймен. У цьому селі у мене дача. На галявині біля води я заклав березовий гайок поетів. Нічого там не вирощую. Там живе, квітне поезія. Уже підростають берізки Пушкіна, Єсеніна, Ахматової, Окуджави…
— О! А як же українська поезія? — не дуже ґречно перебиваю Кирила.
— Тарас Шевченко, Леся Українка, — по паузі каже він. — Будуть і на їхню честь деревця, обов’язково будуть…
Завтра — ті самі зорі, та сама яблуня, стіл і на столі… А за столом суголосся емоцій, слів, думок. І знову поезія. І знов — а у вас, а у нас. Але виразно видно, що виховав Кирила швейцарський демократизм. Він чемний, лояльний, справжній інтернаціоналіст — гуманний, добрий. Він багато не розуміє з того, що відбувається в Росії, Україні, Грузії (там він також колись працював), але найбільше його турбують питання порушення прав людини.
— Твоєму демократизмові понад триста років. Він формувався, напевно, не в кабінетах, а на розумних соціально-економічних стосунках влади і народу. Основна турбота влади — це гармонізація цих стосунків.
Розповідаю про Тараса Шевченка, Лесю Українку, чому в них у серці жило незмінне “борітеся — поборете”. Дарую книжку Лесі Українки “Мріє, на зрадь!” у моєму упорядкуванні та з моїми есе про поетесу. Книжечка щойно вийшла. Кирило зворушений.
Була ще одна особливість, притаманна нашому гостеві. Коли він приїздив уперше в якесь місто, то мав обов’язково відвідати три об’єкти: вокзал, базар і кладовище. У Києві він учинив так само.
На залізничному вокзалі мав можливість спостерігати за натовпом нав’ючених людей, які поспішали. Інші стомлено сиділи. Хто спав, хто жував. Вокзал — це зріз соціального стану суспільства, — казав Кирило.
На Бессарабці купив цибульки тюльпанів, які посадив у своєму садку, і вже прислав фотографії на підтвердження того, як добре вони прижилися у Швейцарії.
На Байковому кладовищі (сам поїхав, допитавшись) сфотографував пам’ятник Лесі Українці, й дуже втішався з того, що фото вийшли високоякісними.
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений,
нещасний краю… —
Читаю йому Лесю Українку, розповідаю про її тридцятирічну боротьбу з хворобами. До речі, згадую, що Леся Українка як людина високоосвічена цікавилася і державним облаштуванням Швейцарії.
Тими пречудовими літніми вечорами говорили й про те, що поєднує наші країни, що у XVIII столітті під цими зорями народилися два великі громадяни світу: Григорій Сковорода і Жан-Жак Руссо. Український філософ усього на дванадцять років молодший за французького колегу. Та у їхніх життєвих шляхах і творчості багато спільного, а найбільше — в розумінні суспільної гармонії. Людина і суспільство, людина і праця, бідність і багатство. Обидва філософи звертали увагу на “зіпсованість” моральних основ тодішнього суспільства. Самоаналіз і самовдосконалення людини — шлях до її морального зростання і духовного збагачення.
Стоїть у Києві на Контрактовій площі пам’ятник філософу, поетові, музикантові, народному вчителю Григорієві Сковороді. Стоїть над озером у Женеві пам’ятник філософу, поетові, музикантові, народному вчителеві Жан-Жаку Руссо. У яких різних умовах вони жили й творили! А якими близькими були їхні душі, їхні думки про людину і світ…
Дякую тобі, Кириле, мій швейцарський друже, за твої берізки. Вони пробудили в мені зацікавлення твоєю країною.
Поїхав наш гість додому. Аж ось надсилає запрошення відвідати його в Базелі й взяти участь у садінні берізок, присвячених Тарасові Шевченку й Лесі Українці.
Обов’язково поїду. Нехай активізується діалог між Україною та Швейцарією.
А все починалося з українського борщу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment