Вадим МИЦИК,
директор Тальнівського музею історії хліборобства, лауреат премії імені Вікентія Хвойки, доктор філософії в галузі культурології
У народу три мови, й усі вони глибинні й священні. Передусім це рідна мова, яка дана від Бога для спілкування між кревними усним словом, піснею, письмом. Є образотворча мова, яка мальованими чи прокресленими символами оповідає про зв’язок зі світом та його явищами. Третя мова — це мова звичаю. Вона об’єднує слово як мову й молитву і символ як ритуал і дійство. Вони також втілені у звичай. Усі ці мови підтримують зв’язок часів, ведуть етноісторичну лінію розвитку, єднають нині сущих людей із предками.
Вчений Вадим Щербаківський, читаючи лекції з археології в інституті у Празі, в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, наголошував студентам, що археолог повинен добре вивчати етнологію, “інакше мимо нього пройдуть багато даних і зникнуть повз його увагу”. Як зразок вчений вказував на археологів Володимира Антоновича та Федора Вовка, які водночас були прекрасними етнологами. Отже, через порівняння археологічних даних з образами духовного життя українського народу розкриємо його етноісторичне буття.
Звернемося до походження слова Україна. Дехто вбачає в ньому край, окраїну, тобто слова похідні. Проте ніхто не вказує на його сутність, яка виходить із самого значення слова. Адже слово Україна має священний корінь “ра”, а це назва бога Сонця. Хтось зауважить, що це бог давніх єгиптян. Безперечно. Але його культ був привнесеним, оскільки після смерті Амона-Ра, який утверджував сонячний культ, чотирибічну скульптуру Ра, святилище і палац правителя єгиптяни зруйнували. Основою орнаментальних композицій трипільців-хліборобів усіх трьох етапів розвитку був образ Сонця на чотири боки як образ сонячного світу. Чотиричастинні декоративні композиції у творах українського мистецтва, народних піснях, особливо колядках. Українську хату також будували на чотири сторони.
В українській мові дуже багато слів із цим коренем, особливо тих, які мають сакральне значення. По-Ра, коли сходить сонце, — це Ра-нок. Воно проходить крізь небесну б-Ра-му, а в людей починається Ро(а)-бота і Ра-дість. Ра-да дає лад у житті, а Ра-ло як символ сонячного променя допомагає у п-Ра-ці. Ві-Ра сповідується у х-Ра-мі. Ра-йдуга єднає небо і землю. Сторона, де живуть Боги і Боже світило, називається Ра-й, а де живуть люди — к-Ра-й, тобто сонячна сторона. Люди в ньому чинять п-Ра-ведно і по п-Ра-вді. Історична к-Ра-їна трипільців-хліборобів відома як А-Ра-та (за Ю. Шиловим), а наша сонячна держава — Ук-Ра-їна. Її дерево-тотем, яке вершиною тягнеться до Сонця, Ра-їна (тополя пірамідальна), а птаха, яка єднає Небо і Землю, називається Рарог. Образи раїни змальовані на багатьох двоконічних горщиках, а зображення рарога є на мисці із трипільського праміста Томашівка (Уманщина). Отже, наш к-Рай є стороною Божої, Сонячної благодаті.
Основний символ України — калина також має сонячну основу. Адже назви сонячних свят — Коляда, Калита походять від невгасного світила, основним означенням якого було коло. У трипільців-хліборобів коло було священним, і все вони робили й творили по колу.
Цей звичай в основі духовного життя українців. Хліб як основний здобуток краю також походить від сонця-кола. Це — і колосок, і колобок, і колач, і коровай, і коливо (поминальна каша). Навіть слова “с-оло-ма”, “п-оло-ва” створені на коловій основі. Слово “колосок” двокореневе і має священне значення: коло — сонце, а сок живильність землі. У декоративних композиціях трипільського посуду триєдиний колосок виростає із сонця. Колоскове дерево від землі тягнеться до неба. Зернина пшениці має планетарний зміст: вона тримає Небо і Землю. Такої образної сили нема в жодному із видів мистецтва.
Схематичним зображенням Сонця, Світобудови у трипільців-хліборобів є коло з навскісним чи прямим хрестом. Обрядові хліби українців, з якими вершаться священні ритуали, круглі й оздоблені прямими чи навскісними хрестами. У волхвів-старійшин як чинників вишнього неба бляха має навскісний хрест, а на статуетках це відтворюють перехрещені лінії. Такими їх зображено і в народних іграшках із Громів (Уманщина). Свати на українському весіллі здійснюють небесну місію священного шлюбу і на означення цього їх пов’язують навхрест двома рушниками.
У нас є важлива етнічна спільність — наша духовність. Народні свята, обряди, творчість українського народу мають шляхетну мету: возвеличити людину, подію, піднести її до світлоносних вершин. Здійснюється за допомогою символів, ритуальних дій, які становлять спільну образотворчу мову душі українського народу. Дії в обрядах, символи, сюжет у народному мистецтві взаємозв’язані й мають однакове художньо-смислове навантаження. Основна ідея у святах та обрядах, словесній творчості й народному мистецтві — утвердження росту й розвитку. Досягається це через уславлення триєдиних джерел життя, без яких вони неможливі: сонця, води і землі.
На всій території України (і колись, і нині) основний символ — сонце. Як художній образ він широко побутував у прадавній хліборобській культурі, відомій як Трипільська. Вона започаткувалася ще 6500 років тому. Саме трипільці-орії відкрили і художньо відтворили чотириєдиність світу. Образно цю мірність відтворювали невпинним колорухом сонця у чотирьох фазах. Це бачимо на посуді у ранньому Трипіллі, на горщиках і мисках з найдавніших міст Європи, що поблизу сіл Майданецького, Тальянок, Глибочка, Піщаної, на гончарних виробах пізнього Трипілля.
Чотири пори року або чотири сторони світу є на посуді черняхівської культури, на виробах Київської Русі. Це не тільки історичний образ, а й світовидна і стильова ознака в українській народній творчості й мистецтві. Зображення сонця центральне в орнаменті українських писанок, настінному розписі й малюванні на дереві, в килимництві, вишиванні, різьбленні. В українських обрядових піснях Сонце оспівано як основна божа благодать, яка створюює для людей життєдайний “світ білий”. Тому Сонце вважали богом, а його ясне-красне світло — даром божим.
Із колообігом орнаменту трипільців-хліборобів пов’язана образна і композиційна структура колядок, що вказує на давність їхнього походження:
У перше віконце — ісходе сонце,
У друге віконце — в обіди сонце,
У третє віконце — в полудни сонце,
А й у четверте віконце заходе сонце.
Українці, як оспівано в найдавніших народних піснях, вірили в небесне походження:
У мене батенько — ясний місячик,
У мене матінка — ясна зоронька,
У мене братик — яснеє сонце,
У мене сестронька — ясная звіздонька.
Створюючи багатозмістовний образ в орнаменті, трипільці-орії, вочевидь, знали будову Сонця. Графічне зображення триєдиного Сонця бачимо в розписах посуду: цятка посередині, а від неї відходять два кола.
Наші предки трипільці-орії ще понад шість тисяч років тому селища, а згодом і міста споруджували за коловорадіальним, цебто сонячним, принципом. Вікна в їхніх оселях були круглими, а в центрі житла — жертовник у вигляді сонця-круга або округлого хреста. У “Велесовій книзі” записано як заповіт, що міста треба ставити по колу так, як це робили батьки.
Святилища містили сонячну основу від правічності й до прийняття християнства. Хата наша біла, чотирибічна, стоїть вікнами до сонця. Найсвятіше у ній місце — покуть, — у тому куті, що до сходу сонця. Відтворення розвитку також на чотири боки. Це бачимо в орнаменті українського народного мистецтва: вишиванні, писанках, в настінному малюванні, в килимах, у розписах на дереві — саней, мисників, полиць, скринь.
Сонцю як могутньому богу, рушію життя і подателю благ наші предки присвятили чотири свята на кожну пору року — Коляда, Великдень, Купайло, Калита. Ці свята визначальні в трудівничому житті хлібороба.
Ще є три присвятки під час переходу однієї пори в іншу: із зими на весну — Колодій, із весни на літо — Зелене Вір’я (Трійця), із літа на осінь — Весілля Свічки. Пошана Сонцю тут втілена в ритуальних дійствах, у світославних піснях. І сімейних обрядів у нас є три — родини, весілля, похорон. Весілля було священним шлюбом космічних світил Місяця та Зорі-Сонця, а в святі Купайла — Сонця (вогню) і Води. Цей шлюб оспіваний у весільних піснях:
Ой йшов-перейшов Місяць по небу
Та стрівся Місяць із Зорею.
Та зійшлися разом Божим часом,
Освітили Небо і Землю,
Звеселили отця й неньку
І родину всеньку.
У народному світогляді Володар Неба, його цар — Сонце. Воно ходить Небом і “в дорозі не спіткнеться”. Українці сприймали його як лице, або Око Боже чи Світу. Пошана до Сонця як вишньої святості висловлена в українських приказках: “Зо світа до ночі сонце не стуляє очі”, “Сонце, як мати, усіх приласкає”, “Усі ми під сонцем ходимо”, “Що вище сонце, то більше тепла”, “Найвищий бог — Сонце”.
Ромб — історичний образ світу, його творящої й родючої суті. Статуетки доби палеоліту, браслет із бивня мамонта оздоблені ромбами. Від нього, як від Сонця, йдуть хвилі-промені. Ними орнаментовано й жіночі статуетки раннього Трипілля. Це посилюють образ жінки-матері як родючої сили світового буття. Ромбами в різноманітних поєднаннях оздоблено посуд бронзової доби. Ті ромбічні ланцюжки — основа орнаменту писанок, чоловічих та жіночих сорочок українців різної пори їхнього життя. Таких паралелей сповнене все мистецьке виображення на землях України. Ромбами оздоблено наличники українських хат, веранди, ґанки, цегляні стіни жител, огорожі.
Ромб має чотири сторони. Якщо всередині він перехрещений навскісним хрестом, то не тільки уподібнюється Сонцю, а й помножує світ, оскільки з одного утворюється чотири.
Всередині ромба зображували Сваргу — образ вишнього Світу, що відтворює його рухову чинність. На чотирьох сторонах ромба малювали по три лінії, створюючи семивиявну творящу сутність Світу. Помноживши три на чотири, матимемо дванадцять, цебто річне календарне коло. Додавши три й чотири, отримаємо сім — семичинність як творящу мірність Світу.
Орнаментальний образ триєдиності у семичинності було геніальним відкриттям трипільців-хліборобів основ Світобудови. Воно стало не тільки духовним утвердженням Життя, а й дало поштовх для піднесеного розвитку хліборобства, мистецтва, архітектури. За цим принципом творилися скульптури Київської Русі — Світовид чотирибічний, по вертикалі триярусний; українські колядки. Хлібороб працює у святих мірностях Світоладу — триєдиності і чотиричастинності:
Міряє жито у три переруби,
Яру пшеницю та у чотири.
Ромб — символ життєтворчого Світу в образотворчому мисленні трипільців-хліборобів. На горщиках зверху бачимо прокреслене або мальоване зображення ромба, отвір — коло — його центр, від якого йде розвиток. Це схематична модель Вишнього Світу, від якого подається Божа сила й благодать для руху й росту. На мисках епохи Трипілля малювали ромб, а посередині — круг Сонця. Цей образ Вишнього Світу в літературі й усній традиції названо Оком Світу, Всевидящим Оком.
Ромби як художні символи Світу втілено у ткацтві. На ряднах, скатерках, рушниках створено рельєфне зображення ромба різних модифікацій із цяткою посередині.
Сонце, ромб, навскісний хрест митці Трипілля зображували із цяткою посередині. Цей образ віддзеркалював процес творення Світу від центру до периферії. Орнаментальні композиції також створювали від центру посудини.
Третій космогенний образ — символ Дерева Життя, його триєдиної сутності. Із духовною повнотою волхви, а ще раніше — трипільці використали його для сакралізації найважливішої життєвої галузі — хліборобства. Триєдиний колосок виростає із Сонця, колоскове Дерево тягнеться до небес, зернина тримає Небо і Землю. Єдність цих величин склало основу життя і світогляду людей, які обжили найродючіші ґрунти в межиріччі Дунаю й Дніпра.
Образ Дерева Життя — основний елемент в українському народному мистецтві, святах й обрядах: Дідух на Коляду, деревце на Великдень та Зелене Вір’я, купайлиця, обжинкова квітка, гільце на весіллі, квітка з барвінку й калини на родини.
Колорух Сонця (образ Колодія в народній творчості) — основа орнаменту посуду Трипільської культури — спіраль, чим відтворюється рухова невпинність сил та енергій. На основі цього створено універсальний образ струмування життя у Світі — безкінечник. За таким зразком створено хмелики, бігунці в усіх жанрах українського народного мистецтва, хвилеподібні ходи-хороводи під час співу обрядових пісень — веснянок, русальних, купальських.
Найвища пошана Сонцю і вишнім силам — ритуал, коли над головою несуть священну їжу. Так, на жанрових статуетках із ранньотрипільського селища Лука Врубливецька чотири жінки тримають над собою велику посудину. Таким дійством в українському весіллі коровайниці пошановують діжу під час випікання короваю, тричі піднімаючи вгору під спів: “Піч наша на сохах, // А діжу носять на руках”. На одній статуетці трипільського періоду людина тримає велику чашу, на іншій — горщик зі стравою (Гумельниця, ІV тис. до н.е.) Звичай від трипільців-оріїв проходить через добу сколотів і є нині основним у святах Коляди, Ярила, Калити та обрядах весілля, родин, коли над головою виносять кутю, кашу, калиту, коровай.
Археологічні й етнографічні дані розкривають не просто спадковість культури, а й етногенетичний розвиток народу. Оглядаючи творчість давніх і сучасних хліборобів української землі, пошлемося на визначення археолога й етнографа Вадима Щербаківського: “Наші трипільці мусять нарешті одержати по заслугах те, чого вони варті. Вони створили тут, в Україні, першу тривалу хліборобську осілість, громадянство малоазійсько-еламського типу, матріярхального устрою і магічного (може, тотемічного) світогляду. Вони побудували ще в ІІІ тисячолітті городи-держави і оточили їх могутніми валами, деякі з городів безперервно процвітали аж до князівської доби й охороняли їх доброю зброєю. Вони, власне, склали весь фольклор, який маємо, всі народні обряди, вірування і інше, майже всю усну словесну творчість”.
Вітаємо нашого автора Вадима Мицика з 70-річчям!
