Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ
Дискусія про двомовність українського суспільства триває за класичними правилами інформаційної війни: від безапеляційних заяв Табачника про благо двомовності як неоціненного спадку радянської системи до обережних спроб пошуку вимушених аргументів “за”. Є ще універсальної політорієнтації фахівці, які переконують заплющити очі на мовні проблеми держави, мотивуючи тим, що народові це питання не цікаве. На тлі балачок про двомовність байдужість населення до обрання мови нагадує моторошну зомбохворобу. Дискусії на тему двомовності небезпечні для суспільства, яке не має часу і бажання замислитись над проблемою особистого вибору мови.
Штучна проблема двомовності, як і сам термін, це звичайна технологія заморочування голів народові, щоб він не думав: хто він є на цій землі. Громадянин, справді, повинен користуватися двома мовами, різними за соціальним значенням — це рідна етнічна та державна. Така “двомовність” норма в кожній європейській державі. У публічному житті громадянин користується мовою держави не тільки з поваги до держави чи етносу, мова якого стала державною, а для уникнення непорозумінь. Державна мова урівнює в правах абсолютно всіх громадянин, гарантує спокій і мовний баланс. Тому держава повинна постійно підтримувати цей баланс заради стабільності і єдності суспільства. Тож спроби домінантних політиків запровадити необмежене поширення російської мови нелогічні, бо це дискредитує їх як ініціаторів декларованої стабільності. У такий спосіб можна лише з успіхом руйнувати державу. Чи може їм “стабільність” вбачається як російськомовна уніфікація держави після останньої інформаційної війни з українським етносом, яку сподіваються довершити силою владної “вертикалі”, телебачення, газет і агітаторів за “русскій мір”.
Не дочекаються. Але для перемоги правди і справедливості не треба продовжувати безпредметні дискусії про двомовність і вартість українського в неукраїнських очах. Достатньо називати речі власними іменами без аргументів і компромісів, як аксіому життя, зрозумілу кожному. Ну що можна сказати на закиди про “мовні перекоси помаранчевої влади”? Виправдовуватись, що жодних перекосів не було? Були успадковані перекоси — незадовільне становище державної мови, порушення мовного балансу політичними силами з домаганням незаконного необмеженого застосування російської мови. Помаранчева влада винна не в міфічній “насильницькій українізації”, а в тому, що так і не спромоглася ці перекоси виправити хоча б серед держслужбовців, не кажучи вже про ухвалення нового мовного закону і виправлення помилок Закону про ратифікацію Хартії міноритарних мов. Помаранчева влада навіть не домоглася безумовного пріоритету державної мови в парламенті.
