У народі кажуть “Не було б щастя, та нещастя помогло”. Так сталося із освітою звичайних сільських дітей в селі Ясногородка (нині — Макарівського району) на Київщині. У страшні 30-ті роки минулого століття, рятуючись від можливих доносів, з Києва на периферію виїхало чимало інтелігенції. Вони могли заробити собі на шматок хліба хіба що у сільських школах. Ясногородській пощастило на вчителів. Тут викладали колишні професори і доценти провідних столичних ВНЗ.
Письменник Петро Сиченко, який 1941 року закінчив Ясногородську школу, згадував: “Хто хотів, той багато знань і культури почерпнув саме з сільської школи”. Хочу розповісти про вчителя природничих дисциплін цієї школи Леоніда Петрушевського.
Євген БУКЕТ
Фото автора
Л. Д. Петрушевський — уродженець Херсонщини (народився у селищі Висунськ 21 серпня 1878 року), згодом закінчив Одеську духовну семінарію. Його дід Григорій Петрушевський (1818 — 1889) був протоієреєм у Висунську, священиком був і дядько — Павло Григорович.
Рідний брат Леоніда Дмитровича Борис став перекладачем. Для видавництва “Книгоспілка” він переклав “Казку про царя Салтана”, яку Максим Рильський ухвалив до друку.
Ще один брат — Віктор Петрушевський до 1917 року працював ветеринарним лікарем у Макарові. Відомо, що на підтримку повстання Петлюри проти Скоропадського, очолюючи видавниче товариство “Час”, Віктор Петрушевський віддав усю касу товариства, “навіть не спитавшись згоди товариської дирекції”. Більшовики його заарештували. Згідно з написом над нарами в одній із камер ВУЧК на Катерининській вул., він був розстріляний 18 червня 1919 р. Микола Зеров написав з цього приводу некролог: “Покійний був жертвою провокації, що такого розвитку досягла за наших сумних часів, і, можна думати, жертвою неповинною”.
Окрім духовної, Леонід Дмитрович Петрушевський мав і юридичну освіту, оскільки закінчив ще й юридичний факультет Київського університету Святого Володимира та певний час працював за фахом — адвокатом і нотаріусом у місті Новоукраїнці.
Бути юристом за радянських часів було небезпечно. Тож 1917 року адвокат став учителем і працював у різних школах. Зокрема, з 1936 до 1947 року у школі села Ясногородка.
“Учитель української мови Костянтин Голобудський і Леонід Петрушевський дружили з Максимом Рильським, — згадував Петро Сиченко. — Старша донька Костянтина Андрійовича була співперекладачем М. Рильського. А з Леонідом Дмитровичем, як і з його молодшим братом Борисом, Рильського єднало полювання.
1932 року на виставці мисливських собак, де пойнтер Петрушевського отримав малу срібну медаль, М. Рильський подарував Л. Петрушевському свою збірку віршів “Де сходяться дороги” з таким дарчим написом:
Навколо темінь і печаль,
За їжу правлять нам акриди,
Нехай же хоч мала медаль
Життя Вам скрасить, Леоніде!”
Після смерті Леоніда Дмитровича цю збірку Петро Сиченко передав до музею Максима Рильського в Києві.
Син Петрушевського пройшов через фронти Другої світової, але після воєнного лихоліття виїхав до Австралії. Через цю обставину його батько став “заплямованим”, тож на роботу його не брали. Жилося Леоніду Дмитровичу дуже тяжко. Здоров’я підводило, адже вже був немолодий та давалося взнаки тюремне ув’язнення ще за царату (кажуть, десь на засланні він зустрічався зі Сталіним).
Карткова система. Петрушевський — пенсіонер. Директор школи Оксана Кузьмік не дозволила видавати продуктові пайки колишньому вчителю. Йому було дуже сутужно, жив майже надголодь. Лише односельці допомагали хто чим міг, однак вони й самі жили небагато. Жінка Петрушевського померла, теща теж. Хтозна-як вижив…
Зі спогадів Л. Петрушевського: “У сім років я сказав собі: в житті не питиму горілки, не палитиму і в карти не гратиму. І свого слова дотримав. Може, тому в мене за 87 років жодного дня не боліли ні голова, ні серце. Можу й зараз без окулярів працювати щодня з ранку до ночі. Не втомлююся, ще й радість отримую”.
Згодом подав звістку син. Він інженер, непогано влаштований. Висилав батькові одну посилку на рік (більше тоді не дозволяли). Що тієї посилки? Якусь ріденьку юшечку зварить, крупинку в неї вкине — то й усе. Так і жив талановитий науковець, колекціонер. Багато писав, малював.
1947 року, згідно з бажанням місцевих парафіян, Леонід Дмитрович став священиком у Різдво-Богородицькій церкві Ясногородки. Священик встиг чимало зробити для місцевого храму, розвитку церковного життя парафії. Оскільки батюшка мав хист художника, то саме його дбайливими руками було написано кілька десятків ікон (про це свідчать радянські функціонери, що оглядали церкву перед її зруйнуванням).
Леонід Петрушевський написав про це так: “Остання церква в Ясногородці — Різдва Богородиці, дерев’яна, була зруйнована купкою користолюбців 29.08.1959 року під приводом, що вона загрожує своїм падінням. Насправді церква могла ще сто років простояти”. Але 1959-го пастиреві виповнився 81 рік, тож він був не в силах відстояти храм від безчинства комуністичних вандалів. Саме о. Леонід став останнім настоятелем ясногородської церкви за атеїстичної доби. Красиву, багату церкву розібрали. Дерево було смільне, жовте. Казали, що хтось із “начальства” побудував собі з нього двоповерхову дачу в Святошині.
По знесенні церкви на церковниці вирішили побудувати клуб. Площа чимала, біля церкви — давній цвинтар. Коли копали рови під фундамент, викопали багато кісток з давніх поховань. Люди обурювались, але хто їх слухав? А Петрушевський прийде з кошолочкою, назбирає повну і несе ті кісточки на кладовище. Закопає, відправу поминальну вчинить…
Ще одним захопленням на все життя у Леоніда Дмитровича було краєзнавство. Зі спогадів Л. Д. Петрушевського: “25 років я жив у м. Новоукраїнці (нині — Кіровоградської обл. — Авт.), вчителював. Написав там “Історію Новоукраїнки” — з першого дня її існування дотепер.
Олександр Пушкін казав: “Поганий той народ, який не знає власної історії, не любить її й не бажає знати її”. Ці слова змусили мене в “Історії Новоукраїнки” написати спершу коротку історію України, потім я описав околиці Новоукраїнки — “Дике Поле”, “Нову Сербію”, прихід сюди німців за Катерини ІІ, записав зібраний фольклорний матеріал, звичаї.
Три роки тому я показав цю роботу владі Новоукраїнки, але знав, якщо я віддам цю історію, вони її покладуть до шафи, там вона і загине. Адже потрібно в Новоукраїнці організувати історико-етнографічний музей і “Історію Новоукраїнки” віддати до музею як експонат. І я сказав їм, що також подарую для музею 200 експонатів: портрети гетьманів України і Січі Запорозької, малюнки з життя Запоріжжя, фамільні герби 12 українських гетьманів. Усі портрети і картини написані на дереві олією особисто мною.
Крім того, дарував музею альбом акварелі власної роботи, різьблення по дереву з випалюванням, кришталеву вазу із золотом з Венеції, срібну брошку з Парижа, кристал аметиста, вагою 102 грами, завбільшки з куряче яйце, що я знайшов на Уралі, 300 грам золотого піску, мідні і срібні монети (1703 — 1954 рр.), паперові гроші російські та іноземні тощо.
Але музей “мій” вже з першого дня був їм (владі. — Авт.) нецікавим. Мені боляче й образливо, — влада Новоукраїнки мені вже три роки поспіль говорить і пише, що для музею в них приміщення немає (для їдальні і пивної — знайшли)! Зараз пишу детальний лист у Кіровоград — голові облвиконкому — можливо, він вважатиме за потрібне віддрукувати “Історію Новоукраїнки” окремою книжкою в обласній друкарні”.
Леонід Петрушевський автор першої відомої спроби написати історію села Ясногородки. Він опрацював столичні архіви, підготував до друку рукопис на 400 сторінок. Цю роботу завершив 21 березня 1965 року.
Петро Сиченко згадував: “Хоч би куди носив рукопис — ніде не хотіли приймати до друку. Людина зневірилася у можливості публікації, тож спалила його. Епістолярію свою він теж знищив. Мені стало гірко до розпачу. Залишив тільки кілька десятків книжок, просив занести в сільську бібліотеку”.
Оповідь про спалену історію “ходила” Ясногородкою 40 років. Бажання поновити ті 400 сторінок для майбутніх поколінь спонукало два роки тому голову села Ясногородки Тетяну Семенову і краєзнавців Макарівщини розпочати збір історичних матеріалів “з чистого аркуша”. На початку 2010 року, коли робота над книжкою “Нариси з історії Ясногородки” була майже завершена, до клубу “Пошук” Макарівського центру творчості дітей та юнацтва ім. Данила Туптала завітав Олександр Дубневич, який у 1986 — 1990 роках був директором Макарівського районного музею бойової і трудової слави. Він повідомив керівника клубу Діну Нетребу про те, що в музеї, яким він керував, зберігається рукопис “Історії Ясногородки” Леоніда Петрушевського. Діна Свиридівна звернулася до нинішнього директора Макарівського історичного музею Веніаміна Вітковського, який люб’язно надав для опрацювання ці матеріали. Так знайшовся безцінний документ — два товсті зошити з пронумерованими сторінками — “Коротка історія села Ясногородки Київської області Макарівського району”.
“Лебедина пісня” Леоніда Петрушевського несподівано “повернулася з вирію”, як подяка від її автора. Схоже, що спалена ним була лише вищезгадана “Історія Новоукраїнки” і листування з чиновниками частково описані самим Леонідом Дмитровичем в листі до Інституту мистецтвознавства АН УРСР 10 квітня 1962 року, який вдалося віднайти в архіві наукової установи.
Попри трагізм долі Л. Петрушевського, його мрія про створення музею у місті Новоукраїнці також здійснилася, щоправда вже після його смерті. У травні 1971 року, відповідно до рішення Новоукраїнської районної ради, у місті було відкрито історичний музей у приміщенні районного будинку культури “Ювілейний”. Залишається невідомою лише доля колекції Леоніда Дмитровича, яку він планував передати до Новоукраїнки.
Зі спогадів: “Деякі свої роботи я надіслав до історичного інституту Академії наук. Звідти мені відповіли так (№48/103, січня 27, 1961 року): “Вельмишановний Леоніде Дмитровичу! Дякуємо Вам за посилку нам історичних матеріалів про Запорозьку Січ”. Ця ж Академія попросила надати їй до архіву мої тюремні щоденники, щоб ними років через сто користувалися історики при вивченні революції 1905 року.
А в’язниць я за своє життя бачив дуже багато, усяких мастей. Не так давно в Києві певні люди запитали мене: “Ви були адвокатом, суддею, нотаріусом, вчителем, священиком. Яка ж Ваша основна професія?” Я відповів — арештант.
Зараз я задоволений тим, що взнав за своє довге життя всілякі в’язниці. Бачив і “хороші”, і страшні. Особливе “задоволення” отримав, перебуваючи в Сибіру, в каторжній тюрмі. Камера — сто осіб — обрала мене одностайно камерним старостою. Ця посада в старі часи була дуже почесна і на неї зважало тюремне начальство. Я відмовлявся від обрання, вказуючи на свою молодість, на мале знання арештантського життя. Але вони мені сказали: “Ми народ стріляний, роками ходимо в тайзі, відразу бачимо, що за людина. Послужи нам!” І я служив. І це моя гордість”.
Коли Леонід Дмитрович Петрушевський помер, його ховали мешканці села, які добре знали й цінували цю людину. Похований там, де і його сім’я — на старій частині кладовища. Ще за життя Леонід Дмитрович придбав собі пам’ятник. Двічі самостійно вибивав на камені рік власної смерті. До другої дати (1969) вже не дожив. По смерті його учні, серед яких і письменник Петро Сиченко, встановили пам’ятник. Могила вчителя густо заросла барвінком…
Згадують, що в травні 1991 року відвідати Ясногородку та могили батьків приїздив з Австралії син Леоніда Дмитровича. Він з перекладачем відвідав школу, її старе приміщення, цвинтар і нарешті дізнався, де і як жив його батько останні роки життя.
