Павло Гірник і його літературна доля
У видавництві “Пульсари” з’явилася друком книжка вибраних поезій “Посвітається” лауреата Шевченківської премії Павла Гірника
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Пиши собі, пиши собі, пиши,
Як тіло опирається душі,
Як тихо і повільно серце в’яне…
Тебе не стане, і мене не стане,
Не стане й світу — лишаться в імлі
Слова великі і слова малі.
Павло Гірник
Павло Гірник вже в першій книжці “Спрага” (1983 р.) явив себе поетом з власним словником, який органічно не приймає “чужих” слів. Дивовижний це літературний феномен: живонародна лексика в чоловіка, що народився й виріс у домежно зросійщеному Києві.
Про особливі стосунки з мовою він мовби мимоволі прохопився в цьому вірші:
Візьму на руки слово-немовля
І колисатиму в панельнім скиті.
Воно нічого ще не вимовля,
А от “люблю” навчилось говорити.
Воно до серця руки простяга,
Як матері, омріяній до риски.
І чую — біль поріс, мов шелюга,
Смаглявим пруттям вічної колиски.
Його не самота благословля,
А ясні зорі і шляхи тернові.
…Візьму на руки слово-немовля,
Єдине щастя строгої любові.
У той час авторам, щоб сказати щось негативне про свій час і сучасні їм порядки, незрідка доводилося вдаватися до езопівської мови, ховатися за тонкими натяками, алегоріями, алюзіями. Поети часто брали якусь історичну подію, відштовхувалися від неї й говорили гострі сучасні речі. У Гірника є характерний вірш “Літописець”, у якому він пише про хронографа, що, усамітнившися від усього світу в келії, слухає сигнали з мирського життя. Чує, як за стінами келії славлять того, “хто сало дає і вино”. І вже звучать із далекого минулого в наш час, гостро актуалізуючись, літописцеві думки:
За що ця гризота вічна?
Може, вона й не від Бога –
Писати потайки правду,
Відкашлюючись від сухот.
Невже підтримає владу
оце писання убоге?
Літописці — невольники владоможців. Мусять писати не так, як є, а так, як треба. І ні про яке служіння правді не йдеться. Йдеться про служіння господареві.
Сказали так написати,
А ні — то виберуть очі,
Які довели до Путивля
І бачили все як є.
І знаєш — перетлумачать,
Усе перепишуть, як схочуть.
Державі треба героя,
І діло це не твоє.
Літописець вважає князя Ігоря нерозумним амбітником, що “поклав у степу дружину” для власної втіхи, бо хотів затьмарити ратну славу свого батька і братів та самочинно правити “Полем,//А Руссю — і поготів”.
Мусить літописець славити безглуздя. Одне слово, служити й прислуговувати словом. І читач уже не може точно відповісти: це мовиться про той чи цей час? Чи про тодішніх літописців чи про нинішніх “інженерів людських душ” (так у радянські часи величали письменників) ідеться? Авторів натяк звучить із максимально допустимою на той час мірою прозорості. Прийоми історичного карнавалу не до кінця маскують ті соціально конкретні постулати, на яких наголошує поет.
Чи не всі молоді поети тодішнього призову шукали в національній історії духовного берега. Там для них були відповіді на їхні запитання про сенс людського існування. Там були приклади й моральні уроки для сучасності. Звідти вони брали декорації для маскування в своїх творах суто сучасних сюжетів і мотивів. Вони охоче вдавалися до історичних ремінісценцій та ілюзій, наповнюючи їх суто сучасним змістом. Це виразно вчутно в Павла Гірника ще з його поеми “Спадщина”, опублікованій у “Спразі”. В поемі автор осмислює постать і слово Тараса Шевченка на тлі української історії. Має нагоду подумати над тим, чому саме так склалася доля його роду й народу і які зловорожі сили намагалися зжити цей народ зі світу, щоб і знаку по ньому не було.
Павло Гірник вважає, тримали українців на світі їхня історія та їхнє слово. У його другій збірці “Летіли гуси”, що побачила світ 1988 року в “Молоді”, є такий характерний вірш:
Та відколи, поете, і голос, і музику,
І віддавна хрещатий вогонь рукава
Ти зв’язав у тугенькі приношені вузлики
І знічев’я назвав — застарілі слова?
Слів нема застарілих! Є вбиті, понищені,
Дистрофічні з колиски, сухотні і злі.
Відвівай випадкові,
бо мислиш не віршами,
А високим прийдешнім своєї землі.
Віща кобза до тебе колись забалакає
І спитає не якось, а так, як завжди,
Чи потурчився ради
нещасного лакомства
Під всіма канчуками крутої біди.
Такого характеру освідчення, заклинання й інвективи читаємо у його віршах різних часів, починаючи від найраніших і закінчуючи сьогоднішніми. Тема слова для Гірника — одна з тих, що визначає тематичний спектр його поезії. Вона органічно відлунюється в інших тематичних мотивах і навіть там, де поет говорить про глибоко особисте, — воно для нього існує також при світлі рідного слова. Поміж небагатьох справді сакральних для поета понять стоїть і слово. Хтось скаже, що слово — його “хліб”, але цим сказано буде ще не все. А ось коли сказати, що слово — його релігія, то це буде значно точніше.
Як відомо, поети, зрештою й усі творчі люди, — амбітні. І коли дехто з них віднікується: мені, мовлялечки, немає значення, читає мене хто чи не читає; або: мені байдужки, пише про мене критика чи не пише, — то не вірмо їм. Поети, як і кожна людина, яка щось робить, прагнуть бути почутими, мріють, щоб їх зрозуміли і, звичайно ж, не байдужі до похвали. Адже похвала — то часто не тільки компліменти, а й професійне визнання.
Подекуди в раннього Гірника звучали сумніви в тому, що йому пощастить привернути увагу читача:
Мабуть, не скажуть: має власний голос.
Старенькі рими, вивірений ямб…
Однак його не терзали вражені амбіції — він думав про інше, значно важливіше для нього:
І я б хотів нічим не вирізняться
У колі побратимів по перу —
Ні долею, ні болем, ні прокляттям —
І вірить в те, що, може, не умру
В одному слові — тихім і суворім.
На тій землі, де серце догоря.
Якій поети світять, наче зорі,
Яка поетам світить, як зоря.
Отаке прагнення мати спільну на всіх долю, бути духовно зрідненим зі своєю землею визначальне для цієї поезії, в якій годі дошукатися бодай натяку на якийсь егоцентризм чи кокетування. Усе навсправжки, все — велика особиста правда, з якою не ховається справедливе серце ліричного героя. Таким він був у своїй “Спразі”, таким лишається і нині. Власне, та особливість навіть ще більше увиразнилася — схоже, що він бачить сенс свого життя саме в правдошукацтві. У християнській етиці. До речі, релігійні мотиви щодалі більше звучать у його поезії. До них звертається він і в публіцистиці.
Поетові релігійні роздуми виразно перегукуються з тезами про моральну істину Джорджа Сантаяни в його “Витлумаченні поезії та релігії” (розділ “Поезія християнської догми”): “Але як саме виражена ця моральна істина в уяві, який образ здатен передати всю її досконалість і силу? Мабуть, для уяви немає нічого кращого, аніж сказати людині: твоя вічна доля залежить від твого вибору — милість Бога, вплив інших людей і твоя власна воля, що відгукується на ту та на іншу, кожну мить висувають перед тобою завдання абсолютної ваги. Тим, що відбувається тут і тепер, зумовлені не лише випадкові страждання та задоволення (якими, ймовірно, міг би знехтувати сміливий і вільний дух) — тут вирішується твоя вічна доля, щаслива або тяжка, а також вічна доля ближніх…”
Це по-своєму символічно, що Гірник, який належить до покоління, вихованого в дусі войовничого атеїзму, що смертельною отрутою вливався від дитячих літ у наївні душі, сформувався в поета з чіткими християнськими імперативами. Якщо в деяких інших поетів ім’я Боже здебільшого вживається всує, то в Гірника воно згадується не надто часто — не присутність цього імені в тексті надає творові християнських мотивів. Тут усе глибше, ці моменти зовсім не на поверхні. Вони не у вербальності, вони — в душі поета, в системі його етичних цінностей, з якої й випливає те, що і як судить поет.
В одному з ранніх віршів Гірника звучить ось така моральна максима, звернена до себе:
Не возлюби себе. Не розгуби
Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
І завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час,
І вже його не зупинить нікому,
Ви чуєте?
Минаючи Парнас,
Шевченко повертається додому.
Ці рядки цікаві не тільки тим, як молодий поет бачить Шевченка, його соціальну роль і місце в українському просторі, а й — і це найголовніше — відчуттям духовної спорідненості, спільної “віри” з Шевченком. І то — не просто ефектна декларація, патріотична риторика, якою є переважна більшість написаного в нас на так звану шевченківську тему.
Гірник — один із тих небагатьох сучасних українських поетів, хто справді йде в руслі Шевченкової традиції, яка виявляє себе передовсім у соціальній відповідальності поезії, вірі в її особливу національну місію. Якщо переважна більшість “вісімдесятників”, “дев’яностників” та всяких інших “…ів” сповідують теорію про те, що поезія — це передовсім гра, а тому саме цим і продиктовані авторські стратегії та наміри.
Сьогоднішній Гірник — це домежно аскетичний, інколи аж на грані літературного мінімалізму, вельми стриманий на емоцію та голосне слово поет. З усього відчутно, що він давно дав для себе відповіді на всі запитання, йому все зрозуміло в цьому світі. Він усьому знає ціну.
Ось він, сьогоднішній Гірник:
Останній день, остання воля,
Остання тиша на піску,
І поминальна грудка солі
На крижаному рушнику,
І сірий вітер проти ночі,
І тихе слово при кінці.
І Україна очі в очі
Стоїть зі свічкою в руці…
Це — один із визначальних мотивів його поезії. Це його найбільша тривога — Україна. А ще — українська людина. А все решта — це те, що можна охопити таким універсальним визначенням: “Метафізика”. І такі питомо гірниківські образи, як ніч, свіча, вогонь, вітер у духовному пейзажі часу. Це вже в плані поетичної символіки.
Згасала свічка, і згасала ніч.
Мені не спалось — слухав калатало.
І вмер вогонь. І стелі — як не стало.
І вітер ліг до ніг — холодний пес.
Прислухався… А хтось і справді йде
І будить обважнілу тишу.
Та спить село. Дітей лише колишуть
Натомлені до пісні матері.
То все, мабуть, причулося вночі.
Заскімлив пес — пригрівся. Засвітало.
…Я сам був дзвоном. Серце калатало.
Цю ніч і ти послухай, як себе.
Цей образний реквізит творить у поезії Гірника особливо містичну атмосферу, під впливом якої неминуче починаєш думати про моральні істини людського існування та про марноту всякої суєти. Бувають такі сильні емоційні спонуки. Образний антураж поезії Гірника виконує таку роль.
Ігор Римарук у передслові до Гірникової збірки “Брате мій, вовче” (Львів: “Кальварія”, 2000) писав, що книжка — “це трагічний літопис побутування високого духу посеред банальних сюжетів щоденности, це відбиток слідів шукача істини на тернистому шляху до злагоди зі Творцем усього сущого”.
До речі, сам суперлаконічний, сповнений вибухової почуттєвої експресії, поет Ігор Римарук у згадуваній передмові писав: “Рідко хто з українських поетів — після Євгена Плужника — досягав у своїх віршах такої адекватности стану зболеної душі та гранично відвертого, позірно простого, а насправді — психологічно й образно переповненого слова, як Павло Гірник”. І, якщо вже в цьому контексті з’явилося ім’я Плужника, то воно веде сюди за собою й ім’я Тодося Осьмачки — певно, тільки Гірник із усіх сучасних поетів суголосний йому своєю похмурістю і трагічністю.
У Поля Валері є таке визначення: “темна простота”. Так він назвав поезію, напозір формально не вишукану, без усяких “піротехнічних” ефектів, поезію, яка буцімто не хоче вирізнятися якимись технічними експериментами й навіть тяжіє до автологічності. Але за оманливою зовнішньою простотою ховається містично загадкова глибина поетичного змісту. Так дивлячись на поверхню води, не просвітленої сонячними променями, ми навіть не підозрюємо того, як далеко внизу може бути дно.
Ось один із таких характерних віршів П. Гірника:
Брате мій, вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.
Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.
Тим, хто покликаний двічі вмирати,
Димом дорога у інші світи.
Ми ще побачимось, сестро і брате.
Ми ще не можемо просто піти.
Гадаю, це просто хрестоматійний зразок тієї “темної простоти”, про яку говорив Поль Валері. А ще — виразне свідчення тріумфу поетичної майстерності. Той випадок, коли вона, майстерність, геть не помітна, бо не заакцентована автором (так часто буває, коли поет прагне засліпити читача блиском метафор чи вишуканістю алітерацій). Тут, мовлячи словами самого Гірника, “усе поховано для ока”.
Є тут щось вище, аніж вищий клас версифікаційної майстерності.
Про те мимоволі прохопився сам поет:
…Та знатимеш такі слова,
Скажи — і оживуть пророки.
