12 серпня виповнюється 70 років Володимиру Атаназійовичу Качкану, прозаїкові, поетові, фольклористу, історикові й теоретикові української літератури та етнокультури, пресознавцеві, педагогу, громадсько-політичному діячеві. Пропонуємо читачам інтерв’ю з ювіляром.
— Володимире Атаназійовичу, у ювілеях завжди більше осмути, ніж радості. Рік народження — 1940-й… Уже в цьому закладено передчуття великих випробувань. Неподалік від Вашого рідного села Рибного, у Дем’яновому лазі, розверзається земля, і мученицька смерть від рук служителів жорстокої влади забирає життя тисяч чесних, працьовитих людей, єдиною провиною яких була їхня належність до українства і національна гідність. Дитинство майбутнього письменника припало на дуже важкі роки… Які спогади збереглися у Вашій пам’яті?
— Будь-яка дата, що фіксує прожите-пережите, — то певний звіт, передусім перед власним сумлінням, якщо воно не заплямоване, не оганьблене збайдужінням, неробством. Тим більш, дати “округлені”, чи, як ми називаємо, ювілейні спонукають до підсумкових, “рискових” іспитів перед собою і родиною, й, звісно, перед твоїм народом, колоском ниви якого ти є.
Живемо у нелегкий час. Нерідко нарікаємо на ту соціально-економічну скруту, в якій опинилися, порпаємося у минулому, і один собі похитує головою, мовляв, і заробляв, і пенсії вистачало; другий плаче за “комуністичною добою”, бо ходив при начальстві, хоч його мозкова коробка не була обтяжена Божими дарами; третій сідає навпроти пізньоосіннього вікна, бере голову, гарячу від надокучливих думок-спогадів, між долоні, похитує нею, ніби висіває пекучі сльози, що скапують на коліна — і перед ним стежка за стежкою виринають, мов із туману: ось ідуть “хлопці” і несуть на своїх коркошах ще одну вистояну в двобої із ворогом-зайдою ніч; ось зганяють людей до читальні й “ощасливлюють”: усе знести, звезти до гурту — тут буде колгосп; а ось заскреготіла стара линва на валку сусідської студні — бевкнуло дном відро на плесо ще сонної води у криниці — а за цим знявся досвітковий лемент. З крайньої хати почали вивозити людей. Це у моєму рідному селі побіля обласного центру лихого березневого досвітку 1951 року плакало небо…
А що думає четвертий, п’ятий, сотий чи тисячний з нас? Ех, коли б ми інтенсивніше думали, менше безпідставно навантажували слово, — то і чину побільшало б!
Не забуваймо, що живемо ще і в пророчий час. Ця пророчість вдарована нам, нині сущим, Всевишнім, послана з прадавньої материнської колиски, з тієї далечі людського творива, що й не кожен осягне ту відстань у часі й просторі. Сутність провидіння — наша нинішня державність, наша суверенна українськість, яку виборювали, видобували, оберігали на численних протягових поворотах нашої національної ходи найсвідоміші й найдостойніші. Та за бетонною стіною олжі, що висотами перевершила китайські мури, зосталося не одне зерно істини. Ті зерна були потоптані, розтерті червоно-кирзовими чобітьми — і національний наш колос був знеможений, збіднений, він довго не міг піднятися, випростатися й на повному зрості вдарити посеред українського поля золотаво-литавровим передзвоном. З Божої ласки той колос таки підняв голову, зміг чорний кукіль, що упивався поміж здорові зерна, і продзвонив по всіх весях: є держава, є її нинішнє, було минуле — і бути її майбутньому!..
Бере на душу гріх, і то великий та важкий, той, хто не знає, або ж забув, ким ми були вісімнадцять літ назад. Часові підвладно все: і забуття, й воскресіння. Не допустімо, аби морок забуття, удаваність, сум’яття, охаювання втопили ті пуп’янки, що з них має розбуятися квітка великої і величної держави. Пам’ятаймо: кожен з нас разом зі словом і чином своїм — то непомітна тичинка у квітковій сув’язі нації; кожного буденний крок — то в супрязі громади велетенська хода народу до криниці Добра і Світла; кожного тихе слово правди — то трубний клич гуртовно крокувати до істинної європейськості, світового співтовариства! І в цьому висхідному рухові не можемо, не сміємо розгубити і титли знань про свою праісторію, вітцівську землю. Бо страшна і незміримо велика кара чекає усіх нас й кожного зосібна, коли з алфавіту національної історії знов почнемо розсипати на манівцях безцінні літери — історичну правду про себе й свій родовід…
Моя родовідна, моя колиска!.. Я прийшов на світ Божий з ласки Всевишнього та земної любові Марії й Атаназія у сонячне розжнив’яне літо 1940 року. Рибно, що завінцьоване густо лісом, духм’янило хлібом, розпареною на сонці живицею, достиглими малинами.
Але поволі війна опускала чорні натомлені крила, посувалася кудись на захід, ніби в незбагненну безвість, і я, щойно діждавшись із війни тата, пішов до школи. Радість початкового осягнення дива книжки була недовгою, бо дядька по матері вивезли до Караганди на вугільні копальні, а в хаті залишилася одна бабуся Софія, і ми переїхали до Павелча. Тут і закінчив я відмінно семирічку.
Ніхто не питав мене, ким мрію стати. То були інші часові виміри. Батько працював службовцем, а мати пішла санітарити до обласного тубдиспансера. Як одягла білий халат, так і на пенсію вийшла — як один день, промигнули десятиліття.
Незчувся, як дорога повела до міста: закінчив середню школу № 11, профтехучилище № 2, відслужив три роки у війську, два з яких — у Німеччині. Потім стежки повели в життя: з відзнакою закінчив історико-філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені В. Стефаника, згодом поринув у журналістські нетрі — спочатку кореспондентом, згодом редактором, старшим редактором Івано-Франківського обласного телерадіокомітету.
— Роки дитинства і юності — це наче випробування вогнем. А потім прийшло випробування водою. Настали часи позірного “торжества” комуністичної ідеології. Вона панувала у всіх сферах життя, накрила собою і журналістику, у якій нам довелося працювати. Рани минулого нібито затяглися, принаймні не так боліли. Поверхня життя видавалася спокійною. Щось писалося, друкувалося, ходилося на якісь наради, пленуми… А між тим у глибині душ нуртувало відчуття несправедливості, ґніту. Як вам жилося і писалося у ті часи? Чи мали оточення найближчих друзів, у якому можна було залишатися собою, сказати правду, ковтнути свіжого повітря?
— Були радості, адже кермувала молодість, нестримне бажання робити щось хосенне, бодай найменшої знаковості. Ніби невидимим мечем висіла бабусина-татова родинна наука: усе робити добре, чітко, скоро, а не “навідліть”. Їх було, цих щасливих днів, удосталь.
Ще з другого курсу я засипав обласні й районні газети, редакції обласного радіокомітету рецензіями на твори художньої й краєзнавчої літератури, етюдами й невеликими оповіданнями, новелами. У мені пробудилася потреба нарисотворчості. Очевидно, давали про себе знати гени маминої пісні, драматичного дару — і я почав горнутися не до “колгоспно-промислової” тематики, а до джерел глибинної народної культури.
Мене запросили на штатну кореспондентську роботу до обласного радіо. Саме тут вчився оперативності, аналізу суспільних явищ, “набивав” руку майстерності. Було на кого рівнятися, адже на журналістській ниві обробляли добротно свої “грядки” Ігор Сербін, Віталій Волохін, Григорій Поліщук, Віктор Шмигленко, Христина Сорохтей, Іван Богданов, Степан Троян, Микола Кубик, Микола Яновський. Час від часу озивалися неповторним голосами літератори Ольга Стрілець, Микола Карпенко, Віктор Брезицький, Роман Федорів, Тарас Мельничук, Ярослав Свищук. Я не пропускав жодного зібрання письменників, бував із магнітофоном через плече в селах, містечках, розшукував старих людей, власників бібліотечних родинних колекцій, носіїв високого інтелекту, християнської моралі й багатющої традиційної галицької педагогіки. Саме у таких сім’ях, де мене радо приймали, я поринав у стихію історичної минувшини, відкривав для себе десятки, сотні імен визначних українців з найрізноманітніших сфер життєдіяльності, виносив на газетні шпальти історико-культурологічні есеї, мистецькі дослідження, які нерідко передруковували популярні в ті часи республіканські видання “Культура і життя”, “Молодь України” (рубрика “Орбіта допитливих”), “Архіви України”, “Український історичний журнал”, “Друг читача”.
Тепер легко мовиться, та в ті часи не так легко все вдавалося. Ось, пам’ятаю, підготував в літературно-мистецький радіожурнал “Верховина”, що виходив щомісяця на сорок хвилин ефірного часу, публіцистично-аналітичний матеріал про чистоту української мови. Течку “До ефіру” я підписав як відповідальний старший редактор, завізував її голова облтелерадіокомітету Степан Пудло, поставили штамп “Разрешаю” в облліті (цензурі), й диктори Юлія Виноградова та Олександр Олейников начитали у студії. Все готове до випуску в ефір.
Слухаю вечірній випуск — немає мого матеріалу. Біжу до редакції, а мені в апаратній інженер Роман Данильчук через товсте вікно показує пальцем: мовляв, ідіть до Пудла!..
Як з’ясувалося, пан голова перестрахувався, бо у тексті були слова “боротьба з русизмами”, з “калькуванням з чужих мов” та ін.
— Наука, якою почали займатися у 70-х роках, стала втечею від живої журналістики, у якій розчарувалися, пошуком можливостей говорити правду інакшими словами? Починали цей шлях з престижної на той час Вищої партійної школи кандидатом наук, нині Ви — доктор наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківського національного медичного університету. У цьому часовому проміжку в житті держави відбулися разючі зміни. Як це наклалося на Вашу душу, відбилося у творчостіі?
— Мій переїзд до Києва 1972 р. не був “втечею від живої журналістики”. Було дві причини — перевага наукових, дослідницьких зацікавлень та інтересів, тяга до художнього розлогого письма над щоденним журналістським побутописанням.
Друга причина така: заходилися “посланці” приглядатися до моєї надто сміливої творчості. Прибув одного разу чоловічище, зачинив у моєму кабінеті двері зсередини, розсівся, представився, і почав допитуватись. Навіть були примітивні й наївні питання, приміром, чи не маю рукописів В. Симоненка, чому пишу про дідів, вишпортую якусь старовину і т. ін. Коли я на це аргументовано, але різкувато відповів, тональність уже перейшла в інше русло. Радив задуматися над майбутнім, писати про передовиків виробництва, бо це, мовляв, шлях до творчого зростання.
Слово за словом, а пан уже вийшов на мої знайомства з Іваном Скрипником, Романом Федорівим, Володимиром Полєком… На відході запевнив, що ще повернемося до розмови.
Але я з допомогою Романа Федоріва, що добре знався з Євгеном Новицьким з обкому партії, спільними зусиллями обкрутили оракула від ідеології Олександра Чернова, і я махнув з Івано-Франківська.
Київ у моєму житті — знаковий етап; тут прожито двадцять три роки. Столиця — це передусім продовження науки, поглиблення знань із журналістикознавства, а в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського Академії наук України 1974 р. під керівництвом видатного вченого-фольклориста, професора Олексія Дея я захистив кандидатську дисертацію: “Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість”.
Було багато щаблів на моєму творчому сходженні: уже маючи дружину Ольгу і двох синів Олега та Святослава, продовжував науково зростати, став завідувачем кафедри, заступником декана факультету журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.
— Підходимо до третього випробування, як його сформулювали давні: випробування мідними трубами, себто славою. Вона Вас не цуралася. Великий резонанс отримував кожен том народознавчих студій, найкращі з них 2001 року висували на здобуття Шевченківської премії. Маєте премії в галузі публіцистики за розробку в періодиці питань українознавства, в галузі науки і техніки, Ви лауреат обласної премії імені Василя Стефаника. Є міжнародні премії, зокрема, імені Воляників-Швабінських (США), до Вашої думки дослухаються україністи університетів Польщі, Словакії, Чехії, Австрії, Німеччини, Франції, Канади, США, Австралії…
Володимир Качкан виплекав оригінальний, добре впізнаваний стиль досліджень і повернув народові сотні забутих імен великих синів і дочок України. Чим збагатила Вас ця праця на полі великих духом?
— А я перефразував би третє випробування: не славою, а працею. Бо тільки вона чіпляла мені крила неймовірного задоволення, якоїсь незбагненної духовної хосенності й здивування, бо людина, здатна на здивування, — багач. І ще: праця несумісна з байдужістю, якої, за “Окрушинами” Ірини Вільде, слід боятися гірше, аніж смерті. Отож пливли до мене теми і сюжети, поетичні рядки й новелістичні зриди, повістеві пласти й історичні озиви з минулого.
Одна із пріоритетних моїх ліній творчості — документально-художня. Це та ділянка дуже складної роботи, коли спочатку на стіл лягають численні записи, родинні документи, спогади або й зафіксовані диктофоном живі свідчення, “шматочки” біографії, листи. Вся оця “руда” вистоюється, вилежується, вивіряється часом, підступаєш до неї й чекаєш благовісної хвилі, коли до серця проб’ється невидимий стукіт: пора! Тепер настає ніби другий етап: слід увесь огром матеріалу “прожорнувати” в голові, перепустити через триби раціонально-емоційного, “скропити” теплом душі, й, знайшовши відповідну форму, “розродитися” словом. Як непросто писати документально-художній нарис, есе, повість про визначну постать у сфері культури (письменник, артист, художник, майстер народних ремесел, учений, композитор, режисер)! Треба на якийсь час перевтілитися, перебрати на себе всю таїну осмислюваного різновиду творчості.
Я й сам не скажу однозначно, скільки часу “спалено”, скільки доріг і стежок сходжено горами і долами України, щоб на моїй гілці літератури заяріли, як дозрілі плоди, книжки “Барви веселки”, “Гори і доли”, “Дивосвіти”, “Світло високого дня”, “Чари верховинської книги”, “Каштанове свічадо”, “Жива глина”… Саме завдяки послідовній науково-творчій увазі “узаконювалися” в нашій етнокультурі нині такі видатні майстри опішненської кераміки, як Олександра Селюченко, школа петриківського розпису, художники Олександр Саєнко й Іван Гончар, Анна Василащук і Параска Хома, Марія Примаченко та Василь Заяць, династія Корпанюків і Михайло Мурафа, Валентина Джуранюк і Василь Пилип’юк, маги українського мелосу Ніна Матвієнко й Анатолій Мокренко, Василь Зінкевич і Михайло Сливоцький, Оксана Білозір і Павло Дворський, “Росинка” Христини Михайлюк і Марія Стеф’юк, Михайло Кривень, музиканти Василь Верховинець й Анатолій Авдієвський, Петро Терпелюк і брати Мартищуки…
У різний час про мої книжки мовили добре слово вдячні читачі на презентаціях і конференціях, високо поцінували літератори, літературознавці, історики, філософи, етнологи: Федір Погребенник, Роман Гром’як, Володимир Панченко, Віталій Дончик, Микола Жулинський, Михайло Пазяк, Петро Хропко, Мирослав Романюк. Так, приміром, благословляючи у світ книжку портретів, есе, документально-художніх повістей “Світло високого дня” (Ужгород: Карпати, 1989. — 229 с.), лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, головний редактор журналу “Дзвін” Роман Федорів сказав: “Про письменника і вченого Володимира Качкана можна сказати, що в його душі надто багато горіння, надто він має велике бажання охопити своїм писанням якомога ширше коло тем і проблем”.
Доля документаліста непроста. Коли “чистий” прозаїк: новеліст, повістяр, романіст — хоч і спирається у процесі творчої праці на життєвий досвід, знання, все ж визначальним для матеріалізації на папері його задумів, бажаних розв’язків колізій, у творенні типів і характерів є художня фантазія. Від її широти і залежить повнота виогранення задуму.
Митець же, що працює з фактами дійсності, передусім має справу з конкретною людиною, її соціальним середовищем, з її минулим і сучасним. Весь цей огром конкретики тисне на автора нарису або ж есе, оповіді чи нотаток. Автор ніби перебуває у шорах; його уява прагне розгону, а раціо наче стримує, змушує час від часу озирнутися, аби не “перебрати”, не перебільшити.
Мені самому нелегко осмислювати широти власної творчості. Але не можу уявити суспільно-культурного, громадського, наукового життя міста, краю без моїх “п’яти копійок”. Що болить — відразу думки, сумніви — на папір, до газет, журналів “Галичина”, “Українська мова та література”, “Перевал”, “Обрії”, “Дзвін”, “Пам’ять століть”, “Студії з архівної справи та документознавства”, “Літопис Бойківщини”, “Освіта”, “Українська журналістика в іменах”, “Українська періодика: історія і сучасність”, де я фігурую як автор або член редколегій.
Мабуть, уже самому дуже важко сьогодні змагатися з бібліографами, які, укладаючи покажчик моєї творчої діяльності до 65-річчя від дня народження й 45-річчя творчої праці, зафіксували понад дві тисячі позицій, де понад 70 книжкових видань, а серед них — добре знані у світі й пошановані університетською братією. Маю хосен з концептуальних українознавчих праць: “Українське народознавство в іменах” у 2-х томах, що з грифом Міністерства освіти і науки вивчається на всіх гуманітарного профілю факультетах вищих навчальних закладів України і далеко поза її межами; “Хай святиться ім’я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХVІІІ—ХХІ ст.)” у 10-х томах.
Тішуся, що у нашій вітчизняній історико-філологічній науці, зокрема в етнології, відбувся кардинальний поворот до персоналізації як напряму. Працюючи на полі пресології, фольклористики, історії літератури й культури, я утверджувався сам і переконував колег, що невідкладним завданням української науки є повернення за архівними, першоджерельними матеріалами, раритетами на національне етнополе тисячі імен визначних українських істориків, літераторів, фольклористів, етнографів, редакторів, видавців, суспільно-громадських та просвітницьких діячів, церковнослужителів, чий інтелектуальний досвід, публікаторський набуток тоталітарною ворожою ідеологією був пофальшований, поскрибований, а імена їхніх творців — заборонені.
Праця давала очікуване. Читачі дізналися про невідомі досі постаті. Іван Брик, Юліан Романчук, Іван Кревецький, Микола Андрусяк, Володимир Навроцький — це коло істориків, істориків літератури, що були пов’язані з іменем Михайла Грушевського. Інша плеяда — Михайло Галущинський, Антін Лотоцький, Осип Назарук, Зенон Кузеля, Улас Самчук, Богдан і Лев Лепкі — була безпосередньо причетна до Січового Стрілецтва, до творення унікального пласту літератури січовиків, яка, на жаль, ще досі комплексно не вивчена. А ще була значна кількість особистостей (Федь Федорців, Степан Сірополко, Анатолій Вахнянин, Антін Крушельницький, Дмитро Николишин, Михайло Мочульський), що долучилася до творення українських періодичних видань різного типу.
Особливе поцінування читача мають великі історико-літературознавчі студії про Пантелеймона Куліша (його взаємини з галичанами й оцінки Михайла й Олександра Грушевських), Антона та Марію Крушельницьких (нове прочитання), історико-пресознавчий нарис “Рак москвофільства на тілі Галичини: Сторінками газет “Діло”, “Нова Зоря” (1900—1939)”; пастельно-літературознавчі есе про Катрю Гриневичеву, Степана Чарнецького, Мелетія Кічуру.
Багато зусиль потребували відкриття постатей Омеляна Партицького і В’ячеслава Будзиновського, Василя Щурата і Петра Франка, Северини Кабарівської й Ольги Дучимінської, Василя Доманицького й Олега Целевича, Євгена Пеленського і Богдана Бори, Володимира Залозецького й Івана Джиджори, Юрія Кміта й Івана Брика, Романа Купчинського й Олекси Іванчука, Василя Ільницького і Костя Горбаля…
Я не втомлювався майже в кожному томі згаданого серіалу бодай дрібку нового додати до життєпису родини Лепких.
Мої дослідження не залишилися поза увагою фахівців. На них позитивно відгукнулися авторитетні вчені, письменники Анатолій Погрібний, Роман Федорів, Олег Гринів, Ігор Кравченко, Микола Мушинка, Михайло Пазяк, Петро Кононенко, Петро Хропко, Володимир Шкляр, Святомир Фостун, Микола Дмитренко, Федір Зубанич, Володимир Полєк, Василь Скуратівський, Ольга Слоньовська, Наталія Шумада, Олександр Сизоненко, Віктор Лупейко, Микола Тимошик, Надія Пазяк, Олександр Рисак, Галина Александрова…
— Хто допомагає у збиранні, опрацюванні матеріалу? Без такої допомоги, мабуть, не вдалося б створити десятикнижжя “Хай святиться ім’я твоє”, видати більш як 70 книжок, підготувати сотні журнальних, збірниково-альманахових і газетних публікацій. Чи маєте учнів й однодумців серед молодих дослідників? На Вашу думку, сучасна молодь достатньо знає історію свого роду і народу, патріотично налаштована, чи все це нівелюється прагматизмом і космополітизмом сучасного буття? У чому нині найбільша загроза для української ментальності?
— Не забуваймо, що я ще й педагог вищої школи зі стажем понад 35 років. Був заступником голови докторської спеціалізованої вченої ради у Київському університеті, де підготував понад двадцять кандидатів і докторів філологічних наук. Сьогодні член такої самої поважної ради. А скільки зусиль, старань лягло на проведення численних науково-теоретичних та практичних конференцій, редагування столичного вісника “Журналістика”, різнохарактерних збірників тощо. Я гордий з того, що мав пряму причетність до “одокторення” нині відомих в Україні вчених Олександра Пономаріва, Миколи Тимошика, Володимира Шкляра, Олександра Канівця, Василя Лизанчука, Івана Крупського, Володимира Панченка, Ольги Куцої, Богдана Мельничука, Лідії Дунаєвської, Олени Таланчук, багатьох інших.
А що стосується допомоги у надбанні матеріалів, то не мав ніколи ані помічників, ані підручних. Пер плуга сам, тому якісна оранка й засів.
Нинішній прагматизм, як кажете, космополітизм буття, наче невиліковні слабості, обсідають суспільство. Значна частина молоді не знає і не хоче знати правди історії, родоводу, ніби живе одноденками. Мусимо, ми, досвідчені, посилити дидактику сімейну, християнсько-церковну, аби знову тріада: минуле-сучасне-майбутнє стала стрижнем світогляду.
— Яка сфера творчості — наука чи література — більше сприяє Вашій самореалізації? Пишете прозу (недавно побачила світ “Небесія”), поезію, лунають пісні на Ваші слова. Упорядкували кілька книжок енциклопедичного характеру і фольклорних записів, укладаєте антології. Часто виступаєте перед читачами бібліотек — це теж своєрідна творчість, імпровізація. Широта ваших зацікавлень вражає. Але Ви як дослідник творчості багатьох відомих людей задоволені власними художніми творами? Якого рівня хотіли б досягти? Зрілість — сестра чи суперниця Вашого натхнення?
— Широту зацікавлень та можливостей, мабуть, запрограмовано на генному рівні. Коли праця в радість, а не ярмо, тоді вона не мучить, не старить, не знищує, а, навпаки, омолоджує.
Маю нині здатність творити не менш інтенсивно й продуктивно, ніж, скажімо, у сорок літ.
А самореалізація — це передовсім системна й систематична робота: з восьмої ранку до восьмої вечора. Вихідних, відпусток моя голова не знає, коли брати до уваги, що нічого не читати, не сидіти за письмовим столом.
— Маєте обширні творчі плани, чи вдовольняєтеся тим, що, як мовиться, само припливає? Чи вірите в те, що книговидання діждеться ліпших часів, що книжка справді стане предметом духовної, а не матеріальної розкоші?
— Плани — річ обов’язкова. Почав багатотомний проект “Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа”, перша аркушів на 40 книжка — на виробництві. Суть цього проекту: у найрізноманітніших жанровиявах подати діяльність знакових постатей зі світових обширів українства.
Мої прогнози про пріоритет книжки в українському соціумі, дуже непевні. Тут кілька складників не вельми оптимістичного прогнозу: а) наші верховоди з управлінських драбин не мають посутньо українського осердя, для них книжка — другорядна річ, як і вся суто національна культура. Отже, доки правитимуть не особистості, а випадкові “верхоплавники”, доти й буде літературний процес виживати; б) творення книжки як духовно-мистецького продукту, явища має повернутися у природний ланцюг: автор — фахова апробація рукопису — справжнє редагування — плани замовлень — оформлення книжки — друкарня (тиражування) — книгарня (покупець). На цій лінії органічним ферментом є питання оплати праці (гонорар). Нині всі ці ланки спрощено: знайшов кошти, приніс до районної друкарні диск — і за тиждень маєш оплачений наклад. Книжка — це не відбиті друком бухгалтерські накладні чи рахункові бланки. Вона має бути явищем, що приносить здивування, у цьому її найвища місія.
У нинішньому книгопотоці — переважно сміття. З-поміж нинішніх так званих постмодерністів, ручаюсь, у літературі зостанеться з десяток імен, решта стане називним фактом доби.
— Звикаємо до того, що від розумних, порядних, освічених людей, зокрема, від письменників, інтелігенції нині залежить не дуже багато — вона сама в тупій залежності від безкультур’я, культу попси, жебрацького свого становища. Що можна протиставити цій навалі? Які уроки історії української літератури та її персоналій мали б нам допомогти у цій нерівній битві й що дає силу Вам?
— Навалі попси, безкультур’я насамперед мусимо протиставляти знання історії, традицій, культури. Уроки попередників слід ретельніше вивчати і засвоювати. Ось, коли читаєш не струхлявілі на думку Франкові соціально заряджені, філософськи виповнені студії, як “Поза межами можливого”, “Одвертий лист до галицької української молодежі”, передслово до “Галицьких образків”, відчуваєш гаряче вболівання за перспективу української громади, наче бачиш його у конвульсіях боління, бо так багато довкола дріб’язкового егоїзму і “патентованого патріотизму”, безхарактерності й безпринципності, дводушності і пихатості, надмірного сентименту й фахової незграбності, загіпнотизованого інвективізму і роздвоєності та безвір’я. Усі оці предковічні “хвороби” обсіли, мов докучливі оси, становий хребет українства, не дають випрямляти історичну ходу.
Головними “дохторами” оцієї тривкої пошесті мали би стати провідні культурні верстви, визначні фахівці із письменницької, музичної, театральної, малярської, архітектурної, педагогічної, просвітянської, церковної сфер.
— І насамкінець: в чому ваше найбільше щастя?
— Моє щастя, як і творчість, багатовимірне й щедрозмістове: я — батько двох синів, маю трьох онуків — хіба це не ощасливлене життя?
Щось мудре несу до молоді, до своїх шанувальників і маю у щасливих поглядах віддяку — це теж пелюстки Щастя.
Розмовляла Галина ТУРЕЛИК,
член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії ім. Василя Стефаника, заступник головного редактора журналу “Перевал”,
м. Івано-Франківськ
