ПОНІВЕЧИЛИ МУЗЕЙ І ДУШУ УКРАЇНЦЯ

Проект реставрації-переробки (зі знищенням старого інтер'єру) вестибюля Музею на могилі Т. Шевченка за проектом ТАМ "Л. Скорик". На підлозі видно викладений чорним каменем на коричневому тлі хрест. У перехресті рамен хреста встановлено інсталяцію із каменем, на якому кинуто китайку, якою було вкрито домовину Т. Шевченка під час перепоховання

Реалізація на практиці прийнятого президією Науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури і туризму України 28 травня 2010 року рішення про затвердження концепції, тематичної структури та ескізного проекту експозиції музею Тараса Шевченка у Каневі, розроблені ТАМ “Л. Скорик” (затвердженої наказом №288//16-10 міністра культури і туризму України М. А. Кулиняком) потягло за собою, як і передбачалось мною та іншими колегами (див.: публікації на цю тему в “Слові Просвіти” (ч. 27), грубе порушення чинного пам’яткоохоронного законодавства. Відкинуто визнані у світі принципи реставрації пам’яток. Роботи, виконані для реалізації концепції ТАМ “Л. Скорик”, призвели до величезного пошкодження інтер’єру Музею — цього одного з найкращих творінь видатного українського митця Василя Григоровича Кричевського та його учня Петра Федоровича Костирка. Як і передбачалося, зміни інтер’єру виявились настільки глибокими, що стали причиною повної зміни художнього образу споруди. Вони знищили образ Музею як Шевченкової хати-світлиці. Порушено й зовнішнє опорядження будівлі Музею.
Якщо на початку — в середині липня ц. р. — під час обговорення у пресі йшлося тільки про наміри, висловлені у концепції Л. П. Скорик з колегами, то нині, коли ці роботи практично завершено, слід говорити про порушення авторами концепції та її виконавцями чинного пам’яткоохоронного законодавства. Незаконність змін інтер’єру випливає із тексту охоронного паспорта пам’ятки № 54-Чк. Цей документ, як і будь-який охоронний паспорт певної пам’ятки, від дерев’яної хати і мурованого палацу, фіксує конструкцію і стиль, у якому виконано споруду, зокрема подає опис її інтер’єру та найважливіших деталей. Згідно із законом, ані конструкцію, ані стиль, у якому виконано споруду, зокрема її інтер’єр та найважливіші його деталі, не можна не тільки знищувати, але й змінювати порівняно з тим, як їх зафіксовано в охоронному паспорті. Реставрація або навіть реконструкція можуть провадитись тільки в межах тих історичних станів пам’ятки, які зазначено в історії пам’ятки, наведеній в паспорті. За охоронним паспортом легко виявити порушення, до яких призвела реставрація.
Зокрема, в інтер’єрі музею (зали і вестибюль) відбулися такі зміни. По-перше, перефарбовано стіни та колони у сірий колір (суперечить опису інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 4, абзац 8 згори; ілюстрації 14, 15, 16). По-друге, паркетну підлогу в залах замінено на чорну гранітну (суперечить описові інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 4, абзац 8 згори; паркетну підлогу таким чином вилучено з інтер’єру і знищено як його елемент). По-третє, закладено гіпсокартоном орнаментальні розписи пілястр (за ескізами В. Г. Кричевського), розкриті 2004 року (суперечить описові інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 5, абзац 2 згори). Слід врахувати, що, згідно із затвердженою концепцією та тематичною структурою експозиції, стелі в експозиційних залах нині не відновлено у дореставраційному вигляді, з декоративними розписами, створеними за задумом В. Г. Кричевського та П. Ф. Костирка. Стелі у вестибюлі із декоративними розписами в кесонах, які збереглися упродовж 2003—2010 р., вилучили із зорового образу інтер’єру, запнувши натяжним екраном. А віконний поліхромний вітраж у вестибюлі за проектом В. Г. Кричевського і П. Ф. Костирка замінюють (знищують як елемент інтер’єру) на монохромний сіро-чорний вітраж (останнє суперечить описові інтер’єру споруди в охоронному паспорті: див.: стор. 4, абзаци 6, 12 згори та ілюстрація 23). Внаслідок зазначених змін із зорового образу інтер’єру у різний спосіб усунуто всі декоративні розписи на стінах і на стелі, що прямо суперечить не тільки задумові В. Г. Кричевського та П. Ф. Костирка, але й заявленій у паспорті наявності цих творів образотворчого мистецтва в інтер’єрі Музею (див.: стор. 5, абзац 2 згори).
Вікна в експозиції частково закрили експозиційні щити. Це розірвало зоровий зв’язок краєвиду, який відкривається з вікон музею, із самою експозицією. Цей зв’язок є питомою рисою інтер’єру, запроектованого ще                В. Г. Кричевським і П. Ф. Костирком і зазначеного в охоронному паспорті (див.: стор. 3, абзаци 2—4 згори та стор. 4, абзац 8 згори).
У підсумку втілених змін поліхромне оформлення інтер’єру, зафіксоване в охоронному паспорті (див.: стор. 4, абзаци 6, 8 згори; стор. 5, абзац 2 згори), замінено на монохромне оформлення у сіро-чорних тонах. А це суперечить загальному вигляду та художньому образу інтер’єру, зазначеному в охоронному паспорті (див.: стор. 4, абзаци 6—8, а також — стор. 5, абзаци 1та 2 згори).
Цікаво, що охоронний паспорт, складений під час реставрації музею, зафіксував не тільки наявний стан об’єкта, але і напрям, у якому має здійснюватись реставрація (!), що практично не трапляється у подібних документах. Згідно з інформацією охоронного паспорта Музею (див.: стор. 5, абзац 1 згори), реставрація, яку було розпочато 2003 року, має завершитись відтворенням первісного вигляду його інтер’єру, запроектованого, але не до кінця втіленого в 1930-х роках В. Г Кричевським і П. Ф. Костирком.
Отже, здійснена ТАМ “Л. Скорик” реставрація (?) споруди зайшла нині у гостру суперечність із відповідними положеннями охоронного паспорта. І це стосується як внутрішнього, так і зовнішнього вигляду споруди Музею. Бо жодним чином реставрацією не можна назвати те, що цими днями буде здано в експлуатацію. Можна говорити про повне знищення образу Музею, який виплекали і любили покоління не тільки українців, а всіх, хто приходив на могилу Т. Г. Шевченка.
Нинішній загальний художній образ музейного інтер’єру, зафіксований в охоронному паспорті, являє собою повний дисонанс із зовнішнім виглядом споруди (у В. Кричевського і П. Костирка, як і зафіксовано в охоронному паспорті — світлі тони та поліхромія в оформленні інтер’єрів і зовнішнього вигляду споруди Музею, а у втілюваній нині концепції ТАМ “Л. Скорик” — мимовільна поліхромія зовні і сіро-чорна монохромія всередині будівлі). Зазначені зміни руйнують цілісний образ Музею. І не тільки самої його будівлі, але й образ усього Шевченкового меморіалу на Чернечій горі, який склався упродовж ХІХ—ХХ ст. Адже В. Г. Кричевський та П. Ф. Костирко взяли за основу образ хати-світлиці, спорудженої біля могили Т. Шевченка у ХІХ ст. Великий архітектор В. Кричевський в інтер’єрі та у зовнішньому вигляді величної споруди Музею зумів зберегти пам’ять про той скромний перший народний музей Кобзаря. Зберіг чар хати-світлиці, яка запам’яталась усім, хто відвідав Шевченкову могилу до 1939 р. І цим було збережено любов поета до колористики української хати, з якої простеливсь йому шлях у великий світ Мистецтва. Було збережено повагу до всіх, хто в часи, коли Шевченкове слово і дума були під забороною, не побоялися прийти на могилу великого страдника за Україну. Нинішня реставрація, а насправді — знищення інтер’єру Музею сталась у незалежній Україні, де на словах дуже шанують здобутки нашого народу у царині мистецтва. Цей потяг до світла, яким напоєний був інтер’єр В. Г. Кричевського та П. Ф. Костирка, не змогли затамувати в українській душі й у страшні роки Голодомору! На нього зазіхнули, його знищили в інтер’єрі Музею, у Шевченковому меморіалі (!) сьогодні. І спадає на думку, що ті, хто це робив, хочуть понівечити душу українця не гірше, ніж хотіли цього можновладці за Сталіна.

* * *
Редакція газети “Слово Просвіти” у кожному числі, починаючи з 7 липня, друкувала листи музеєзнавців, відомих письменників, діячів культури й мистецтва, адресованих президентові В. Ф. Януковичу, але реакції не спостереглося.
Сьогодні ще раз нагадуємо імена тих, хто зберіг принципову позицію в обороні Шевченкового меморіалу. Це:
Микола Біляшівський, музеєзнавець, культуролог, член Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури;
Ігор Ліховий, генеральний директор — науковий керівник Шевченківського національного заповідника (1989—2005), дійсний член Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS);
Зінаїда Тарахан-Береза, багатолітній хранитель Шевченкового меморіалу в Каневі, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України;
Михайлина Коцюбинська, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Наталя Кучер, Оксана Деркач, наукові співробітники Національного музею літератури України;
Ігор Калинець, заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Ірина Калинець, письменниця, народний депутат І демократичного скликання, Героїня Світу;
Роман Іваничук, письменник, Герой України;
Борис Возницький, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Герой України;
Богдан Жеплинський, голова Львівського відділення Національної спілки кобзарів України, заслужений працівник культури;
Марія Якубовська, голова Львівської організації Національної спілки письменників України;
Богдан Стельмах, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій ім. І. Котляревського, ім. Лесі Українки, ім. М. Шашкевича, автор поеми-тетралогії “Тарас”;
Юрій Лесюк, заслужений художник України, лауреат премії ім. І. Труша;
Олександр Крохмалюк, заслужений художник України, учасник десяти шевченківських експедицій “Свою Україну любіть…”;
Роман Наконечний, завідувач музею Т. Шевченка Львівського Палацу мистецтв, заслужений працівник культури;
Петро Кулик, скульптор, член НСХУ, автор пам’ятника Іванові Підкові в Каневі;
Євген Безніско, заслужений художник України, лауреат Національної премії імені  Т. Шевченка;
Володимир Патик, народний художник України, лауреат Національної премії імені  Т. Шевченка;
Іван Остафійчук, художник, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Микола Кацал, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Ярослав Лемик, головний редактор часопису “Світ дитини”;
Марія Прокопець, письменниця, член Всеукраїнського літературного об’єднання “Письменники Бойківщини”;
Петро ГОНЧАР, директор, заслужений діяч мистецтв України, член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка у грудні 2008 — червні 2010 рр. (від імені всього колективу Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”);
Ніна МАТВІЄНКО, народна артистка України, лауреат Національної премії імені         Т. Г. Шевченка, Герой України;
Володимир КОЗАР, художник, викладач, голова Міжнародної громадської організації “Українське Реріхівське Товариство”;
Ольга КАГАРЛИЦЬКА, редактор, письменниця;
Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, письменник, заслужений діяч мистецтв України;
Тамара ГЛУШЕНОК, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України;
Наталка ПОКЛАД, член Національної спілки письменників України;
Людмила СЕМИКІНА, заслужений художник України;
Василь КРИЧЕВСЬКИЙ-ЛІНДЕ, скульптор (США);
Василь ЛІНДЕ, митець (США);
Олександр СКОРИНА, Черкаська обласна організація ОУН;
Юрій ГАМАЛІЙ, Канівська міська організація ВО “Свобода”, Канівська міська організація ОУН;
Володимир ПЕТРЕНКО, Канівська міськрайонна організація Народного руху України.
Їхню позицію поділяє і підтримує редактор “Слова Просвіти” Любов Голота.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment