Степан ВОВКАНИЧ: «СПЕКА, ДЕЗІНФОРМАЦІЯ НАЙБІЛЬШЕ ВПЛИВАЮТЬ НА МІЗКИ, А «РУССКИЙ МИР» — ЩЕ Й НА ДУШІ»

У рекордно спекотному літі цього року чи не найбільше в ЗМІ “розкручувався” приїзд в Україну Патріарха Кирила. Телебачення і радіо багатоденно і багатогодинно транслювали не лише богослужіння із соборів Одеси, Дніпропетровська і Києва, а й засідання Синоду Московської Церкви, численні прес-конференції і виступи Патріарха, офіційний прийом в Криму В. Януковичем. Хоча святкування 1022-річчя прийняття християнства Святим Рівноапостольним Київським князем Володимиром Великим не ювілейна дата. Тож чому українські засоби масової інформації так запопадливо і багатогодинно висвітлювали далеко не перший приїзд Кирила на береги Дніпра, розпитуємо у доктора економічних наук, члена-кореспондента Української академії інформатики, дійсного члена Папської академії соціальних наук (Ватикан), провідного наукового співробітника Інституту реґіональних досліджень НАН України, заслуженого діяча науки і техніки України Степана ВОВКАНИЧА.

— Про це, мабуть, належало б запитати в нового керівництва, що нині відповідає за державну інформаційну політику, зміст і духовно-культурну наповненість мас-медійного національного простору України. Як на мене, висвітлення приїзду було адекватне його меті. Більшість газетних оглядачів, телевізійних коментаторів та експертів соціологічних, політологічних та інших центрів сходяться на думці: приїзд Патріарха Кирила, його виступи мали більше політичну, аніж духовно-пастирську спрямованість. На відміну, скажімо, від державного приїзду 2001 року Папи Римського Івана-Павла ІІ, який, поцілувавши нашу землю, всюди говорив українською мовою, закликав в умовах глобалізації берегти національну ідентичність, поважати людину, а не приділяти основної уваги економічним прибуткам. Папа був відкритий для спілкування з широким суспільним загалом, особливо з молоддю, охорона була непомітною. Він проповідував як мирянин мирянам в аеропортах, на іподромах, а не по-менторськи виступав у закритих приміщеннях оперних театрів, як лектор ЦК. Понтифік запам’ятався як людина-гуманіст світового масштабу, що поважає “філософію серця” Сковороди, моральні повчання київських князів і культурні традиції українського народу. Щодо дійства 2008 року, то воно теж мало велике церковне та історичне значення, відзначалося глибокою духовністю та високою християнською моральністю. Адже на Дніпровських кручах уперше з уст Патріарха Константинопольського прозвучали слова визнання факту анексії Київської митрополії. Був заклик до виправлення допущеної в минулому несправедливості.
Від приїзду Московського Патріарха залишився гіркий присмак від потужних білбордів, “старань” міліції, яка перешкоджала приїзду до Києва мирян, що хотіли взяти участь у Хресній ході, організованій Церквою Київського Патріархату на честь Володимирового хрещення; від претензійної відправи літургії в Софійському соборі, де до цього ієрархи всіх основних конфесій, наявних в Україні, служили тільки разом і нікому та ніколи не надавалося пріоритету; від нез’ясованих обставин мотивів вибуху в храмі Запоріжжя та оприлюдненого через ЗМІ персонального взяття президентом України “на контроль” його розкриття.
— Чи другий за два неповні роки приїзд Московського Патріарха після благословення чинного президента України не був відповіддю на відвідини високими гостями з Риму і Константинополя відповідно в 2001 і 2008 роках стольного міста Києва? І в цьому контексті: як Ви розглядаєте озвучену в Україні концепцію Кирила щодо творення “русского мира”?
— Щоб відповісти на Ваше запитання, маємо зрозуміти історичну правду, слід замислитися не лише в правду слів Патріарха Константинопольського щодо анексії Київської митрополії. Передусім треба визнати основоположну реальність: Церква в Росії завжди була одержавленою. Навіть за часів панування радянської імперії її лише про людське око відокремили від держави. Це лицемірство не припинилося. Насправді московські батюшки перебували на обліку в КДБ, як й інші державні мужі, — служили. Хто як: одні віддано, інші — з примусу. У цьому плані “русский мир” — це така осучаснена, далекоглядно-антиукраїнська політично-патріарша концептуальна відповідь Кирила, яка колективно напрацьована високопрофесійною командою філософів, релігієзнавців, соціологів, соціальних психологів, політологів і фахівців інших галузей знань. Врешті, це все становить запізнілу відповідь на поставлене одразу після розпаду СРСР проголошення Україною, іншими братніми (і не дуже) республіками своєї незалежності, — “государственно-озабоченное” запитання О. Солженіцина: “Как нам обустроить Россию?”.
— Візит Кирила, звісно, не державний, але чомусь Московський Патріарх одразу після повернення з України поспішив доповісти Путіну про результати поїздки.
— Власне, це лише підтверджує подвійну (державно-церковну) природу кураторства російської ідеї. Це випробувана віками імперська практика, але — чи хочуть того, чи ні її теоретики — вона змушена реагувати на зовнішні виклики і зміни. Позаяк, скажімо, міф “Третього Риму” часів царату втратив первісне ідеологічне навантаження; більш того, на тлі розбудови “Третього Рейху” та свіжих ще в пам’яті людства нацистських і комуно-більшовицьких кривавих аналогій, конче потрібно було напрацювати нову доктрину. Вона мала б акумулювати та комплексно розвивати в сучасних умовах глобалізації імперські месиджі не лише формули “Третього Риму”, а й відомої тріади “самодержавие-православие-народность”. Зрозуміло, що модернізацію, демократизацію імперських спрямувань можна було здійснити лише за рахунок наголосу на останній складовій. І за це лицемірно взялися вже ідеологи радянської імперії. Саме вони створили ідеологеми “единого советского народа”, “спільної колиски трьох народів”. Проте ці поняття в “імперії зла” теж було дискредитовано, як і псевдотеорії “старшого” (?) брата, “нерушимої” з ним дружби тощо.
Росія після розпаду СРСР опинилася в ідеологічній фрустрації. І тут на допомогу прийшла Церква. Патріарх Кирило не тільки з’єднав докупи ідеологеми царської й радянської імперій, синтезував їх і модернізував, але й воскресив, озвучив і освятив склеєну наново інтеграцію: Росія, Україна, Білорусь, а разом — святая Русь. Хіба не геніальна демонстрація еволюції імперських парадигм? Вилучено такі морально застарілі ідеологічні вектори колишніх російських імперій, як: “третій”, “єдиний”, “старший”, зате з’явилася головна і чітко окреслена їхня приналежність — “русский”. Але не “Рим”, “народ” чи “брат”, а загадковий “мир” — слово, яке в російській мові та практиці має надзвичайно широке, часом протилежне значення. Згадаймо, як нещодавно росіяни “принуждали к миру” православних грузинів, “усмиряли”, точніше, “мочили” чеченців.
— Доктрина “русского мира” акумулює “зрізи” розвитку різних ідей минулих імперій. Вона досить гнучка, окультурена та по-сучасному глобалізована, але розмита і суперечлива.
— Більш того: вона знову імперська — шовіністична за природою і не соціогуманістична за змістом. Паритетно не захищає ні людину, ні націю, які мають природне право на збереження своєї ідентичності, визволення з імперського ярма, на духовне, інформаційно-мовне, культурне, релігійне відродження після імперської денаціоналізації, на ренесанс інтелектуальних еліт у різних галузях знань, історичної пам’яті народу, його традицій, на вибір шляху свого розвитку. Я не бачу в “миру” Кирила каяття за Валуєвський указ і Емські циркуляри, заклику до росіян припинити спекуляції українізацією, скажімо, в Криму, де безбожно мало українських, татарських шкіл, газет, радіо, телебачення. Не бачу механізмів збереження тотожності не лише українців, білорусів, а й малих неслов’янських народів Сибіру, Далекого Сходу Росії, чисельність яких злочинно зменшується.
І найстрашніше, концепція Кирила підняла в Україні на-гора примітивізм реґіонального егоїзму, особливо в найнижчих суспільних прошарках, зробила канонічність преференцією УПЦ Московського Патріархату, уможливила маніпулювання в застосуванні подвійних стандартів тлумачення поняття “русского мира”. Останнє — це таке дежавю підходу до соціалізації горезвісного словосполучення “советский человек”, трагічні масові зловживання яким загальновідомі. Де вона і яка ця міфічна людина — ніхто в Союзі не знав, але претензії та звинувачення, що він (вона) не такі (“они — не наши люди”), можна було пред’явити будь-кому, неугодному компартії, радянській владі, міліції, КДБ. Не ясно, чи “русский мир” — це спільнота носіїв російської мови, культури в Росії, чи в країнах колишнього Союзу, чи на східноєвропейських і світових обширах? Якщо раніше стверджувалося, що Росія там, де ступила нога її солдата, є військові бази, то, відповідно до запропонованої Кирилом концепції, зонами впливу та формування сприятливого для імперії клімату в тій чи іншій країні стають “ноги” попів, російськомовні ЗМІ, шкільні заклади, ВНЗ, бізнес-середовища, інформаційний простір тощо.
— Росія після розпаду СРСР, втрати України опинилася без історичної бази ідеологічного забезпечення імперської пихи великоросів. Центром прийняття православної віри, хрещення, як належить, став Київ, не підпорядкований Москві. І вже незручно, як колись, святкувати в Москві тисячоліття Володимирового хрещення.
— Незручно — не те слово. Їм стало страшно від правди нашого історичного минулого, національних прагнень сьогодення і майбутнього європейського вектора розвитку України. Раптом Київ — “отец городов русских” (пропозицію академіка Д. Лихачова ввести слово “руський” не було ухвалено) — опинився хоч і в “ближнем”, однак зарубіжжі. Росію охопила фрустрація. Тому сьогодні за концепцію “русского мира” вхопилися, як за соломинку. Борці за російську ідею сподіваються, що вона допоможе вийти зі стану розгубленості, применшить ностальгію за минулим та активізує бажання повернути втрачене. Запрацювали імперські центри. “Родина-мать” великоросів почала виділяти великі суми на фінансування пропаганди “великого и могучого” за кордоном. З українців інтенсивно формується в ЗМІ Росії образ ворога. У нас, навпаки, соціологи фіксують асиметрію у ставленні українців до росіян навіть тоді, коли в їхній пресі з’являються “наукові” теорії “декомпозиции” України, її розколу на окремі реґіони, території, землі за мовою, менталітетом, конфесійністю. Усе це завдяки діянням п’ятої колони, покриттю території України російськомовними теле-, радіомережами, потужним інформаційним війнам. Здавалося б, що патріарша концепція, опрацьована на солідній духовній основі, відкине на маргінес усі ці теорії та зловмисні політичні ігри. Однак вона лише за формою, але не за сутністю нівелювала неоковирне, вузьке і занадто прозоре політичне гасло депутата Держдуми Росії — “Україна: від Ужгорода до Сахаліна” — причому без перенесення столиці Росії до Києва.
— Отже, доктрина Кирила дозволяє ефективніше і в ширшому просторовому вимірі більше використати слов’янський ресурс у сучасних викликах та загрозах Росії, особливо за Уралом.
— Тут не лише просторовий, а й інформаційний, соціально-психологічний, політичний, релігійний вектори. Передовсім розрахунок на пріоритетність довіри широкого суспільного загалу до церкви. Сьогодні соціологія свідчить, що в людей немає довіри ні до влади, ні до міліції, ні до банків, ні до депутатів усіх рівнів. Окрім довіри як соціального капіталу спільноти, в концепції Патріарха задіяно феномен віри як глибокий особистісний чинник, який іноді, особливо на рівні найнижчих верств соціуму, легко довести до фанатизму, масового психозу і прояву не найкращих інстинктів людини. Це особливо небезпечно за умов ведення інформаційних війн, які можуть собі дозволити великі держави. До “позитиву” можна віднести і те, що, скажімо, в Переяславі деякі високі козацькі чини дозволили собі не присягати служити цареві і не прибули на зустріч з його посланцями. Але нині важко уявити, що “натхнені” російськими попами прихожани зможуть не стелити зірвані троянди під ноги уявному пастирю і спасителю їхніх душ. Украй неприємне враження справляла телекартина, коли служителі церкви, чинно ступаючи, топчуть квіти. Ще непристойнішим був учинок київської влади перейменувати вулицю Мазепи. Спека, дезінформація найбільше впливають на мізки, а “русский мир” — ще й на душі. Тож візит актуалізував дві взаємозалежні речі. Я не хочу України з облудливими колоніальними прикметниками, на взір — радянська, соціалістична, братня і т. інше, а в результаті — російська. Не може бути Україна позаблоковою, українською, з власною Помісною Церквою, якщо її президенти обиратимуть “душеприказчиків” у Москві.
— Шкода, що, як і під час виборів, дуже часто за допомогою нових технологій і політики, церковники намагаються перетворити український народ на слухняну біомасу, якою можна легко керувати.
— Це наша найбільша біда і ганьба. Адже тут не стільки абсолютно нові технології, але й старі, на жаль, забуті. Хіба іспанці чи португальці не творили свої “миры” в Латинській Америці? І достеменно відомо, чим усе це закінчилося. Нещастя наше в тім, що ми не патріотично використовуємо наш людський капітал, духовно-інтелектуальний потенціал нації, її інформаційний простір, дозволяємо маніпулювати національною свідомістю, здійснювати різні антиукраїнські провокації, заплановані ззовні, які самовіддано імплементують малороси, хохли й різні п’ятиколонники. Не розуміємо націю як середовище формування національно свідомої людини. І сьогодні не знаємо, кому був вигідний “касетний” чи “кольчужний” скандали. Але їх роздмухали, вони підірвали довіру до Л.Кучми, коли той перестав підтримувати Януковича, бо сам намірився йти на третій термін. “Розкручуємо” не національні твори літератури та мистецтва, не національних героїв і президентів, а продукт “русского” чи ще іншого світу. Бютівці не дали поставити в Полтаві пам’ятники Мазепі, Петлюрі. Зате маємо Кіровоград, Свердловськ. Про власні нанотехнології — не йдеться.
— Степане Йосиповичу, що, на Вашу думку, можна протиставити доктрині “русского мира”?
— Оскільки доктрина комплексна, то й методи нівелювання її антиукраїнського впливу мають бути системні. Насамперед — збільшення опірності (не так важливо як це назвемо — зросійщенню чи русифікації) денаціоналізації українського народу; піднесення рівня освіти, науки, підсилення галузей генерування нових знань (інноваційної діяльності, інтелектуальної власності, колективного мислення), захисту його етнічної, мовної, культурної, релігійної та іншої ідентичності, консолідація політичних національно-демократичних сил, стратегічні опрацювання сучасної української ідеї, створення духовно-інтелектуального експертного середовища, яке користувалося б довірою.
— Ви, так би мовити, запатентували таке поняття, як середовищноспроможність нації. Якщо можна, деталізуйте сутність цієї дефініції у контексті “русского мира” чи інших доктрин.
— Справді, це не просте поняття, але мусимо зрозуміти два моменти, пов’язані з імунітетом денаціоналізації: а) формування особистостей на індивідуальному рівні, що починається у сім’ї, садочку, школі, із щоденного споглядання довкілля — пам’ятників, назв вулиць, ВНЗ, бібліотек тощо; б) збереження та розвиток національної ідентичності українського народу на його обітованій землі та у власному інформаційному просторі, які є середовищем для виховання молодих державників — дозорців суверенітету України, 20-річчя прийняття Декларації щодо нього нещодавно урочисто відсвяткували… Вочевидь, ухвалюючи Декларацію, у нас не було і нині немає ні неоімперських реваншистських амбіцій, ні шовіністичних чи якихось інших почувань. Водночас аналіз сучасного стану національної освіти, науки, інформаційного простору, мови, культури, релігії як важливих чинників середовища, в якому світоглядно формується вільна людина, свідчить про велике недооцінювання колоніальних наслідків, денаціоналізації всередині країни, анексії Київської митрополії чи заселення нашими сусідами опустошених хат після Голодомору у 30-х роках. Новопризначені керівники Інституту національної пам’яті вже заявляють, що Голодомору не було. Хіба це не блюзнірство щодо української нації?
В Україні титульна нація не пишається картиною про завоювання Сибіру Єрмаком. Однак, на жаль, українські митці досі не спромоглися на широке знаково-історичне полотно, яке віддзеркалювало б злочинне виселення українців до Сибіру. Звісно, нема нічого ефективнішого в підміні пам’яті, ніж зміна етнічної основи. Розмита національна ідентичність применшує середовищноспроможність народу, яку вже віддавна за кордоном вивчає стосовно екології нова галузь науки — середовищезнавство (інвайронментологія).
Адже є показники конкурентоспроможності вітчизняної економіки, її товарів, пропонується вивчати середовище як екологічний чинник. Але нас чомусь зовсім не турбують суспільні — духовно-інтелектуальні, інформаційно-мовні, релігійні та інші критерії середовищноспроможності нації. Цей інтеграційний індикатор доленосний для суверенного розвитку народу, оскільки віддзеркалює здатність громади (соціуму) бути націєтворчим середовищем (простором, джерелом, тлом) не лише в економічному, технологічному, екологічному плані, а й в духовно-інтелектуальному, мовно-інформаційному, етнічно-культурному, демографічно-ментальному, політично-патріотичному аспектах відтворення (чи відродження після колоніальної денаціоналізації) людини, її сім’ї, системи освіти, науки, релігії, історичної пам’яті тощо. Окупація пам’яті народу, руйнація геном (наголос на “о”) живих створінь негативно впливають не тільки на спілкування людини з довкіллям в системі сталого розвитку, тобто збереження та передачі наступним поколінням успадкованого, а й на здатність нації бути в авангарді нових науково-технічних здобутків, спроможності продукувати модерні інформаційні технології і програми для комп’ютерів, формувати нові прояви ментальної й креативної суспільно-корисної поведінки. Зрештою, набути стану, за якого вільним українцям у наступних поколіннях можна буде позбутися постімперського синдрому, почуття меншовартості та прогинання перед “старшим” братом. Зрештою, покінчити з повсюдним вихованням у стані непереборного офсайдерства.
— Зрозуміло, що початкова школа, освіта взагалі повинні сприяти підвищенню середовищноспроможності нації у різних напрямках — мовно-інформаційному, духовно-інтелектуальному, а передусім в освітньо-патріотичному, націєтворчому. До введеного словосполучення “середовищноспроможність нації”, справді, маємо ставитися з розумінням, аби не стати меншиною на “своїй, нібито не чужій землі”.
— Саме сім’я, початкова школа є тим фундаментом і наскрізним елементом, який формує опірні (імунітетні) особистісні якості індивідума, а з іншого боку — ідентичність нації як суверене майбуття України, активного її суб’єкта. Хто володітиме словом, новими знаннями, інформацією, ефективніше їх генеруватиме, креативно використовуючи інтелект для загального добра, той матиме більше умінь раціонально керувати собою і розвивати свою Батьківщину. Ще Сократ навчав: “Хто володіє словом, той володіє світом”. Ми не прагнемо оволодіти світом. Але нам треба впоратися з накриттям нас чорнобильським туманом “русского мира”. Наше завдання — не дати розмити основоположні ознаки нації, які визначають і надалі сильніше визначатимуть її як самодостатнє середовище для цивілізаційного розвитку наступних поколінь українців, їх етнічну, релігійну та іншу ідентичність у вільному, демократичному світовому співтоваристві. Якщо прийняття християнства можна вважати цивілізаційним кроком, то “русский мир” — це зодноріднююча світову мозаїку культур, мов парадигма. Вона деструктивна, і жоден демократичний, моральний політик не сприйме її як сучасний інтелектуальний здобуток; навіть тоді, коли вона матиме релігійне прикриття.
Розгортання інтелектуального антиукраїнізму особливо небезпечне для духовного і національного відродження ослабленого імперіями народу. Очевидно, що нині антиукраїнізмом просякнуті як ідеї міністрів мати “общую” історію, спільний флот, об’єднані підприємства, енергетичні системи, так і намагання вчити дітей української мови на рідній землі в нерідному середовищі. Тут без нової соціогуманістичної парадигми буття як морального імперативу, який паритетно захищав би і людину, і націю (нації), — не обійтися.
— Про широку бінарність соціогуманістичного підходу до захисту і нації, і людини, про акумулювання при цьому основ ліберальної (акцент — на розвиток вільної ринкової економіки, людини) та націоналістичної (головна увага — нації) доктрин суспільного поступу, про духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) нації та людини як комплексного механізму в системі рушійно-мотиваційних сил соціуму, безперервності передачі знань, культурних традицій від покоління до покоління, креативного генерування нових знань, інформації — є чимало Ваших текстів. Тому позначте, що першою чергою потрібно, аби запропонована Вами парадигма запрацювала?
— Щоб ця парадигма мала практичне застосування, — їй потрібно надати належний правовий статус. Тобто опрацювати відповідне юридичне забезпечення на рівні міжнародних взаємин держав, їх справді нових освітніх, наукових, культурологічних, релігійних та інших соціогуманістичних взаємовідносин, а не диктаторських, що консервують постімперські інституції, військові бази як компенсатори ностальгії за минулим чи механізми його вороття. Ніхто без каяття за денаціоналізацію корінного народу, його нищення не повинен приїжджати в Україну, аби під економічним, газовим чи релігійним приводом її продовжувати. Адже саме на полях цього народу віками зрізали та нищили колоски, що підіймалися на засіяних українцями ланах вище за дозволений загарбником рівень. Кожен повинен знати, наперекір усім перешкодам уярмлена нація відновила свою державність, закріпила її назву у світі і, повертаючись до предковічних джерел, на референдумі підтвердила Незалежність країни і твердо заявила — “Ще не вмерла України і слава, і воля”.
Те, що було зроблено в минулому подвижниками української національної ідеї, що було реалізовано її сучасниками в період здобуття незалежності, дедалі більше стає чи не головною претензією до України її сусідів як у світському, так і в церковному вимірах. І це тоді, коли ми не претендуємо ні правити на морях, ні будувати “Третій Рим”, ні “Третій Рейх”, не проголошуємо себе богообраним народом, не запроваджуємо єдиний “русский мир” як новий політично-патріарший порядок на землях інших країн, а просто тішимося, що, нарешті, “запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”.
— Однак і це дратує…
— Не тільки дратує. Нам просто надзвичайно активно заважають запанувати в своєму домі. До соціогуманістичних міжнародних взаємин ще далеко. Ніхто (ні “глуха” Європа, ні “братня” Євразія) чесно, самокритично і співчутливо не скаже: українська нація — етноінтелектоцидна після трагічного штучного Голодомору, розстрілів національно-свідомої еліти, нищення царською і радянською імперіями її мови, літератури; після подвійного катка воєн її територією двох тоталітарних (нацистського і комуно-більшовицького) режимів, після анексії Київської митрополії та богоборства “імперії зла” — вижила.
Вихід один: кожен із нас на своєму місці разом творімо добро задля України (соборної, української та гідної людини), її свободи; самовіддано працюймо заради розбудови України без пострадянських прикметників, сучасних кумирів і піарних псевдопатріотів — особливо тих — з лукавим цифровим мисленням та великою мімікрією, — здатних швидко і професійно перефарбуватися навіть у Січових Стрільців. А нам, як навчав І. Франко, — щоб не бути малими та неприготованими “до великої доби”, особливо новітньої, коли йдеться про втілення української національної ідеї в сучасному глобалізованому світі, в якому треба і свого не цуратися, й чужому навчатися. Адже наперекір всьому слід робити тільки те, що досконало знаємо, вміємо, можемо. І тоді — переможемо! Головне, зберігши своє природне середовище та створивши національний інформаційний простір, не дати тепер уже “єдино правильним” опозиціонерам розпорошити, а відтак остаточно добити в Україні національно-демократичний рух. Ми на своїй межі і чужої не прагнемо, але свою чужинцям не дамо!

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment