ТУГА ЗА ПОВСТАННЯМ

Ігор Павлюк. Україна в диму. Послання з резервації. — Луганськ: Книжковий світ, 2009. — 168 с.

Світлана АНТОНИШИН,
м. Броди Львівської обл.

Про поезію Ігоря Павлюка писати складно й водночас легко. Складно, бо аби проникнути хоча б до серединних пластів його поетики, зануритись у світ “високовольтної” емоційної наруги, жорсткого максималізму у ставленні до життя і до себе, потрібна принаймні розлога стаття, якщо не монографія. І все одно залишається ризик “потонути в матеріалі”. Бо не можна сповна пізнати незглибиме, особливо коли те незглибиме — абсолютно суб’єктивне, настроєве й водночас надійно, свідомо оперте на реалії: побутові, соціальні чи політичні. (“Наче трон президентський, хитаються білі дерева”).
Про поезію Ігоря Павлюка писати легко. Бо таку відверту, часом навіть зухвалу творчу самохарактеристику спробуй ще в когось віднайти: жодні Діогенові ліхтарі не допоможуть. Ці зворушливо-щирі й водночас яскраво-метафоричні роздуми Ігоря Павлюка “про час і про себе” щедро “розсипані” по всій його книжці. Відчуття, що автор боїться не встигнути сказати головного про власний світ, боїться не достукатися до сердець потенційних однодумців, залишившись на самоті зі своєю незмірною любов’ю до “окаянної батьківщини”, з болем, тривогою і гнівом. Бо епоха вовча, безжальний час, коли, за Ліною Костенко, “усі усіх не люблять”, коли “Україна продана за волю. Україна куплена за гріш”. (“Творець і гетьман”). Тому ані крихти не соромлячись лірико-публіцистичного “прямослов’я” (один з улюблених “термінів” критика Володимира Базилевського), Ігор Павлюк декларує:
Я вріс корінням
в землю цю по крила,
У світ, де більше блиску,
ніж тепла.
У цьому моїх віршів ніжна сила,
У тому, коли треба, сила зла.
“Подорож Україною-ХХІ”
Що тут додаси? Хіба згадаєш Бориса Олійника, який “родивсь безнадійним романтиком: Дон-Кіхот у масштабах села”, але означив своє кредо чітко, майже категорично: “стою на землі!”
Книга Буття України в Україні. Лірична повість, яка писалася майже десять років (вибране з вибраного), проте, за законом справжньої поезії, вірші, цикли, міні-поеми, більшість з яких “народилася” ще наприкінці минулого століття, набули сьогодні такої актуально-вибухової сили, що подих перехоплює. Відчуття, що цим творам уже тісно під книжковою палітуркою. Вони зухвало прориваються в життя, бо самі є життям: яскравим, різноплановим, іронічним, точним в означенні того чи іншого пласту буття (“самосуд, самосад, самогон” — це про сучасне село), жорстоким і водночас співчутливим. Бо всі ми беззахисні перед… власною малістю. І кожному з нас — за великим рахунком — “жити лінь і помирати лінь”. І “саможаль агресивний” як один з атрибутів національної ментальності термосу погаслої душі не лише “невизнаних геніїв”, а й тих, кому геніальність і не мариться: їм просто потрібно знайти винних у своєму безпросвітному існуванні. А дзеркала в хаті чомусь нема…
Поезія Ігоря Павлюка частково виконує роль отого безжально чесного містичного дзеркала, в якому кожен може побачити правду без гриму, у тривимірному зображенні. Якщо захоче, звісно.
Тематика творів Ігоря Павлюка не знає обмежень у часі й просторі, попри всю її сьогоденність. Химерно переплітаються епохи: скіфи, Русь, Січ, модернова Америка і наша рідна патріархальна провінція — “втома батьківщини”. Щодо простору, то тут ще неосяжніше: село — Україна — Земля — Всесвіт. Але жодних нудних і холодних абстракцій. Усе олюднено, конкретизовано, очуднено, отеплено почуттями “взахлип”, коли хочеться і сміятися, і плакати водночас, бо розум уже не слухається спантеличеної душі.
Поет усвідомлює свою життєву дорогу як “інтимне дихання епохи”, а власне покликання — бути… поетом. Він справжній мандрівник, тому зіркий на деталі, вміє дивуватися і дивувати тих читачів, що стали його співподорожніми. Працюючи на яскравих контрастах, жорстких антитезах і гострих парадоксах, залюблено бавлячись словом, як хлоп’я чарівним м’ячиком, терпляче огранюючи той живий вислизаючий м’ячик до блиску й водночас щасливо уникаючи облудності, Ігор Павлюк не пише поезію: він нею дихає. І навіть коли дихати важко, коли повітря гускне, мов кров, і над усіма пахощами України полинно гірчать дими давніх і сьогочасних трагедій, він залишається людиною, яка любить, вірить і пам’ятає…
“Кодові слова” поетичного лексикону Ігоря Павлюка традиційні: життя — смерть, любов — ненависть, вітчизна — чужина, міф — реальність, колонія — провінція. Проте є і серед названих “антонімічних пар” слово, яке в цій поезії й не має прямого “відповідника з протилежним значенням”. Це повстання. Поняття, яке стало образом-символом, лейтмотивом усієї творчості Ігоря Павлюка. Вочевидь, що сам поет сприймає цей образ аж ніяк не в контексті банального бунту. Навпаки, до таких “повстань” він ставиться іронічно: “війн багато, а життя одне” (із циклу “Провінція”). Для Ігоря Павлюка повстання — це передовсім одвічна мрія про нездійсненне — про справжню свободу. Це стан живої, непокірної душі, готової до рішучого вибору, коли сам вибір здійснюється на тій жорсткій екзистенційній межі, яка не передбачає повернення. Бо лише так пізнається справжня ціна “бунту” проти себе вчорашнього.
Поезію Ігоря Павлюка часто й охоче цитують. Особливо ті яскраві рядки і строфи, де йдеться про Батьківщину. Батьківщину серця, посередині якого — лише Дніпро. Мені ж хочеться звернути увагу на ненав’язливу, якоюсь мірою зворушливо-наївну (лірик!) філософічність його поезії, ті прості щоденні відкриття, перед якими розгублено німіє здивована душа.
Ось невеличка балада “Полювання”. Традиційний зачин: “Полювати лебедів найлегше: вб’єш її, то й він з небес впаде”… і — зовсім несподівані фінальні рядки: “Полювати на Землі найлегше: вб’єш одних — то й інші пропадуть”.
“А це справді так!” — подумаєш, здивовано придивляючись до яскравої ниточки (а раніше й не помічала), яка снується від звичних лебедів до космічно-планетарних висот. А там, можливо, хтось уже націлив рушницю (чи ножиці Мойри?) на твій (і не тільки твій!) окраєць Всесвіту чи на беззахисних ближніх, без яких миттєво спорожніє твоя Земля.
Або ось такий маленький шедевр:
Ото, як млин, —
зупинишся — і все.
Комусь, як хліб, ти, може,
й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе –
Й тебе забудуть,
наче дощик дрібен.
“Цикл-поема “Степ”
Надто фатально? Хотіла б заперечити авторові, але… Нам дуже мало дозволено пізнати щось до праглибини (“Ми головного не знаємо, то ти нам, Отче, прости”), а тим більше — передбачити. Бо ж справжнє й “горизонт — як проклята струна… Ніхто на ньому й ноти не зігра”. (“Степ”).
То що робити поетові з таким трагічним світосприйняттям та самоусвідомленням й аж ніяк не оптимістичним життєвим досвідом?
Відповідь стовідсотково банальна: бути!
Бо
Українським поетам
не можна летіть у вирій.
Більш не схоче ніхто
бути долею цих степів!
А Всевишній у нас
перестане душею вірити,
Коли ми розіпнем
І молодших
Його
Синів.
“Українським поетам…”
Залишайтеся, пане Ігоре.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment