У ЗЕМНИХ І КОСМІЧНИХ НУРТАХ

Олексій КОВАЛЕВСЬКИЙ,
м. Харків

“Мова — явище космічне”,— так всеосяжно, так неохопно просторо для різнопластових, різноглибинних інтерпретацій і почувань сказав про мову Павло Мовчан. Особливо ж це стосується мови художньої літератури — може, передусім поезії.
У радянський період російська мова, цементуючи різні нації в одну спільність, мимоволі вихолощувала себе, нівелювалася, стаючи загальнозрозумілою для всіх “цементованих”. До такого нівелювання спонукала й інші мови, куди входила як революційна перетворювачка, підкорювачка, провідниця до світлої далечі. На жаль, далечі не вельми космічної, яка прочитувалася в кодах цих мов, а дедалі пласкішої, неоковиристої. Чого вона, проводатарка, зрозуміло ж, не відчувала, зайнята поширенням своєї влади і виструнчуванням перед собою інших, застосовуючи до них то батіг, то пряник.
Єдиний скарб
у тебе —     рідна мова.
Заклятий
для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя
міцна основа,
Повніша над усі
скарби й багатства.
Пантелеймон Куліш

Медовим московським — “печатним” — пряником було зближення “братніх” літератур, модне зіставлення в чомусь і справді творчо схожих письменників — представників різних республік.
Запопадливо “літературні двійники” “старших братів” — росіян вишукувалися в Україні, де, наприклад, Івана Драча називали “київським Вознесенським”, дружні стосунки демонстрували Єгор Ісаєв і Борис Олійник, але, здається, найщиріша дружба в українських митців була все-таки з представниками інших республік. Так виявляла себе притлумлена образа на російського зверхника, “вільнішого” між вільних і “рівнішого” між рівних. Він мав більше творчої свободи, не надто був загрожений дамокловим мечем звинувачень у націоналізмі, культивував тоншу естетику, яка прагнула до послідовної імперської вибудуваності, чистоти “слога”.
В Україні ж художнє слово лишалося “народницьким”, і не тільки тому, що його естетизація була справою ледь не політичного злочину, відстежувалася й обмежувалася цензурою, а й тому, що такою була власне сама природа, “ментальність” українського художнього слова. Даремно критик А. Турков закликав Андрія Вознесенського вчитися подібного “демократизму” у теж по-своєму авангардного, але не відірваного від народної основи Івана Драча,— українське слово, як уважав іще Квітка-Основ’яненко, багатше за російське саме тому, що якраз останнє є “наріччям” українського, а не навпаки. Та й салонова його невишколеність, “неаристократичне” походження, козацько-демократична психологія давалися взнаки — видобути подібне російському поетові, особливо ж зі своєї авангардистської художньої закваски, було куди важче, ніж Іванові Драчеві.
Навіть Борис Олійник у таких паралелях поставав не ходульнішим, багатшим на реалістичні, романтичні, символічні деталі й образи, на життєво правдиві, закорінені в буття народу художньо-поетичні та міфотворчі смисли, аніж його незламно бадьористий московський колега Єгор Ісаєв, чиє слово страждало і від зіткнення його родової тяги до імперської ограненості, й від гармошково-широких авторських стилізацій під народність,— принаймні художні висоти, яких так досягав автор, не здавалися переконливими.
І манівцеві, й верстові суперечності творчості “старшого брата” відчували і критично аналізували українські митці, дедалі відвертіше й захопливіше звертали погляди на Європу, а не на Москву. Подією на початку 60-х став приїзд до Києва Ж.-П. Сартра. Він виступив у Спілці письменників, власні твори перед ним читали Ліна Костенко й Іван Драч.
Екзистенціалістська філософська проблематика входила дедалі відчутніше в коло художньо-естетичних і світоглядних орієнтирів шістдесятників. Правда екзистенціалістів про людину, про абсурдний світ, у який вона закинута, про її до кінця неосягненне “я”, про загадковість і недостатню дослідженість феноменів людської свідомості, її пастки й міражі — усе це впливало на шістдесятників і в сукупності з життєвим матеріалом, який не вкладався в прокрустове ложе соцреалізму, готувало ґрунт для заперечення і панівного методу в літературі, й способу життя, що накидався народові владою.
“Холуйським,— писав Василь Симоненко, — реалізм бути не може. Є реалізм, якому служив Шевченко, і є реалізм, що користувався послугами Дмитерка. Різні речі! Не дмитерки спадкоємці великих традицій нашої великомученицької Літератури! Вони живуть з неї, а не для неї”.
Справді, на “духовних” просторах соцреалізму, та ще й у його “периферійно-республіканських” варіантах, вакантним залишалося місце поета шевченківської правди, однак творити в координатах цієї правди означало приректи себе на фізичну загибель.
“Я українець. Оце і вся моя біографія”, — лаконічно і виклично багатозначно сказав Василь Симоненко в травні 1962 року на одному з поетичних вечорів. А влітку того самого року міліція побила його, що спричинило хворобу і зрештою смерть у грудні 1963-го.
Не докорю ніколи і нікому,
хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ
в моєму серці втома,
що в тридцять —
смерті в очі подивлюсь.

Моє життя —
розтрощене корито,
і світ для мене —
каторга і кліть…
Та краще в тридцять
повністю згоріти,
ніж до півсотні
помаленьку тліть.

“За відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох полонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття”, — характеризує Микола Жулинський ті роки.
Аналізуючи причини й наслідки зіткнення митця з владою (йдеться, зокрема, про Василя Стуса), літературознавець переводить міркування в русло вже не персоніфікованих, а ширших узагальнень: “Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана”, бо так можна і “розминутися з життям” (цитата з вірша Василя Стуса “Довкола мене цвинтар душ…”), розминутися з розмаїттям барв і відтінків світу, множинністю індивідуальних воль, можливостями творчої самореалізації.
Недаремно Василь Стус так спрагло припадав до вільного західноєвропейського слова, зокрема Рільке, зізнавався в “необачно великій любові” до творчості російського поета Бориса Пастернака, від впливу якого зміг звільнитися лише після кількох років напруженого художнього самовизначення. Але це самовизначення теж усіляко обмежувалося зовнішніми обставинами, передусім суспільно-політичного характеру.
“Якби життя Стуса склалося інакше, пролягало б у звичному, спокійному руслі, без трагічних випробувань, якби він як поет зазнав природного художнього саморозвитку, то, без сумніву, ми мали б поета в розвої, інтелектуально наповненого, з високою мистецькою ерудицією, органічним освоєнням світового мистецького досвіду, що для поезії української з її вічно актуальною небезпекою провінціалізму — життєво важливо”, — підкреслює Михайлина Коцюбинська.
Спроби повернення широких людських цінностей в літературу позначалися на всьому спектрі художніх властивостей творів, що народжувалися в 60-ті. Раз увійшовши в структуру мислення й емоцій поета, ці теми визначали його суспільні ідеали, естетичні уподобання. Навіть тодішня філософсько-медитативна лірика щораз пронизувалася струмами недавньої трагедії, яку народ пережив за кілька попередніх десятиліть.
Гусне вечір сурою Корана,
і в яру струмка гортанний звук.
Скільки правди в горлі,
скільки мук —
не переповісти і до рання.
Василь Стус

Свіжих тем та ідей з’являлося в літературі чимало — і значною мірою вони були продовженням художньо-естетичних пошуків і відкриттів, які означили ще 1920-ті роки з їхнім національно-культурним відродженням, згодом жорстоко придушеним репресіями.
Особливого розвитку набував космізм, найбільше — в поезії. Вона переймається спробами планетарно-галактичного осягнення буття, хай і не завжди з боку духовної трансцендентності, а з конкретних висот, яких людина почала досягати практично і які владно полонили її свідомість. Оновлювалася, грандіознішала метафорика, набувало масштабності буденне, люди сприймалися не “ґвинтиками”, а істотами, що вміщують нескінченість світів.
Космічні струми пронизують першу книжку Івана Драча “Соняшник”, галактична просторінь відлунює в “Атомних прелюдах” Миколи Вінграновського.
Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі,
Тетяни і Ганни —
Сар’яни в хустках,
Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські
з порепаними ногами,—

писав Іван Драч, переконаний, що не підносить людину штучно, а лише показує їй її саму, на повний зріст, такою, якою їй належить бути, якою вона є в своєму нерозкритому потенціалі.
Дехто з літературознавців і критиків, особливо із зарубіжжя, мовби й досі переймаючись передусім принципами колишнього ідеологічного протистояння, трохи тенденційно і звужено трактує цей процес. Скажімо, В. Шелест твердить: “Породжене історичними умовами й практиковане десятиліттями офіційне безвір’я притиснуло молоді душі до землі. Перебуваючи під тим тиском, вони не могли збагнути ані етичних основ земної віри, ані її надземної філософічної величі. Задивлені в землю, вони “забули про колір неба”. А коли зменшилась сила того тиску — відірвалися від землі і в своєму творчому леті полинули в космічний простір”.
З одного боку, справді так, але з іншого — хіба тут не применшуються фактори властивого молодості дерзання, жадоби якнайшвидшого поступу? Хоч і декларативно, але поряд із цим й офіційна доктрина культивувала віру в колективізм, в ідеали, що не втратили привабливості, не були до кінця затьмарені практикою, коли світла мета “виправдовувала” криваві засоби…
Посутнім серед причин космізму в літературі 60-х є національний фактор, який опосередковано, а не в прямих виявах визвольних змагань дедалі більше утверджувався в суспільстві, що, звичайно ж, повинна була вже впродовж нетривалого часу “виправити” тоталітарна система.
Проблема космізму випрозорюється і з інших точок зору, серед них не найменшу вагу становить момент суто мовного розвою: українська літературна мова вкотре заявляла про свою солярно-космічну променистість, репрезентовану цілісним творчим духом Сковороди й уяскравлену на початку ХХ століття Павлом Тичиною:
А Вкраїни ж мова —
Мов те сонце дзвінкотюче,
Мов те золото котюче,
Вся і давність і обнова —
Українська мова.

Імперська ж — чи не в усі часи оновлювалася, збагачувалася не так із самої себе, як завдячуючи “південноруським” донорам — то доби бароко, то пізнішим — приміром, Козакові Луганському (В. Далю) з його неймовірним, бездонним словником “живого великорусского языка” чи Гоголеві полтавському — незрівнянному, щедрому генієві й у царині мови, не тільки літератури…
За Ніцше, поет — людина, яка застигла на стадії початкового вияву в ній художнього інстинкту і не пішла далі — шляхом раціонального, логічного освоєння світу. Однак і Ніцше визнає, що це стосується поета “середньої сили”, який не справляє значного впливу на просвітництво і “прогресивне омужніння” людей. Та філософ і сам не цурається притчево-поетичної мови, як те бачимо у творі “Так казав Заратустра”. Він демонструє схиляння Ніцше перед деміургічними можливостями справжньої поезії, про яку наш О. Потебня писав: “Поезія, як і наука, є тлумаченням дійсності, її переробкою для нових, більш складних, вищих цілей життя”.
Слушно згадується тут і В. Вернадський із його вченням про ноосферу: ідеали демократії, й тільки демократії відповідають життєбудівничим векторам ноосфери! Треба наполегливо виборсуватися з тенет бездуховності й примітиву, із заков тоталітарних систем. Людині було і завжди буде тісно в рамках зовнішньо-матеріального, соціального існування і в рамках свого невимірного “я”, безмежнішого, може, ніж Всесвіт. Вона ніколи не змириться з якимось одним своїм станом у певній точці розвитку, не відмовиться від розширення своєї свободи, від прагнення абсолютних цінностей.
Принципи невпокорюваності, протистояння — найбільш звична для української ментальності (точніше, вимушено-звична) позиція — і є, вочевидь, непомильнішим і послідовнішим шляхом, аніж примирення, гармонізація відносин із застоєм та всіляка інша “пораженська” облуда, хай і ошатно, зовні переконливо вбрана.
Як тут принагідно не викликати “тінь” новітнього обстоювача цієї облуди, “історично передчасного” політика, який п’ятиліття свого правління чи, пак, самозакоханого зверхництва витратив на поразку, тоді як права на неї не мав аніякого. Україна в найщирішому, у відчайному пориві делегувала йому зовсім інші повноваження. Але… І рясно нині цитоване не виходить із голови, з огірклого серця:
Життя людського
строки стислі.
Немає часу на поразку.
Ліна Костенко

Історично передчасних перемог таки не буває. Бувають історично позачасові політики. Авантюристи, перелесники, щезники тощо. Несть їм числа і вичерпного назвиська…
У циклі роздумів-есе “З таборового зошита” Василя Стуса уявлення про вселенську гармонію, віру в можливість її досягнення ніби “заґратовано”— видно, як поет катується неволею, тим, що йому не дано ширяти розкутою душею в просторах, де, мов птахи у небі, почуваються музи, віддані не тільки боротьбі (дехто, поборовши, як свідчить і недавній вітчизняний досвід, не знає, що далі робити), а й ширшим емоційно-інтелектуальним вимірам. Та і від самого суспільства жаги демократизації, виходу на більші духовні огроми поет не простежує: “Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але — чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється і серед найкращих. Але поки що я не бачу — нікого і нічого. Жодного знаку сподівання…”
Подібні настрої, ясна річ, не наближують до повнокровного життя, часто підштовхують митця до виміленої, обструганої спрощеності — хоча б і “неосудного” патріотичного характеру. А це вже художня несамодостатність, відрижка розпачливого духовно-культурного васалізму. Втішати може хіба те, що у випадках з особистостями масштабу Василя Стуса ці “підштовхування” виявляються малорезультативними…
Прикметно, що в умовах, коли на адресу народу вимагалося співати лише осанну, далеко не всі митці схилялися до ідеалізації. Адже культурна глухота може бути притаманна не тільки зашкарублому чиновникові, кар’єристові від ідеології, а й так званій простій людині, із якою зазвичай асоціювалося поняття “народ”. Особливо небезпечно, коли така глухота поширюється згори і рабськи підтримується знизу, тобто коли протилежності сходяться і стає зрозумілим, що і для “поводатаря мас”, і для самих цих мас розтривожене митцем сумління не є бажаним гостем. Тому негативні здатності народу, паче ж у державній самоорганізації, не можна замовчувати.
У болючому есе Володимира Базилевського “Холодний душ історії” (1996) читаємо: “Навіть у двадцятому столітті ми все ще не функціонуємо як нація. Нас багато, але нас… немає. Ми — велика кількість низької якості. І чим більше осмислюєш цей безрадісний факт нашої “відсутньої присутності” у світі, тим переконливіше доходиш висновку, що нам як історичній спільноті бракує якогось стрижня”.
Гостро на цю тему ще раніше висловлюється в одному з віршів Ліна Костенко:
Не знав, не знав
звіздар гостробородий,
що в антисвіті є антизірки,
що у народах є антинароди,
що у століттях є антивіки.

Це знаю я. Жалій мене,
звіздарю!
Це знаю я, і голову хилю.
У антисвіті зірочкою марю,
в антинароді
свій народ люблю.

Як бачимо, і такий — зовсім не легковажно-ейфоричний — космізм може нуртувати в поезії, й таких глибів вона сягає в одну мить осяяння і прозріння…
І сама мова, і душа українська в епоху тоталітаризму не могли “не розминутися з життям” — якщо життям, звісно, не називати чужинецьке виморення в тобі національно визначального, сутнісного, твій спротив колонізації, навіть — боротьбу, а не те що мімікрію чи збезсиліле або й раде підданство, знеосіблене, безтямне існування…
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось — Стефаник і Куліш,
Ось — Коцюбинський,
Леся — квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
А то підземна загуде
Вулканом націй ціла раса —
І даром Божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
Євген Маланюк

Озираючи минуле й оцінюючи сучасність — із найближчого близька та з найкосмічніших розстаней, — маємо ятрити себе, думати, яким життям живемо — чи справді повним? Чи максимально реалізовуємо себе у своєму сокровенному потенціалі? Потенціалі, чиїм виразником є також і мова. Література. Поезія…
Хочеться їх сподіваного розвою — як ознаки настання сподіваного життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment