ХТО ПОРЯТУЄ ТАРАСОВУ СВЯТИНЮ?

Таким знають і люблять українці Музей на Тарасові горі

Віра НОСЕНКО,
голова Канівського міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, голова Канівського відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України, лауреат Всеукраїнського поетичного конкурсу ім. Максима Рильського;
Михайло ІЩЕНКО,
голова товариства “Тарасова земля”, лауреат премій ім. Олекси Гірника, ім. Дмитра Яворницького, заслужений працівник культури України

Улітку 1859 року Тарас Григорович Шевченко замалював виразний етюд панорами Канівських гір — у царині Роденського масиву. Стрімке крутобережжя висот і байраків над водами Славутича, шпиляста Княж-гора, обриси Скіфських городищ, Мар’їної та Чернечої гори. Між ними виокремлена пласка пригора, що урвисто висне над богатир-рікою. За спогадами мешканців села Пекарі, записаних академіком М. Ф. Біляшівським понад сто років тому, саме тут, “ на Мотовилівщині”, Шевченко купував ділянку землі, щоб оселитися на рідній землі.
В одному з листів до названого брата Варфоломія Тарас писав: “Мені й досі сниться Дніпро й темний ліс під горою…”
Навіть в останні дні земного буття Шевченко висловлював своє сокровенне бажання:
…над Дніпром широким
В гаю — предвічному гаю
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу.
(15 февраля 1861 року)
Існують перекази, що під час пішої мандрівки з істориком і краєзнавцем Михайлом Максимовичем по Роденських узгір’ях (1859 рік) Шевченко запитав знаного професора:
— Хто похований на Чернечій?
— Славетний козацький ватажок Іван Підкова.
— Тут похований Іван Підкова, тут поховайте й мене, — сказав Тарас.
То й стало свідчення Максимовича найвагомішим для визначення місця вічного спочинку Тараса Шевченка в травні 1861 року.
Так майже півтораста літ тому нащадки виконали заповіт свого провісника свободи. Та крізь роки неволі і борні вшановували його добру пам’ять, підіймалися на прощу і за порадою на духовну вершину нації, високу місію якої взяла на себе Чернеча, найменована народом Тарасова, гора.
Навіть у лиху годину рабства й неволі люди насипали над останками генія високий курган, поставили хрест, згодом — пам’ятник, а поруч Великої могили спорудили світлий музей Поета, — наче втілюючи його видіння-прагнення української білої хати.
Змінювалися епохи, влади, навалювалися люті завойовники, грабували музейні скарби, Гробницю Кобзаря і музей обтягли колючим дротом, та святині Тарасової гори вистояли.
Прийшла епоха незалежності України. Саме за волю, суверенітет Вітчизни Духовний Батько Нації офірував своє життя, поневірявся у казематах і засланнях, однак своїм словом вказував шлях до визволення.
Цілком природно, розкута Батьківщина має вшанувати свого Златоуста й Прометея найвищими почестями.
І чи не найперше годилося б упорядкувати святую святих Чернечу — Тарасову гору з домінантою на маківці Шевченківського національного заповідника — Усипальницю Поета. Облаштувати Музей — Світлицю, зберегти і примножити унікальне природне довкілля, де “між горами старий Дніпро, неначе в молоці дитина, милується, красується на всю Україну”.
Та не так сталось, як гадалось. Чиновники Міністерства культури і туризму, у віданні яких перебуває нині Шевченківський національний заповідник у Каневі, стверджують, що все діється чесно. Мовляв, з трьох проектів музейної експозиції, що було внесено на розгляд науково-методичної ради, більшість голосів отримав проект Лариси Скорик. Отже, ніби й справді чиновництво згаданого Міністерства має хоч якісь стосунки до шевченкознавства або, приміром, один раз на рік тримає в руках “Кобзаря”, скажімо, під ювілейні дати. Саме такі специ вирішили, кому і як модернізовувати Шевченкову святиню та навіщо відновлювати розписи і майоліку за ескізами Василя Кричевського, бо сама совєцька власть частину з них заборонила, а Кричевського суворо покарала.
Отак без погодження з шевченкознавчими та мистецькими інституціями вирішено долю побудови інтер’єру, до того ж передано до втілення в одні руки. Зрозуміло, до напівтаємної справи долучилися люди, готові перевернути музей догори дном, аби переобладнати його на свій  манір. І до чого тут порушення авторських прав митців світового масштабу — Кричевського та Костирка? Нехай собі царствують у “райських садах на небесах”. Просторікують якісь там сопливі інтелігетики? Або протестують кабінетні шевченкознавці, чи самозвана еліта у драних штанях? Усе це нам по цимбалах, по барабану, тобто — до лампочки Ілліча. Ми за широкими плечима, тож і тухлі яйця нам не страшні.
Новоявлені супермодерністи уже накоїли лиха достобіса. Приміром, з якого дива світлі зали музею затемнено сіро-бурими фіранками, стіни заляпано фарбами з бляклими відтінками? Або навіщо було втретє зривати підлогу, викидати новий закуплений паркет, а натомість заливати сотні тонн бетону, щоб покласти плити відполірованого чорного каменю. Усе те, либонь, для утвердження смутку у відвідувачів, задля погашення будь-яких надій.
Концептуальна фантазія авторів модерну для Шевченка — чисто загробна. В центрі експозиційного плану — неоковирний, нетесаний уламок кам’яної брили, яка має накриватися китайкою з домовини Тараса Шевченка. Камінь спотикання приміщують поверх хреста, викладеного з чорного граніту в вестибюлі музею. Розписи В. Кричевського затулені екранами — простирадлами, кажуть, на стелі миготітимуть кіносюжети на теми загробного царства, лунатимуть якісь заупокійні віршовані тексти.
Невже скандальні автори не усвідомлюють над ким і над чим вони експериментують? Ні, то не є музейницьке новаторство і зовсім не осучаснення традиційно зрозумілого народного Поета. Швидше — нарочите безглуздя, псевдоштукарство з метою поставити Шевченків Дім з ніг на голову. То є глум і ошуканство народного співця, зухвалий замах на сутність духовного Батька нації. Щоб його сонячне мистецтво, чарівливе слово, глибока дума задихнулись у музеєподібному кам’яному мішку, спопеліли в чаду лжемодерністського крематорію.
“Взагалі, застосування граніту в оформленні могил не властиве українській культурній традиції, виводить це явище за межі національної культури. Натомість граніт — улюблений матеріал монументальної пластики східних деспотій” — стверджує відомий історик архітектури Віктор Вечерський. Сьогодні він нібито консультує ТАМ “Скорик”. Його голосу проти спаплюження скарбів Чернечої — Тарасової гори поки що не чути.
Божевілля! Сьогодні Духовну вершину нації завалюють товстим шаром гранітних і бетонних конструкцій. Від шалу потужної техніки двигтить гора від маківки до підніжжя. Бульдозери, екскаватори, самоскиди працюють загонисто, як на будівництві колосальних стадіонів.
Хисткий утвір природи, гора, порушена розгардіяшем техніки, посмугована глибокими ровами, покопана ямами для фундаментів допоміжних приміщень, сплющена тисячами тонн надважких матеріалів. Чи витримають все це рухливі шари? Чи не посунуться в Дніпро? Адже жодних еколого-геологічних розвідок та експертиз нові проектанти тут не проводили.
На жаль, ніхто із загонистих сучасних реконструкторів-клопотунів, за весь період робіт жодним словом не згадав про неповторні шевченківські ландшафти, які плюндрують щодня, про охоронні та буферні зони, про руйнацію Тарасових обріїв. Залишаються без будь-яких зрушень рішення президента про розширення Канівського природного заповідника, що обрамляє Гору-святиню рідкісними краєвидами круч, гаїв, луків. Навпаки, ректор КНУ ім. Т. Шевченка нещодавно ухвалив рішення, за яким природний заповідник фактично ліквідують з невідомою метою.
Шевченківські верхогір’я та їхнє унікальне довкілля просять невідкладного порятунку. І ми, мешканці Канева, не відступимо.
Хоч би що там було, ніхто не скам’янить живе, пульсуюче серце Поета. І ніколи не закам’яніють наші серця.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment