Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці
Для історії — 450 років — це невеликий проміжок часу, але для життя людського — це багато. За час існування Іллінської церкви у Топорівцях змінилося багато поколінь топорівчан, а духовна споруда, як могутній велетень, стоїть і ще довго стоятиме, доки народ буде знати і пам’ятати свою історію.
На храмове свято у Топорівцях з нагоди 450-річчя Свято-Іллінської церкви завітало духовенство Київського Патріархату на чолі з митрополитом Данилом, представники районної влади, науковці, місцеві мешканці з родинами. Парафіян з 450-річчям храму вітали представники Чернівецької обласної організації ВО “Свобода”, гості навколишніх сіл.
Топорівці Новоселицького району розташовані за 15 кілометрів від обласного центру по так званій “старій дорозі”, що веде на схід, балансуючи у статусі “між селом і містом”. Дуже любив це село воєвода Молдавський Мирон Барановський. Це був його родовий маєток, він тут народився і виріс. Місцеві історики вважають, що за роки ґаздування Мирона Барановського село переживало найкращі часи, оскільки топорівчан було звільнено від податків. Ще й досі стоїть будинок, де проживав воєвода. Саме Мирон Барановський завершив будівництво Іллінської церкви, яке розпочав його батько Дмитро.
Селяни кажуть, що величезні камені для будівництва возили з самого Дністра. Товщина кам’яних стін Іллінської церкви становить 1 метр і 35 сантиметрів. Певний час вона виконувала оборонну функцію, тож Іллінську церкву називають також церквою-фортецею. У часи війни з Туреччиною вона рятувала місцевих жителів. Це церква-воїн: товстезні стіни, ряд бійниць-прорізів під самим дахом, на кожному з фасадів лише по одному вузькому готичному вікну-амбразурі з білокам’яним профільованим обрамленням.
Бань не видно. Але насправді вони є — під ґонтовим дахом приховані склепіння, що спираються на арки, замуровані в стіни. Баня Іллінської святині захована на горищі храму. Так майстри прагнули уберегтися від усіх влад, які тоді часто змінювалися на Буковині.
1560 року біля святині було зведено огорожу та дзвіницю зі складених насухо річкових валунів, які підсилювали оборонний характер приміщення.
Будували її троє чоловіків і була вона набагато вищою, бо тепер значна частина споруди опинилася під землею. Місцеві розповідають, що мусульмани відібрали у майстрів драбини, тож майстри зробили собі дерев’яні крила та злетіли у різних напрямках і загинули всі троє. На місці загибелі одного з них і досі стоїть хрест. Так само, як і рештки пам’ятників з кладовища, яке тут раніше було розташоване.
Храм повноцінно діяв до 1914 року, хоча вже 1910-го стара Іллінська церква не вміщала всіх вірян. А коли почали обирати місце для нової, зрозуміли, що кращого, аніж те, де стояла корчма при дорозі на Чернівці, годі й шукати: з високого горбка видно все село. Легенда розповідає, що корчмар, замість погодитися продати ділянку, тицьнув селянам руку під ніс і промовив: “Коли в мене на долоні волосся виросте, тоді віддам це місце під церкву!”
Не знайшовши порозуміння з корчмарем, кілька топорівчан вирушили до самого цісаря Франца-Йосифа по дозвіл на будову нової святині. Той не лише погодився, а й пожертвував на храм певну суму. Дізнавшись про це, уже й корчмар вирішив допомогти селянам. І закипіла робота. Заклали нову Іллінську церкву 1910 року, а вперше вона подала голос 1914-го, сповістивши дзвонами про початок світової війни.
…З посвятою храму вирішили особливо не мудрувати: стара церква була Іллінська, нова теж стала Іллінською. Коли звели нову святиню, у старій Іллінській церкві спеціально освятили воду, якою окропили нову храмову споруду. Так у Топорівцях постали майже поряд дві церкви: новіша — на горбку, стара — під ним. Обидві — дивовижні, хоча й абсолютно різні.
На посвяту нового храму чекали високого гостя. Топорівчани чомусь були переконані, що до них заради такої нагоди завітає сам цісар Франц-Йосиф. Для нього навіть виготовили розкішний трон — високий, з різьбленим куполом, прикрашеним короною. Та імператор не приїхав, а трон можна й сьогодні побачити, лишень доведеться просити про дозвіл отця Сергія. Він же при нагоді проведе екскурсію храмом.
А до старої церкви відтоді заходять лише кілька разів на рік, але навіть за радянської влади знищити храм місцеві мешканці не дозволили. Відреставрували церкву вже за часів незалежності України. З 1999 року це діюча православна церква Київського Патріархату, де у всі святкові дні та неділі правлять богослужіння.
Проте, попри поважний 450-річний ювілей, давня кам’яна споруда і сьогодні має таємниці. Ще 2008 року на її горищі знаходили старовинні ікони, віднайшли шість томів старовинних книг, де реєстрували шлюби закоханих, що народилися ще 740 року. Зберегли селяни і ключ, яким вперше відімкнули двері храму. Сьогодні буковинська церква-фортеця належить до державних пам’яток України. “У різні віки, в різні епохи її відвідували відомі люди, — розповіла Люся Збіра, вчитель історії місцевої школи. — Пилип Орлик, переховуючись, відвідував церкву і молився, щоб Бог змилувався над Україною”.
У різні часи цей духовний храм відігравав значну роль і в історії села, і в житті краю, адже мав не тільки культове, а й оборонне значення. Церква належить до пам’яток архітектури, тому і привертає увагу науковців, архітекторів, громадськості.
Це не просто церква, кажуть старожили села Топорівці. Це фортеця-воїн, це твердиня проти чужоземних завойників. І стоїть вона понад чотири століття, щораз нагадуючи нащадкам, якої ми, українці, віри, і хто наші діти.
