27 серпня 1856 року народився великий український письменник, мислитель, громадський і політичний діяч Іван Якович Франко. Очевидно, нема такого поля людської діяльності, про що Великий Каменяр не сказав би вагомого слова. Жоден український письменник чи вчений не залишив по собі такої величезної творчої спадщини, як Іван Франко.
У так звані застійні часи вийшло у світ академічне зібрання творів Івана Франка у 50-ти томах (44-й і 46-й томи зведені). Франкознавці вважають, що невиданої творчої спадщини Каменяра ще стільки ж. До 150-річчя від народження Франка 2006 року вийшов указ президента України, де зокрема записано про 100-томне видання всієї спадщини Івана Франка.
2009 року поет і літературознавець Михайло Василенко випустив у світ довгоочікувану книжку “Іван Франко. Мозаїка, ІІ” — другий том видання творів, які не ввійшли до 50-томного зібрання переважно з ідеологічних причин (перший том “Мозаїки” виходив у видавництві “Каменяр” чотирма накладами, починаючи з 2001 р., підготував його М. Василенко разом із онукою І. Франка — Зіновією Тарасівною Франко). І ось нещодавно з’явилося власне монографічне дослідження “Іван Франко: поступ ідеї”.
Розмову з франкознавцем Михайлом Василенком веде культурософ Олександер Шокало.
— За два останні десятиліття в освоєнні феномену Івана Франка — мислителя й митця світового рівня, який вільно писав українською, польською, німецькою й перекладав із 14 мов, а творча спадщина якого налічує понад п’ять тисяч літературних творів та наукових праць, — запанувала німа пауза. Тому й досі наше суспільство знає Івана Франка насамперед як письменника.
— Уся феноменальна суспільна діяльність Івана Франка нерозривно пов’язана з його письменницькою працею: художні, наукові, публіцистичні твори пройняті філософським осмисленням життя, сповнені духом волі. Він присвятив усього себе пошуку правдивого шляху до здобуття рідним народом самостійного, гідного людського життя. Франко стояв на ґрунті гуманного чуття, “опертий на правду і справедливість”, із палким бажанням усунути несправедливість із долі для свого народу, той “боляк всього сучасного суспільного ладу”.
— Франкова правда, його суспільні ідеї, зокрема ідея духовної єдності нації, надзвичайно промовисті нині, але їх не задіюють у творення національної державницької ідеології та в українське державотворення. А це ж найголовніше в його творчості й суспільній діяльності!
— Все у Франковій творчості й діяльності підпорядковане збереженню національної ідентичності рідного народу, ідеї української національності, утвердженню українського суспільного руху як політичної волі народу в здобутті самостійності заради гідного життя. І всюди і повсякчас у нього була провідна думка — як служити рідному народові, даючи йому книжку, часопис, де б чітко й виважено окреслювалися мета і завдання дня насущного і майбутнього, де б доступно й переконливо доводилася ідея української правди й волі.
— Багатогранна Франкова спадщина зараз малодоступна не тільки широкому загалові, а й фахівцям, які безпосередньо працюють в освіті, культурі, економіці, політиці й прагнуть знати правду й “правді служити”. Що ж то за правду приховувано тоді й тепер за замовчуванням та за поверховим тлумаченням енциклопедично багатющої творчо-наукової спадщини Франка?
— Утаювання та боязнь оприлюднити “незручні для цитування” Франкові твори, застереження про його “окремі помилки” та “нерозуміння” призводили й призводять до викривлення у висвітленні діяльності цього велета думки й праці. Була й існує певна ідеологічна спрямованість у вихолощенні Франкових ідей і думок, зрештою наукова “сліпота” й нездатність розібратися в його правдивих художніх, публіцистичних та наукових працях. Глибину й широту Франкового світогляду можна осягнути лише тоді, коли збагнемо весь драматизм його ідейних пошуків, а його праці будуть уведені в обіг наукового дослідження в контексті тодішнього й нинішнього суспільного життя.
— Переживши глибокі ідейні захоплення — перегорівши-перехворівши запалом до соціалізму, очистивши серце й употужнивши дух, Франко стає на шлях радикалізму — невідступної боротьби з “можними світу сього”, які чинили “всякий утиск, усякий визиск і всяку облуду”, з їхніми прислужниками, з “народними провідниками”, які рядилися й досі рядяться в “батьки нації”, прикриваючи свої приватні інтереси партійно-клановими ідейками, відстороненими від життя народу.
— Франко один із перших переклав та видрукував праці ідеологів і теоретиків тогочасного нового віяння, аби читачі могли розібратися в тодішньому становищі суспільства, в причинах злиденності трудівника й нагромадженні капіталу визискувача. У праці “До історії соціалістичного руху” Франко дійшов висновку, що “більша частина думок “Комуністичного маніфесту” Маркса й Енгельса запозичена без подання джерела”, а на думку демократа й соціаліста В. Черкезова, навіть перепсована та баламутно передана з іншого маніфесту, написаного 1843-го ученим фур’єристом, французом Віктором Консідераном.
Добре розібравшись у марксистських публікаціях, Франко в праці “Огляд української літератури за 1906 р.” ствердив думку, зокрема про те, що “в інтернаціональних справах, як соціалізм, здорові органічні парості можуть у кожнім краї виростати тільки з виразного національного ґрунту і тільки тоді вони перестануть бути теорією і зробляться цвітучою дійсністю”.
— У тій же праці І. Франко проаналізував видання українських соціал-демократів: “Є ще одна глибока хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, — вони не уявляли собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі…”. Так само й М. Драгоманов підпорядковує радикальний рух етичній зорієнтованості української духовної традиції. Обстоюючи “громадівський”, “етичний соціалізм”, він піддає критиці російське народництво й марксизм, заперечуючи марксистську доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського політичного життя. І. Франко чітко означив суть позиції М. Драгоманова: “Він не раз остерігав молодих, гарячих соціалістів не надто діймати віри соціал-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости”. І свою позицію висловив так само однозначно: “За кожною з партій — соціалістичною, ліберальною, я бачу хитрий писок жида”. Згадаймо також Гоголеве одкровення про “облудні призми всяких партій” і про “привид, що витає над Європою й загрожує слов’янському світові пролетаріатством”. За зовні ідейними партійними ширмами приховуються конкретно меркантильні корпоративні інтереси паразитів, що їх вони досягають економічними важелями: податками, митом, іншими засобами визиску й збагачення.
— На тверде переконання Франка, соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими й фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті. А в статті “Поза межами можливого” Франко різко поставив економічне питання про соціальних п’явок, які “нассавшись хоч і до людських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися”. Він домагався повної рівноправності — “проти насилля верховодців, проти несправедливої майоризації та визискування”.
“Іван Франко є не лише правдивим портретистом життя та оборонцем прав усіх пригноблених і покривджених. Як поет протесту Франко створив в українській літературі принципи боротьби за народну волю. Як вчений Франко є одним із головних центрових української етнографії, історії й філології. Як публіцист є завзятим і непохитним борцем за людські та національні права свого народу — невблаганним противником усякої реакції й насильства. Як людина є чоловіком щирим, правдомовним, поступовим і непідкупним”, — так про нього писав “Літературно-науковий вістник” 1908 р., коли він там уже не працював.
Читаючи Франкові праці, наприклад, із національного питання висновується думка, що то вибухонебезпечні речі за будь-якого антинародного режиму. Чи то за капіталізму, чи соціалізму, народно-демократичного ладу чи ліберального суспільства, але висловлення правдивих думок про дійсність владна верхівка завжди сприймає вороже. До речі, як і в так звану незалежницьку пору. Ці твори своєю тематикою з ідейно-політичних причин не вписувалися в ідеологію тоталітаризму й не були надруковані “як небажані” чи навіть “небезпечні”, що “підривали основи соціалістичного ладу”. Але вони не втратили своєї актуальності й сьогодні, а набувають особливого звучання, бо багато в чому перегукуються із завданнями й проблемами будівництва нової української держави. Тому нині Франкова творча спадщина потребує повного вивчення й нового трактування та донесення до широкого суспільного загалу, а отже й до дії.
Все, над чим працював Франко, спрямоване на покращення життя свого народу. А для цього в першу чергу необхідно мати як вищу мету ідеал свого народу. Тому він у знаменитій праці “Поза межами можливого” ще 1882 року безсумнівно визначив: “Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію… Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.
Скрізь і всюди була у Франка одна провідна думка — служити інтересам свого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Цим двом провідним зорям він “не спроневірився” до кінця свого життя.
— Однією з показових ознак Франкової боротьби за природні права українського народу була боротьба з москвофільством.
— Про москвофільство Іван Франко писав багато, часто-густо це виходило на перший план його гострої публіцистики. Наприклад, у статті “Українські народовці й радикали”, опублікованій у польській газеті “Kurjer Lwowski” 1891 р., де він працював близько 10 років, Франко наголошував, що москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійної України й українському національному розвитку в Галичині.
“Мусимо навчитися чути себе українцями!”. …Боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями “державної” великоруської нації. І наші відносини до жидів мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться “автономно” гоїти гнилі рани, задані їй московським чиновництвом через цілковите нагромадження жидів на нашій території при помочі т. зв. “черти осідлості” та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення”, — так писав Франко в статті “Одвертий лист до української галицької молоді”.
Протягом усього свого життя-боротьби Франко застерігав, що українці бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, озброєний трьома доктринами — православієм, самодержавієм і обрусенієм: “Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої й основної зміни в самім режимі”.
У замітці “Дещо про польсько-українські відносини” Іван Франко робить безапеляційний висновок: “Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація — це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним”.
Так часто Франко переходив від просто радикальних позицій на позицію радикального націонал-демократизму. Із ренегатством, відступництвом від ідеї українства простого народу, інтелігенції, робітництва чи духівництва він боровся всіма силами, всіма подихами душі. Його переконання — потрібно по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати загальноукраїнське народне самопізнання. А все що не українське в Україні, без пояснень, вороже як для держави, так і для кожного українця, хто має в собі бодай не покрученість моральну, не ідеологічні виверти чи то в мистецтві, чи то в літературі, чи просто в житті. Для нього то було реальною загрозою, з чим він боровся своїм проникливим словом правди на сторінках книжок, журналів і газет.
У тій Франковій боротьбі було визначальним питання української мови. Він так і стверджував: у нас був один заряд — наше рідне слово. У статті “Двоязичність і дволичність” Франко писав: “У якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою… І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна”.
Тут пригадуються науково переконливі постулати з цього питання великого нашого мовознавця Олександра Потебні ще наприкінці ХІХ століття: “Взагалі винародовлення (денаціоналізація) зводиться на дурне виховання, на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; зрештою, на мерзотність здичавіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюється лише слабким зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення… Денаціоналізація все-таки призводить до економічної й розумової залежності та слугує джерелом страждань”.
Отже, питання рідної мови — це цілісність, одностайність народу, нації. І звідси боротьба з москвофільством, московізацією, що, як мор, насувається з Московщини.
— Такі переконання мали й інші українські письменники та вчені, так думали й російські філософи. Та навіть Маркс мав подібні застереження.
— Варто пригадати, наприклад, статтю Івана Нечуя-Левицького “На літературних позвах з Московщиною” та інші його праці. Московщина, на його переконання, має в собі за ціль убити українську національність, убивши нашу літературу: “Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями… Якесь справді самодурство сидить у цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужим нам життям, з чужими типами. Україну жде погана перспектива в Московщині, перспектива темна, як ніч: ця неповага до інших народностей, це нехтування ними, навіть якась ненависність до них і справді й досі ще жива в московитах”.
Видатний мислитель, основоположник російської релігійної філософії Петро Чаадаєв у своїх “Творах і листах” безапеляційно стверджував істину: “Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять зрештою зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі й нападати на інші народи. Московщина — це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання й поневолення народів”.
Карл Маркс характеризував і аналізував московську дипломатію та стратегію територіального поширення як намір світового панування: “Московські способи, тактика мінялися й мінятимуться, але провідна зірка московської політики — підбити світ і панувати в ньому — є і буде незмінною. Москва грабуватиме доти, доки не зустріне опору”. Маркс мав у центрі уваги московську експансію, а далі — неадекватність міжнаціональної поведінки стосовно захоплених земель і населення. Саме Марксові належать знамениті слова: “У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби стоїть колиска Московщини. Змінивши імена та дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика теперішньої московської імперії є не лише подібна, а й тотожна”.
Видатний український вчений Іван Чопівський в “Економічних нарисах України”, виданих 1918 р., застеріг: “Коли національні сили не згуртуються, коли не скристалізується національний дух, — тоді можемо сміло слово Україна замінити словом: міжнародний ринок з “інтернаціональним” капіталом.., єврейським, московським… — і все це буде зватися “Україна”.
— Для успішного творення української національної держави необхідне вивчення ідейних засад подвижницької праці наших визначних попередників та практичне втілення створеної на тій ідейній основі української державницької ідеології. Інакше нам загрожує повторення трагічних помилок минулого. Наведу застереження творця нашої ідеології Пантелеймона Куліша: “Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…”. А ось його непроминущий моральний імператив: “Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”; “…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці — їх нехай і слухає”. Куліш як патріарх письменства й національний ідеолог мав великий вплив на українське суспільство, за що його також піддали майже столітньому забуттю. Ось хоч би за такі, співзвучні з Франковими, думки, які він висловлює, зокрема в листах до віденського професора Івана Пулюя: “Сим комунізмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не піде…Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено”. Істинність Кулішевої позиції підтвердила історія.
— Іван Франко дуже високо цінував подвижництво Пантелеймона Куліша, назвав його “першорядною звіздою” в літературному, науковому, громадському житті України ХІХ століття: “Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років”.
Франко також всебічно та багатопланово поєднував у собі безліч властивостей і найхарактерніших рис як ідейного натхненника й мислителя, так і будителя національної української свідомості, духу українського народу, пригнічених століттями кривди й знущань, страждань і поневірянь, голодоморів і лінгвоцидів. Зрештою, він утілював усі ці ідеї в життя, займаючись написанням і виданням своїх власних творів, а також оприлюдненням ідей великих світових мислителів для розширення кола знань українського народу.
Франко був генієм людського духу: великим українським письменником і суспільним діячем, творцем кількох українських партій, подвижником української національної справи. Приступаючи до будь-якої справи, він передусім ставив ідею пробудження національної свідомості, приспаної, пригніченої протягом віків усякими ворогами, затуманеної облудою марновірства.
Нинішнім політикам, навіть відомим письменникам належить учитися в Івана Франка — титана національної честі й гідності, носія національної ідеї! Національна ідея у Франковому розумінні — не лише світогляд і рідна мова у її первинності, а політична воля народу, економічна самостійність і соціальна справедливість. Це визначальні прикмети української національної ідеї.
— Національну ідею у нас уже вкрай забалакали й сприймають її як абстракцію. А національна ідея — конкретна дієва сутність, першопочаток, основа й мета культурного життя суспільства. Національна ідея — це життєва програма саморозвитку неповторної збірної особи народу, нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею. Кожен народ має свою життєву програму. Перший про необхідність об’єднання національною ідеєю “збірної особи українського народу” провістив Пантелеймон Куліш. А перед Іваном Франком постала “величезна, дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя”. Які стислі й потужні визначення нації: “збірна особа народу” і “суцільний культурний організм”! Збірна особа народу, як і людська особистість, народжується, за Григорієм Сковородою, “вдруге, духовно” завдяки своїй самостійній силі й волі та вищій меті свого культурного саморозвитку, орієнтованій на духовний ідеал.
— Франко так і казав, що людина повинна мати вищу мету свого життя, інакше вона стратить сенс свого існування і буде бігти за чужим возом як пес. А ідея має значення й силу дії тоді, коли вона організаційно сполучена з людською істотою, коли вона є згустком енергії особи, яка виконує її постулати. Відірвана від людини й справи ідея стає недієвою.
Альтернативною є думка провідних авторів журналу “Українська хата”, що видавався у 1909—1914 роках, які застерігали, що коли прекрасна ідея виходить на вулицю, в маси, стає доступною через друковане слово, — її можуть звульгаризувати, спотворити опоненти, навіть перетворити на протилежність.
Багато хто з оточення літературного, політичного, громадсько-суспільного не витримав стійкості в цьому питанні. Як тоді, так і тепер. Але Франко витримав свою позицію самовідданого працівника заради культурного саморозвитку українського народу, адже для нього це було головне. Ні різноманітні утиски й перешкоди, ні крайня матеріальна бідність, ні тяжкі моральні прикрощі, ні тюрми не відібрали в нього сили для натхненної праці заради рідного народу.
У промові на своєму 25-літньому ювілеї творчості Іван Франко сказав, що тільки ненастанна, жива стичність з людьми може охоронити українське письменство від манівців, тільки солідарність із тим “нашим бідним, сірим, але конкретним братом охоронить нас від абстракції й доктринерства, поведе наш національний розвій простою вірною дорогою”.
У статті “Стара пісня” І. Франко твердо заявив, що всі народи йшли і йдуть до загального добра через свої національні ворота, і для українців нема другого ходу: “або стій на однім місці як проклятий, поки одубієш, або ж простуй до людей по своєму дворі і в свої ворота”.
Те саме він заявляв у статті “Поза межами можливого”: “Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина”.
— Уже скільки поколінь українців стало жертвами тієї “сліпої машини” фінансової цивілізації? Франкове “зів’яле листя”, Стефаникові “кленові листки”, “викинуті українці” Олени Пчілки — споріднені образи нашої трагічної недолі. “Га, така наша доля. Розсипаємося, як кленове листя…”, — печалився І. Франко 1907 року з приводу масового від’їзду українців за океан. І досі українці покидають свій рідний світ, знесилені й зневолені, опадаючи зів’ялим листям із дерева національного життя, чи то відлітаючи на чужину, чи передчасно лягаючи в рідну землю. Повноцінне відтворення збірної особи українського народу можливе лише в тісній взаємодії з закордонною частиною українського етнічного соціуму. Подолати нинішню духовно-моральну, соціально-економічну, політичну кризу в Україні можливо тільки спільними зусиллями громадянської волі, громадської ініціативи й національної гідності збірної особи українського народу. Це запорука нашого національного суверенітету — реальної незалежності.
— За часів Франка український бідний і неосвічений люд пропадав на чужім полі від безпросвітності, хоч ниви були українські. Але Франко слідом за Кулішем шукав йому культурний шлях гідного життя, аби той народ мав у собі силу піднятися над важкими обставинами й вирушити туди, “де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали”, а Тарас Шевченко наказував “добре вигострить сокиру”, аби будити “хиренну волю”. Франкових правдивих думок боялися і за його життя, і в застій і розруху, і тепер багатьом некомфортно від них.
— Та й Шевченкові думки досі страшать багатьох, як колись для багатьох вони були свічкою в пороховому погребі? Подвижницький дух Шевченка й Франка будить до діяння в ім’я правди. Ось Франків імператив: “Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства”. Шлях Правди — це шлях до Істини.
— Франко як основоположник шевченкознавства дав проникливе визначення суті Шевченкового генія: “він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим”, а себе назвав “пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку”. Але хліб той духовний був скроплений потом, сльозами і кров’ю його власної праці й ставав поживою для духу українського народу.
Франко, як і Шевченко, залишив нащадкам велетенську духовну скарбницю мудрості. Він “для геніїв грядущих поле дикеє орав” і всупереч гірким і несприятливим обставинам постав універсальним генієм уселюдського масштабу. Хоч казав, що геній це Шевченко, а він — працівник на літературному полі.
Франко, як і Шевченко, протягом життя зазнавали зневаги й шельмування від чужих і своїх, сиділи по в’язницях, терпіли холод і голод, але в них обох був “дух, що тіло рве до бою”. Цей дух долав усе. Доля поклала на їхні плечі найвідповідальніший обов’язок — служити рідному народові.
— Отже, для Франка праця для свого народу було найважливішим сенсом життя і творчості? А Франків “вічний революцьонер” — це дух особи, що незмінно спонукає людину до вищих сфер осягнення Істини, до світла, до гідного життя.
— Так. “Дух, наука, думка, воля” — це і є Франкова провідна життєва й політична позиція. І все для свого народу. Він так і писав, що якби українці здавна були працювали для себе, для своєї національності, не оглядаючись на “абстрактний общерусизм, то не тілько піддвигнули б були Україну високо, але й загально-руська й загально-слов’янська сила була б у сумі багатша та більша”.
Якось Іван Франко зізнавався поетесі Клементині Попович, що якби він мав незалежний шматок хліба й міг творити лише те, чим душа повна, то замешкав би в лісі, наче пустельник і творив би залюбки, а голос у цім величнім настрої міцнів би, як єрихонська труба, і ним пробував би збудити рідний народ зі сну вікового.
Це можна підтвердити його ж поетичними рядками: “Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї”.
