ТВОРЕЦЬ НІКОЛИ НЕ МОЖЕ ЗГАСНУТИ

Дмитро Арсенич. П’ять витоків: Вибране / Передмова Євгена Барана. — Косів: Писаний Камінь, 2009. — 200 с.

Ігор МОЧКОДАН

Діалог зі старшим поколінням щоразу звучить по-іншому, а надто коли доводиться вдаватися до аналізу. Тут як аксіома зринає стара затерта фраза про “боротьбу поколінь”. Тоді починається взаємне критиканство на кшталт: “тепер так не пишуть” (про старших) або “тепер зовсім не вміють писати” (про молодих). Далі всі з неймовірним азартом ведуть вічну “боротьбу генерацій”, тож мало кому спадає на думку спробувати зрозуміти цей процес.
Поет Дмитро Арсенич, уродженець Нижнього Березова, що на Косівщині, представляє, як нині модно казати, старшу генерацію. Але якщо у когось це викликає скепсис, то відразу скажу, що дарма. Адже прочитавши його збірку “П’ять витоків” (Косів, 2009), переконуєшся, що справжній поет — це особистість, яка стоїть над часом і володіє внутрішньою мудрістю, яка втілюється у віршованих рядках. І тут немає зайвого пафосу, бо книжка виправдовує попередню думку. Та спочатку про автора.
Дмитро Арсенич має кілька поетичних збірок: “Постріли з лука” (1987), “Відбитки часу” (1993), “Намисто колібрі” (1994), “Стозвуки” (1999), “Рух зірок” (2002), “Літо-літечко” (2009), три книжки для дітей, а ще гумору — “Така філософія” (2009). Можливо, комусь видасться, що шість збірок для зрілого поета замало, можливо, хтось скаже, що поезія — це явище юності, й, мабуть, так воно і є, але треба пам’ятати, що поезія — це стан душі, непідвладний часу, повинен кожної хвилини реагувати на все, що непокоїть людину. Саме така поезія Д. Арсенича.
“П’ять витоків” — це збірка вибраного, осмислення того, що було, і що є тепер, адже кожен рядок — своєрідний висновок щодо певної події.
Початок книжки навіяний буремним духом шістдесятництва. Тут і патріотична тематика, і присвяти, і народні мотиви, і пейзажні замальовки, виконані у типовій для шістдесятників манері гри з формою слова. Але автор не зупиняється на цьому. Зміст залишається змістом, хоч би як він звучав, але для поета важлива ще й форма, а там, де форма, думка завжди концентрується в малих рядках:
Волів би, щоб у поезії
пахли троянди,
а не дзвеніли мечі
пише Д. Арсенич і демонструє міркування. Саме мініатюри в поета найяскравіші. Динаміка і точність поетичного вислову змушують читача вступати в діалог з автором або відповідати на запитання, як-от:
Чи задумувалися ви
над долею мурашки,
яка зламала ніжку?
Поет вкладає у рядки не тільки власні спостереження, переживання, а й мудрість, іноді невтішні констатації, що супроводжують і повсякденне життя, і життя літературне: “Хтось пише вірші, хтось пише прозу, // Страшно: хтось нічого не читає”. Додати нічого, бо  проблема злободенна.
Ще один цікавий штрих у книжці Д. Арсенича — паліндроми. Не знаю, чи думав сам автор, що хтось скаже подібне про його поезію, але тут він “дає прикурити” всім тим, особливо “новій генерації”, хто мав хоч якісь спроби викаблучування з формою і вважав їх вдалими. Варто прочитати.
На завершення збірки автор оптимістично заявляє: “Я ще не відгорів”, бо поет ніколи не може згаснути, він залишається у віршах, і вічним його робить читання. Якби треба було робити висновки, то про Дмитра Арсенича можна сказати, що він зрілий автор, і ця зрілість виявляється тільки у поетичних рядках. Насамкінець хочеться перефразувати рядки “Бідна Земля: від усіх нас тінь падає на неї” і побажати поетові, щоб тіні ставали кольоровими і не такими важкими.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment