У СЕРПНІ 41-ГО РОКУ

Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

1
Дві радянські армії, 6-та і 12-та, вели запеклі бої з червня 1941 року, а наприкінці липня-початку серпня вийшли в район Умані. В окремих піхотних дивізіях було лише по кількасот багнетів, у танкових підрозділах — обмаль танків. Війська обох армій фактично об’єдналися, що пізніше санкціонувала Москва. “Група Понедєліна”, як стали називати цю тактичну одиницю, увійшла до складу Південного фронту. Вночі 1 серпня група Понедєліна та її штаб залишили Умань і за наказом із Києва відступили на рубіж ріки Синюха. На світанку пішла радіограма в Ставку і штаб Південного фронту: “Боеприпасов нет. Горючее на исходе”. Москва промовчала, Київ, сказати б, порекомендував: “Прочно удерживать занимаемые рубежи, ликвидировать просочившегося противника”. В штабі Південного фронту не було ідіотів, а такого командного стилю дотримувалися люди, які боялися бути звинуваченими в “пораженческих настроениях”. Танкові дивізії Клейста прорвалися повз Шполу до Новоархангельська (на Кіровоградщині), 2 серпня з’єдналися з 17-ю армією вермахту, замкнувши в кільце радянські підрозділи. Маршал С. М. Будьонний, командувач Південного фронту, кинув їм на допомогу доволі свіжу 26-ту армію. Її військам удалося врізатися в бойові порядки німців до 20 км, загострилася ситуація під Києвом, і 26-ту армію повернули під Миронівку. Єдиною реальною допомогою оточеним упродовж короткої, героїчної й безнадійної епопеї їхньої боротьби за життя став 2-й механізований корпус; ідучи форсованим маршем із Молдавії, він негайно вступив у бій під Христинівкою і посунув німців на 5—6 км. Утім, мехкорпус швидко втратив свої застарілі танки Т-26, БТ-5, БТ-7 (були ще особливі невдахи Т-28, працювали на бензині, відтак горіли, як сірники) і фактично розчинився в піхотних підрозділах групи Понедєліна.
7 серпня німці окупували Кіровоград. 8—11 серпня (йшли безперервні дощі) німці дотискали залишки двох радянських армій, але раз-по-раз лютували та дивувалися, наштовхуючись на їхній шалений спротив. Ось остання радіограма Понедєліна: “Борьба идёт в радиусе 3 км. Пятачок простреливается со всех сторон, противник непрерывно бомбит. Бьют артиллерия и минометы. Ожидается атака танков. Ночью идем на последний штурм. Войска ведут себя геройски” (10 серпня). І саме цього дня рейхсміністр пропаганди Геббельс записав у щоденнику: “Бойова сила радянських військ є такою, що сьогодні не можемо нею легковажити”. А 13 серпня в тижневику “Ді вермахт”, який видавало німецьке командування, уперше з’явився вислів “важкі бої”. На берегах Ятрані та Синюхи, в урочищі Зелена Брама поблизу села Підвисоке лежали кургани трупів, і це були переважно наші батьки та діди. Німці, маючи танки, артилерію і літаки, мали набагато менші втрати. За німецькими джерелами, битва на південних підступах до Києва прикувала до себе 22 дивізії вермахту, відтак на Київ Гітлер кинув лише 14 дивізій; планував парад на Хрещатику 8 серпня, але прорахувався майже на шість тижнів. Німці увійшли в Київ 19 вересня. Битва біля Підвисокого була водночас і битвою за столицю України. “За оборону Києва” — так називається остання бойова медаль, яку через багато років отримав мій батько, заслуживши її в Умансько-Підвисоцькому котлі. Але цій нагороді передувало багато незрозумілого, дикого, зрештою, підлого — такого, що (бувши постійною ознакою радянського життя) гранично загострилося під час війни.

2
Не знаю, чи всі мене зрозуміють, коли скажу, що спогади про війну найдорожчі. Не найкращі, звісно, бо війна має дуже багато паскудного, а в певному сенсі є найважливішими, такими, що стосуються твого особистого знання про окремі фраґменти загальної історії. Не можу сказати, що рано-вранці 22 червня 1941 року мені “пощастило бути присутнім” при розгортанні подій в прикордонному Перемишлі, але, ймовірно, буде правильним формулювання “пощастило бути присутнім і лишитися живим” або “лишитися живим і розповісти”. Гірке горе привело шляхами війни в Підвисоке і на берег Синюхи мого батька, на той час техніка-лейтенанта 1-го рангу; попри все, йому пощастило вижити і довоювати аж до осені 1944 року. А мені пощастило сьогодні (звісно, не вперше) тримати в руках пожовклу канцелярську течку зі скромним батьковим архівом, присвяченим саме тим подіям, про які йдеться в підрозділі 1. Архів розпочинається привітанням учаснику першої повоєнної зустрічі однополчан 99-ї стрілецької дивізії (серпень 1967 року) з нагоди 26-ї річниці нагородження її орденом Червоного прапора. 1967-26=1941 р., то за що в сорок першому нагородили 99-ту, від якої після Уманського котла лишилися жменька людей і прапор? Треба шукати. Несподіванка: в “Зеленій Брамі” Євг. Долматовського          (М., 1985. — С. 61) бачимо посилання на те, що наприкінці липня в штаб 99-ї з Києва дісталися письменники Іван Ле, Леонід Первомайський і Віктор Кондратенко — привезли вітання маршала Будьонного з нагородою і “парадну” пісню дивізії. Кількадесят сторінок сліпого тексту, надрукованого на друкарських машинках невправними руками ветеранів, і батьківський архів усе пояснює.
1. Із 22 по 27 червня 1941 року 99-та разом із прикордонниками вела запеклі бої і в Перемишлі, і в зоні своєї відповідальності — обабіч нього; кілька разів повністю чи частково звільняла місто, а, відступивши, атакувала знову, при цьому відтягувала на себе значні сили вермахту.
2. Із 28 червня дивізія розпочала санкціонований відступ з Перемишля, з боями рухаючись за маршрутом Бережани, Хмельник, Теребовля, Сатанів, Городок, Проскурів, Ново-Костянтинів, Вінниця, Гайсин, Немирів, Умань, Підвисоке.
3. 22 липня опубліковано указ про нагородження дивізії (яка стала першим військовим підрозділом, відзначеним після початку війни). 30 липня у фронтовій газеті “Красная Армия” була оприлюднена “Песня 99-й дивизии”, написана ще не дуже популярним на той час О. Твардовським: “В том порыве едином // Мы врага опрокинем // И раздавим лавиной стальной…” і т.ін. У ситуації, що склалася, бравурний текст міг викликати хіба що роздратування.
…Були Зелена Брама, Підвисоке, Мартинівка, Тернівка, Торговиця, Копенкувате, Небилівка, Нерубайка, Оксанине, Каменече. Була Синюха — переправи знищені, ширина (на тому відрізку) до 80 метрів, глибина до 3 м. Головне, вважав генерал Понедєлін, так чи інакше прорватися на Первомайськ, де стояли ешелони з боєприпасами і соляркою. Зовні назустріч оточеним вигризала собі дорогу 18-та армія. Не судилося їм з’єднатися. Ті, що атакували на суходолі, падали в бур’яни, а тих, що форсували Синюху, поглинала річка. “Синюха була червона, — казав мені батько. — Це не для книжки, це я бачив — людей у воді тисячі, а зверху німецькі бомби”. А тоді потопельники спливали, їх несла вода, а біля греблі упродовж кількасот метрів легенько коливалася непереможна Червона армія; круки не боялися сідати на труп, що плаває.

3
Коли генерала Понедєліна захопили німці (пізніше розстріляла батьківщина, а ще пізніше вона ж реабілітувала), війська розпорошилися на окремі загони, які на свій ризик шукали дорогу з оточення суходолом уздовж Синюхи. Лейтенант Платон Войтенко в складі однієї з таких команд 13 серпня отримав наскрізну рану в груди: куля потрапила під праву ключицю, прошила легеню і вийшла крізь лопатку. Пощастило: не вмер від кровотечі, не вмер від інфекції. Але невдовзі потрапив у сумнозвісну Уманську яму, глиняний кар’єр, куди німці звозили полонених. Вермахт не був готовий до організованого утримання такої кількості людей. Гола земля (глина), ні вбиралень, ні кухонь. Там, де навіть за німецькими мірками (пізніше запровадженими, скажімо, в Освєнцімі чи Бухенвальді) було місце для 6—7 тис. людей, в Умані тримали більше 70 (!) тисяч. Щодня (це ще до початку епідемії) вмирало 60—70 полонених — здебільшого від “карально-виховних” акцій.
Батько вижив, і за це мусив ще однією кров’ю “змити” ту кров, яку всотала земля десь неподалік Підвисокого. Називається таке змивання ОШБ (окремий штрафний батальйон). Тримаю вицвілий папірець: “Выписка из приказа Войскам Первого Украинского фронта” № 0138, підписана трьома генералами — командувачем, членом військової ради і начальником штабу фронту. Отже, в ОШБ потрапив “как ранее находившийся в окружении”, але став “показавший”, “проявивший” та “искупивший”. Резолюція — “Восстановить во всех прежних правах офицерского состава”. Між рядками документа ховається брехня — реабілітованим штрафник міг вважатися винятково після тяжкого поранення. Ідеться про органи черевної і грудної порожнини, мозок, а також будь-які рани з ушкодженням кісток. Усе інше, що згадується в документі (дисциплінованість, хоробрість і мужність) без крові до уваги не бралося. У шпиталь або в могилу — єдина альтернатива. Давній московський кінофільм “Гу-га” здається мені таким, що точно передає дух штрафбатівських сутностей, підводячи глядача до думки, що, крім “маленьких”, існував великий штрафбат — СРСР. У нещодавньому, загалом чесному серіалі “Штрафбат”, окремі колізії та епізоди спираються на фальш. Якщо помиляюся, хай шановні ветерани мене поправлять.

4
Битва за Перемишль, оборона Брестської фортеці (і багато менш відомих епізодів) свідчать, що всупереч репресіям старшого командного складу, всупереч довірі Сталіна до планів Гітлера, яку безпорадний кремлівський стратег втокмачував своїм маршалам, окремі підрозділи Червоної армії зберігали боєздатність і той особливий патріотизм, який дозволяє бачити ворогів лише по той бік кордону. Коли говорити про народ, українців передовсім, то більшовицький терор (у всіх різновидах) спричинився до того, що початок війни викликав страх, розгубленість і апатію. Червона армія називалася робітничо-селянською, але селянство України (сказати б, і на своїй, і на нашій пам’яті) про рекрута завжди говорило забрали. Про вдову, що її розпинають за подушне, і про сина, якого беруть, читаємо в Шевченка. Про офіційне і суб’єктивно-психологічне підґрунтя стосунків наших селян із владою після Голодомору варто читати у Тодося Осьмачки, хоч не всім стане сили подолати “Ротонду душогубців”. На ґрунті, угноєному водянистим голодним тілом, виросли різноманітні соціальні ґатунки українця — до найгіршого, навіть огидного, але не було там місця для вояка, героя, борця за свою совєцьку батьківщину. Свою і совєцьку, бо іншої своєї мільйони українців у той час не мали і не передбачали.
Тут варто повернутися до подій на Кіровоградщині. Попри непоодинокі випадки невправності командирів і апатії червоноармійців, попри фактично декоративну роль командування Південного фронту, очолюваного кавалеристом Будьонним, атмосфера в Умансько-Підвисоцькому котлі була героїчною. Битву програли, але танки Клейста, стратегічною метою мавши Київ, півтора тижні товклися довкола трикутника Умань-Підвисоке-Новоархангельськ. Тим бійцям і командирам, хто не загинув і не зумів вийти з оточення, судилася Уманська яма з усіма жахіттями, які німці вважали доречними при утриманні людського бидла. Мешканці довколишніх сіл усе бачили, все знали. А ще мали особисті рахунки до сіро-зелених мундирів: ті забирали та їли все, що можна забрати і з’їсти. Українські селяни, навчені гірким досвідом, панічно боялися голоду. Ночувавши в хатах, доблесні арійці не соромилися роздягатися до Адама в присутності жінок (незалежно від їхнього віку). А ще, даруйте, мушу писати гидоту — голосно, навипередки псували повітря і реготалися: їх навчили, що українці не люди.
Війна під вікнами родної хати перетворює абстрактного чужого вояка на реального окупанта і ворога. Військо, яке протистоїть ворогові, перестає уособлювати лише владу, гарна вона чи погана. Кіровоградщина, ймовірно, була однією з перших, але не єдиною в переліку територій, де чітко з’ясувалися перспективи прийдешнього життя “під німцем”. Щодо цього маю в голові виразний суржик, сказати б, з натури — восени 1941 р. чув від людей на Житомирщині таке: “Німець гут, жид капут, циган тоже, українець позже”.
Не знаю, чи можна пісню, яку батько приніс із 99-ї дивізії, вважати такою, що змінила офіціозний текст Твардовського, — та це, зрештою, не суттєво. Пам’ятаю мелодію, а ви, панство, читайте “слова”: “Простреленный тополь, степная криница. // Последняя пядь украинской земли, // С тобой мы прощались, не в силах проститься, // И шли, задыхаясь в дыму и пыли”. Далі ще чотири рядки, власне, концентрують те, про що йдеться: “Нам воду на шлях выносили старухи, // Солёной, как слезы, казалась вода. // А нас уводили дорогой разлуки // Великое горе, большая беда”.
Що далі посувалися німецькі дивізії на схід, то більше людей набиралися гіркого досвіду. Наприкінці 1941-го і в перші місяці 1942-го Наддніпрянська Україна і наддніпрянські українці остаточно втратили ілюзії стосовно можливого визволення від більшовиків у союзі з німцями — і почали воювати (де й взялося!) з колишнім козацьким запалом. Якщо, товариство, вірите мені, то знайте: саме тоді майбутня доля Третього Рейху визначилася остаточно, лише відтоді Друга світова війна на якийсь час стала для українців вітчизняною. А фактично перестала такою бути, коли німецьке військо почало відповзати на захід, а Червона армія ступила на українські землі: тим, хто був на окупованій території, жодної довіри. Хлопці, що підросли за час окупації, після мобілізації фактично починали службу на правах штрафників; ненавчені і неозброєні, гинули нізащо. Начальство, починаючи з районного рівня, імпортували з Росії. На Донбас завезли горде плем’я шахтарів з Уралу, а в підніжки їм — на правах чи то трудармійців, чи то зеків — знову таки українських хлопців. Тих, що з Донбасу тікали, ловили й засилали на Північ. Ті, що прижилися, досконало оволоділи суржиком, а їхні нащадки сьогодні почуваються майже рівними вихідцям з Уралу, не люблять НАТО й люблять Януковича.
29 липня 1943 року Україна була ощасливлена поновленою посадою наркома НКВС: ним став такий собі В. С. Рясной, стрімка кар’єра якого розпочалася 1937-го “в органах” (і там само блискуче продовжувалася після України). Із архівів цього персонажа вигулькнув на світ наказ 0078/42, який 22 червня (!) 1944 року підписали Берія та Жуков, про виселення в “отдельные края всех украинцев, проживающих под властью оккупантов”. Усіх так усіх, але передбачена й черговість: “а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев; б) во вторую очередь выслать всех украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации”. Зворушливо звучить третій пункт: “в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии”.
Довкола цього цікавого документа виросла своя література, з якою шановні читачі легко ознайомляться в Інтернеті. Тут додам кілька зауважень. Перше: знайшлися люди, які вискакують зі штанів, переконуючи себе і нас, що наказ №0078/42 фальшивка. Невідомо, правда, хто і навіщо підсунув її в архів Рясного, але головне в іншому — нас довго переконували, що до пакту Молотова-Ріббентропа начебто не було таємних додатків, що розстріл польських офіцерів у Катині начебто справа SS. І що з того? Друге: якщо цей наказ є дійсним, чому нічого не знаємо про його виконання? Варіантів відповіді два: Хрущов навколішки падав перед Сталіним, рятуючи земляків (1), просто не вистачало вагонів (2). У тій країні можливим було все, але відповідь, гадаю, вагоміша. Влітку 1944 року розпочалася робота над засадничими документами майбутньої ООН; депортація могла зруйнувати плани Сталіна стосовно долучення України до числа її засновників. Наш кращий друг зняв слухавку і скомандував “Нэ трогат”, а Україна невдовзі стала членом ООН.
…Незадовго до смерті батько якось запитав: “А ти чув, як тане сніг?” Я не чув. Поволі, наче придивляючись до невидимої для мене, але ось тут присутньої картини, батько розповів, як 1944-го, в Карпатах, під час бою підірвався на німецькій міні. Впав, побачив, що не має однієї ноги, а з її обрубка юшить кров. Сів, портупеєю перетягнув стегно, втомився і ліг на спину. “Дивлюся — небо, хмари… Стало мені добре, а кров підтікає вже до голови… гаряча, і тихим-тихим шелестом під нею тане сніг. Я й заснув”.
Хвалити Бога, не заснув — прожив іще 38 років. А на війні трохи не вистачило йому часу, щоб дістатися Перемишля, звідки її починав.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment