ПОДВИГ НАКАЗНОГО ГЕТЬМАНА

2010-го виповнюється 350 років із дня народження Павла Леонтійовича Полуботка, чернігівського полковника (1706—1722) і наказного гетьмана (1722—1723), якого Тарас Шевченко величав “славним Полуботком”. Точної дати його народження історики не встановили, доводиться погодитися з дослідниками, що народився він “близько 1660 року”.

Віктор ЛУПЕЙКО,
Тетерів на Київщині

Про цю непересічну особистість у минулі часи ідеологічні “верхи” вважали за краще мовчати, а коли вже неможливо було обминути його ім’я, то наголошували на прихильності Полуботка до господарювання, писали про гетьманові особисті домагання та “класові інтереси”, викреслюючи із життєпису славного полковника найголовніше: його стійкий опір російській колонізації України та героїчну смерть у Петропавловській фортеці.
Поневолення України північними зайдами посилювалося з роками після Полтавської битви (1709) й особливо активізувалося після перемоги Росії над Швецією (Нідштадський довговір, 1721). Наступного року Петра І проголосили імператором. Сяяли урочистості в Петербурзі, куди запросили й українського гетьмана Івана Скоропадського. Вірнопідданий гетьман намагався було вимолити в Петра бодай збереження і так скупих пільг для України, та його ніхто не слухав. Натомість було засновано Малоросійську колегію з кількох російських офіцерів, яких очолив бригадир С. Вельямінов.
Це був страшний удар для України — знищували рештки гетьманської влади, місцевого урядування, судочинства тощо. Іван Скоропадський занедужав і помер. Постало питання нового гетьмана. З-поміж кількох авторитетних полковників першість тримав Павло Полуботок. Тоді між козаками зажевріла надія: “Якщо буде наш полковник (Полуботок — В. Л.) гетьманом, він постоїть за Україну, і москалі не будуть її розоряти” (“Володарі гетьманської булави”. — Київ, 1995).
Наказний гетьман — це особа, яка в ХVІ—ХVІІІ сторіччях тимчасово обіймала посаду гетьмана. Наказного гетьмана обирала генеральна старшина.
Росіяни остерігалися Павла Полуботка як наказного гетьмана, вбачаючи в ньому нового “злодєя Мазепу”.
Павло Полуботок гнівно й обурено дивився на дії Малоросійської колегії. До армії нещадно рекрутували десятки тисяч українських хлопців, тисячі їх Петро І силоміць гнав на будівництво Петербурга і його каналів; до найголовніших українських міст росіяни надсилали гарнізони; козацькі полки підпорядковували фельдмаршалові Голіцину; формували полки для завоювання на Кавказькому узбережжі; збільшували податки; зайди перебирали до своїх рук судочинство в Україні; знищували останні права автономії…
Павло Полуботок намагався порозумітися з хижим бригадиром Вельяміновим, та сил забракло. Влітку 1722 року наказний гетьман видав універсали, які обмежували права Малоросійської колегії, вдосконалювали судочинство, гуртували українців перед навалою колонізації. Це призвело до гострого конфлікту між Полуботком і Вельяміновим.
Напруга зростала. Щоб відстояти права автономії Гетьманщини, Павло Полуботок із делегацією (генеральний суддя Чарниш, генеральний писар Савич та ін.) вирушив до Петербурга. Ні Петро, ні “птєнци його гнізда” не побажали вислухати українців, яких мали за “мазепинців”. П’ятнадцятеро патріотів запроторили в каземати Петропавловської фортеці. Петро повелів застосувати до українців тортури у Таємній (катівській) канцелярії.
Наша історія зберігає факт відвідин Петром І вже тяжкохворого Павла Полуботка в невільницькій камері. Звичайно, відбулася розмова між борцем за Україну й варваром-імператором; головні тези її передано нащадкам. За переказами, Павло Полуботок сказав катові: “Народ наш, бувши одноплемінним і одновірним твоєму народові, підсилив його і звеличив царство твоє. Одна шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до тебе й Росії. Нині ж ми вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії й канали й осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Знаю, що на нас чекають кайдани й понурі в’язниці, де виморять нас голодом та утисками за звичаєм московським, але доки я живу, кажу тобі правду, государю, що прийдеться тобі складати звіт неодмінний перед Царем усіх царів, усемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу” (“Історія Русів”. — Київ, 1991 // Переклад Івана Драча.)
Павло Полуботок помер 18 грудня 1724 року в казематі. Поховали його на чужині, за Малою Невою.
Перед смертю наказний гетьман залишився непохитним. Цар Петро і Павло Полуботок зустрілися “на одній дошці” перед Богом, переселившись в інші світи. Дивний збіг: Петро, Павло, Петропавлівська фортеця… “Пророцтво (наказного гетьмана — В. Л.) збулося — через місяць після смерті Полуботка пішов із життя й імператор”. Додамо, що цей сюжет ліг в основу відомої картини В. Волкова” (“Володарі гетьманської булави”). Ми запозичуємо репродукцію картини із журналу “Нива”, ч. 18, 1901 рік.
“Ім’я Павла Полуботка залишилось у пам’яті свідомих українців як ім’я мужнього і безстрашного поборника ідеї Української держави, законних прав українського народу на державницьке існування”, — писала Раїса Іванченко.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment