Микола ПУГОВИЦЯ,
журналіст, лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького
1
Уперше я побував у Михайликах Шишацького району в середині 80-х. Кілька днів ходив угіддями, їздив польовими дорогами разом з головою правління тоді ще колгоспу Семеном Антонцем, слухав його і, зізнаюся, часом ловив себе на думці: чи не сон це? Скільки зайців, куріпок, жайворонків… А джмелів скільки!.. Не розорали узбіччя доріг, худобу не пасли — от і розмножилися дикі ентомофаги.
— Ми давно помітили, що в окрузі не стало навіть жаб, земляні черв’яки почали гинути, птахи переселятися ближче до людських осель — хімія посприяла… Лили агресивні гербіциди, а бур’яни не виводились. Апаратура недосконала, тому цілими клаптями вигорали посіви, руділа земля… Отруйна рідина зазвичай розхлюпується на дороги, потім піднімається з пилюкою. А механізатор, вважаємо, працює на чистому повітрі. Де ж воно чисте, коли вдихає ту пилюку, хімію? Пригнічують гербіциди й культурні рослини — буряків центнерів 30—40 на гектарі не добираємо. Зважили всі ці обставини, й 1979 року від отрутохімікатів відмовилися.
— Отак рішуче, Семене Свиридоновичу? — перепитав я.
— Принципово відмовилися. Справа не в гербіцидах, а в обробітку ґрунту, строках сівби, створенні належних умов для росту рослин. Навіть насіння перестали протруювати. Збільшили сівозміни, впорядкували співвідношення посівів зернових, кормових і технічних культур. Упевненість в урожаї дає безвідвалка, оскільки земля ліпше захищена від усіляких негараздів. За цієї системи немає безглуздої боротьби з природою, з’являється можливість вести землеробство в злагоді з нею. Взяли за мету створити землі комфорт — і створили. Жодного грама нечисті в ґрунт не вносимо.
— А бур’яни?
— Що бур’яни? Хіба їх немає в сусідів, які без хімії ні на крок? Як десь і з’являються — це нас не лякає. Кукурудзи з гербіцидами брали по 27 центнерів, тепер без них — за 60. Близько 400 центнерів дають буряки, понад 60 — зернові. Добрі медозбори забезпечує пасіка на двісті бджолосімей.
— Гербіциди, фунгіциди, інсектициди “допомогли” усім нам в іншому, — підсумував Семен Свиридонович. — Вони приспали пильність агрономів і механізаторів, відучили їх від творчої праці на землі. Не думаємо про землю, лише всіляко намагаємося полегшити собі роботу…
Нагадаю: розмова відбулася десь два десятиліття тому. А що тепер у господарстві, уже приватному підприємстві “Агроекологія”? Перед тим, як знову вирушити в дорогу, у пресі натрапив на одне з останніх прижиттєвих інтерв’ю відомого ґрунтознавця, професора Миколи Шикули: “Те, що робиться в “Агроекології”, — говорив він, — явище в нашій державі унікальне. Справа не в тому, що застосовується безвідвальний і поверхневий обробіток ґрунту (таке нині побачиш у багатьох господарствах), а передусім у тому, що тут створена принципово нова для України наукова система мінімального втручання людини в природні ґрунтові структури, яка сприяє біологічним процесам у верхніх шарах ґрунту, захищає і оберігає плодючі українські чорноземи від переродження, вимивання паводками і зливами, від виснаження. Ця система дає змогу накопичувати в шарі, який обробляється, гумус (основу родючості), кількість якого за останні десятиліття дуже зменшилась. Виснаження ґрунту — тривале явище. Адже для збільшення кількості гумусу в ньому лише на 1 відсоток потрібно двісті років. А ми в цілому по країні за останнє століття втратили 0,5 відсотка цього стимулятора родючості. Саме такі люди, як Семен Антонець, повертають землі втрачене внаслідок бездумного і безграмотного господарювання. Характер, знання, економічні можливості — все є в Антонця. Він утримує, наприклад, 100 голів худоби на 100 гектарів угідь. Це біологічна норма… І ще один аспект. В “Агроекології”, не вносячи в ґрунт мінеральних добрив, не застосовуючи жодних агрохімікатів, вирощують екологічно чисту продукцію…”
Так, тут уже 31 рік не орють землю, 28 — не використовують пестицидів, а 10 років ще й синтетичних добрив. Не буває для господарства несприятливих осеней та зим, не боїться воно весняних та літніх засух. Вражають у ньому і “поля зелені”, і “вод потоки чисті”, і “береги річок трависті”. Їй-Богу, неначе навколишні михайликівські краєвиди мав на увазі Григорій Сковорода, коли творив свій “Сад божественних пісень”. Та й писав наче не два століття тому — в наші дні писав.
Екологічна рівновага встановилася. Не на острівках окремих — на масиві площею 8 тисяч (!) гектарів. “Такого масштабного господарства, — переконаний доцент кафедри екології та ботаніки Полтавської державної аграрної академії, голова обласного відділення Українського ботанічного товариства Віктор Самородок, — немає ніде. Хоча біологічний напрям у багатьох країнах розвивається дуже динамічно, вивчається і всіляко підтримується, хоча ставиться величезна кількість дослідів і є вже безліч невеликих “зелених” сільських підприємств, але такого, яким опікується Герой України, Герой Соціалістичної Праці С. С. Антонець, у світі не знайдете”.
Як ішли в Михайликах до гармонії сільського господарства і природи? З чого починався шлях до органічного виробництва, органічної продукції?
“Доля наче шукала, берегла і готувала Семена Антонця до цієї справи, — ще раз зішлюся на думку вченого Віктора Самородова. — Вона привела його до тих місць, де жив і працював засновник біологічного землеробства в Україні Василь Ломиковський. Двісті років тому наш славетний земляк, не будучи агрономом за фахом, по суті сформував засади нового мислення в землеробстві і довів переваги біологічного методу практичною діяльністю у своєму господарстві. Коли в 70-х роках минулого століття Полтавщина стала місцем формування нової на той час концепції землеробства стараннями подвижника агрономії Федора Моргуна, Семен Свиридонович природно вписався в ту роботу. Без зайвого галасу, метушні, притаманної тим рокам, він почав впроваджувати безполицевий обробіток ґрунту. І тоді, коли інші лідери справи, як показало життя, були простими копіювальниками, Антонець став, навпаки, її творчим удосконалювачем. На цих засадах зумів створити багатогалузеве господарство взірця органічного землеробства”.
У його кабінеті висить портрет Терентія Мальцева — рільника-новатора, народного академіка з уральської глибинки Росії. Познайомився з цією неординарною людиною на початку 70-х — і зав’язалася міцна дружба. Не раз бував Терентій Семенович у Михайликах. В офісі підприємства можна побачити мудрі вислови, розмірковування філософа про землю. Семен Свиридонович просить звернути увагу на таке: “Не буває творення без руйнування. І навпаки. У природі творення домінує над руйнуванням. А діяльність людини цей закон порушує. Природна родючість ґрунту падає. Вину за це люди на себе повинні взяти. Не природа винна — ми! Наука намагається підремонтувати ґрунти, а треба навчитися створювати їх наново. Землеробство — це що? Землю робити! Нас же треба називати землекористувачами — ми лише використовуємо землю. Пора б землеробством зайнятися! Самі землю робити не можемо — повинні природі допомогти! Вчитися керувати творенням і руйнуванням”.
— Цитата зі статті “Філософія землеробства”, — каже Антонець. — Мальцеве “не нашкодь” я взяв на озброєння на все життя. Останні три десятиліття присвятив вивченню процесів творення ґрунту і, власне, творенню його, творенню землі. На зорі впровадження ґрунтозахисних технологій далеко не всі розуміли, зокрема й я, чому не можна орати чорноземи завглибшки 50—60 сантиметрів. Якщо ми маємо рівні поля, то навіщо якісь захисні системи? Однак коли піонери справи почали застосовувати безполицевий обробіток ґрунту, ми на власні очі переконалися, що виходить краще, бо зберігається волога, зменшується кількість бур’янів, поліпшується пухкість землі, а в підсумку — зростають врожаї. Знайомлячись із закономірностями ґрунтоутворення, я дедалі більше переконувався: втручання людини в цей процес має бути мінімальним. У природі відмирання коріння і стебел відбувається природним шляхом, ми ж плугом перекидаємо все з ніг на голову. Плуг порушує закон творення, про який говорив Мальцев. Він перевертає верхній шар, той самий, що, за висловом Терентія Семеновича, “є своєрідною лабораторією, кухнею, де готується і створюється про запас їжа”, тобто пожива і волога для сільськогосподарських культур. Плуг усе це руйнує, а от інше знаряддя — плоскоріз — навпаки, зберігає. Завдяки кількаразовому проходженню останній провокує проростання бур’янів, підрізає і вигортає нагору, де вони підсихають і гинуть. Відтак відпадає потреба у гербіцидах…
У середині 70-х років жодне поле сівозміни в Михайликах уже не лякали плугом — обробляли безвідвально. Звільнялися від бур’янів, почали забувати про посухи, вийшли на добрі врожаї. Одна заковика: дешевшим від оранки новий обробіток не став. Аби досягти високого агрофону, вдавалися до багаторазових проходів техніки, а це неабиякі витрати пального, та й зайве трамбування ґрунту. Не знали, що робити і з пожнивними залишками — намагалися загортати їх кільчастими котками, голчастими боронами, але результат не задовольняв. Вихід підказав професор Микола Шикула — порадив поступово відмовлятися від плоскорізів і готувати поля до засіву на мінімальну глибину. Мовляв, плоскоріз — це добре, але ґрунти у вас уже структуризувалися, позбавились від орної підошви, навіщо ж їх зайвий раз глибоко ворушити?
— Хоча слова вченого і викликали чимало сумнівів, — пригадує Семен Антонець, — але одне 30-гектарне поле пішло в зиму лише двічі оброблене дисковими боронами БД-10 на глибину 15 сантиметрів. Навесні для експерименту посіяли на ньому цукрові буряки. І що? Нестандартно підготовлена нива без органічних і мінеральних добрив дала більш як 300 центнерів коренеплодів на круг. Причому всі вони були правильної форми. Відтоді ми повністю перейшли до обробітку ґрунту на глибину 5—7 сантиметрів, тобто на глибину загортання насіння. Під усі без винятку культури. Плоскорізи виводили на поля лише у крайніх випадках — в основному для боротьби з осотом і пирієм…
Слухаю Семена Свиридоновича, а на думку спливають слова великого земляка нашого Івана Овсинського, викладені наприкінці ХІХ століття в книжці “Нова система землеробства”: “Якби ми захотіли для загибелі землеробства створити систему, яка б ускладнювала добування поживних речовин з ґрунту, то нам не треба було б важко трудитися над цим завданням — досить було б навести поради прихильників глибокої оранки”. І далі: “Знаменитий німецький фабрикант Крупп своїми гарматними снарядами за всю історію світових війн не приніс людству стільки шкоди, скільки воно отримало від діяльності однієї фабрики з виробництва плугів для обертової оранки землі”.
Не оріть землю, тим паче з відвалом, — закликав агроном, — не травмуйте ґрунт, не руйнуйте його структуру, бо це призведе до ерозії і неврожаїв… Обробляйте землю культиваторами на глибину до 5 сантиметрів, залишаючи стерню, не зачіпаючи підземних ходів для проникнення туди води і повітря… Даремне і безглузде перевертання грунту при глибокій оранці — перешкода для користування азотом, якого достатньо в атмосфері…
Система Овсинського лягла в основу багатьох систем землеробства, зокрема росіянина Терентія Мальцева, американського фермера Едварда Фолкнера, який для обробітку ґрунтів обрав звичайну дискову борону, а в якості добрив йому слугувала подрібнена маса зеленого жита; який у відомій книжці “Безумство орача”, виданій ще 1943 року, прорік на весь світ: “Лихо зупиняється там, де зупиняється плуг”. Коли б система, за якої нема бездумної боротьби з природою, та утвердилася на українських полях, — чи потерпали б вони від частих посух, чи розкошувала б на них ерозія, чи дивувався б так, як нині дивується, цивілізований світ врожаям, що їх збираємо на колись рахманних чорноземах? Ні, дивувався б іншому, як дивується тепер здобуткам “Агроекології”.
Багаторічний досвід приватного господарства переконливо довів: за мінімального обробітку зберігається структура нижніх шарів ґрунту, де безвідмовно і чітко працює складна капілярна система. З її допомогою верхні шари підживлюються вологою, підтримується потрібний водний режим навіть у засушливі роки. У тих шарах за рахунок мульчі волога нагромаджується, а незначне розпушування сприяє надходженню повітря — відбувається аерація. І жодна посуха не страшна! Мульча запобігає випаровуванню, сприяє природним біологічним процесам перетворення пожнивних залишків і добрив у потрібні рослинам поживні речовини. Сам ґрунт не здавлюється, не травмується.
Звичайно, непростою була дорога від оранки до безполицевого обробітку. Сьогодні ринок пропонує широкий набір техніки закордонного і вітчизняного виробництва — плуги-плоскорізи, спеціальні борони, щілювачі, комбіновані агрегати…А 20—30 років тому… У господарстві самотужки із наявних знарядь творили такі, які б якомога менше залишали після себе руйнівних автографів. Скажімо, довго морочилися із культиваторами. Непридатними виявилися українські для поверхневого обробітку. “Ніби якесь рало для землі” — сердилися механізатори. Разом з інженерами їм довелося добряче помізкувати, доки стерньову сівалку прямого висіву не переобладнали на культиватор, який би задовольняв вимоги. Він підрізає, розпушує ґрунт так, що сошники сівалки занурюються в землю рівномірно із заданою глибиною, а диски регулюються на глибину загортання насіння 5—6 або 5—7 сантиметрів залежно від культури, що висівається.
Але то вже технічні деталі. Головне — методом проб і пошуків створили толерантну до природи технологію. Це не просто безполицевий обробіток, а поверхнева, ґрунтозахисна, енергозаощаджувальна система, яка має для “Агроекології” ще й біологічне значення, бо тут уже давно не застосовують ні мінеральних добрив, ні гербіцидів. Від плуга залізного перейшли до плуга “біологічного”.
Далі буде.
