АКТ ГРОМАДЯНСЬКОЇ МУЖНОСТІ

Про Любомира Буняка і його книжку “Не зрадь себе”

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Я вірив, що колись ця книжка таки буде написана.
Любомир Буняк мав її написати не тільки тому, що йому справді так багато на серце лягло. Це можна було б і пережити, прислухаючись до того, як притихають гіркі спогади про несправедливості й мерзоти цього світу. Мовляв, не я перший і не я останній…
Любомир Буняк мав її написати, бо почувався в обов’язку (якщо хочете, то навіть пафосно можна сказати: в громадянському обов’язку). Гадається, це й був отой визначальний імператив, який змусив чоловіка, вельми далекого від будь-яких літературних амбіцій, узятися за перо.
Надарований хистом до самоаналізу, він завжди здавав собі звіт, що й навіщо робить, чого від нього чекають. І — як це відлуниться у дні завтрашньому. Він співвідносить конкретне й загальне, вміє побачити крізь призму окремого факту тенденцію чи явище, говорить про важливе зі знанням справи та з розумінням чогось значно більшого, аніж те, що стало безпосередньою спонукою до розмови.
Мені добре пам’ятається, як я вперше почув про мецената Любомира Буняка. Він тоді був генеральним директором магістральних нафтопроводів “Дружба”. Коштом “Дружби” в Україні на той час було відновлено й споруджено понад три десятки храмів. Православні Київського Патріархату, Автокефальної Церкви й греко-католики мають усі підстави висловлювати вдячність “Дружбі”, очолюваній Любомиром Буняком. Це ж незаперечно: саме керівник колективу задає (або не задає) духовний регістр і систему етичних цінностей у ньому. Передовсім од керівника залежить чи, скажімо, веде благодійницьку діяльність колектив підприємства чи практикується в ньому опіка якихось культурних проектів.
Зазнайомившися з Буняком, я багато чого в ньому і в його життєвій історії зрозумів. Добре пам’ятаю перше враження від його особи, яке не розвіяли всі наступні зустрічі. А цих зустрічей, дякувати Долі, було справді чимало. І в час будівництва нафтомагістралей, і за часів мера Львова Любомира Буняка. І вже неоднораз потому. Отож у “темі” Буняка ретроспекція і сучасність — поруч.
Поставний і динамічний Буняк з його рідкісною внутрішньою зібраністю, інтелігентністю, жвавістю, здається, не дуже гармонує з номенклатурним кріслом. Хоча зауважити, що контраст не був би помітним, якби в тих кріслах у нас було більше таких яскравих людей (тоді б і наша загальнодержавна ситуація була б принципово іншою!).
Люди на взір Любомира Буняка (а їх просто вкрай мало!), мають ту духовну конституцію, яка диктує їм своє “вірую”, “стверджую” і “заперечую”, “не приймаю”. На такі думки неминуче наводили зустрічі з Любомиром Костянтиновичем у його службовому інтер’єрі. А згодом, бачачи його за різних обставин, допевнювався в справедливості першого враження.
…Він часто згадує своїх батьків. З його слів вимальовуються образи рідкісно роботящих і совісних людей. Марія Лук’янівна та Костянтин Онуфрійович із села Страшевичі Старосамбірського району на Львівщині виховали п’ятьох дітей. Любомир, найменший з них, народився ще воєнної зими 1944 року. Очевидно, в домі Буняків панували не просто мир і злагода, а рідкісно лагідний мікроклімат, бо Любомир Костянтинович згадує отчий дім із особливим ностальгійним відтінком, охоче розповідає про брата Миколу, сестер Домінію, Ольгу й Ганну, виокреслює в минулому ті характерні моменти, в яких скристалізовано прикмети часу або людських характерів. Мені здається, Буняк мав би всі підстави повторити слова Маленького Принца з філософської притчі Антуана де Сент-Екзюпері: “Звідки я? Я зі свого дитинства. Я прийшов з дитинства, як з країни…”
У тій країні був моральний приклад найближчих людей — батьків, була запрограмована ними лінія життєвої поведінки й шкала цінностей. (“Мене дивує подвиг батьків, їхня працелюбність, наполегливість, ощадливість, толерантність. Такими бачу переважну більшість українців. Вони працюють від зорі до зорі. Наш народ мудрий, дбайливий, терпеливий, милосердий. Вірю: нас ніхто не зіб’є з обраного незалежницького шляху”).
Буняк одразу справляє враження тієї цільної людини, яка носить лад у своїй голові й душі. Здається, в нього все передумане, переважене розумом, пережите й, сказати б, перевідчуте. У нього конкретне виростає в досконало вивершену піраміду загального, для визначення якого послуговуються такими словами, як обов’язок, патріотизм, народ, національне сумління і т. ін. Нині в нашому суспільстві, розхитаному брутальною аморальністю й демонстративним цинізмом олігархів і безмежно продажних політиків, дуже непопулярні ці лексеми початку національно-визвольної революції. Олігархи, попри висоту економічного становища й повсюдно підкреслюваний ними їхній “патриціатизм”, принесли з собою не тільки ментальність шпани, паханізацію політичного життя і нестримне саркастично-глузливе ставлення до високих слів, якими означаються національні цінності. І як спокійна противага їм — виразно артикульоване в Любомира Буняка: “Я люблю свою Батьківщину. Це — високі слова, але правдиві. Тут мої родичі спочивають вічним сном. Не уявляю, як громадянин України може не думати про свою державу, не дбати про неї, про народ, серед якого живе. Патріотизм, на мій погляд, — це не тільки високе почуття, а ще й філософія людини…”. Ось так у нього загальне переливається в конкретне, а конкретне в загальне, що свідчить про справжню органічність їхнього поєднання. Гадаю, справді щаслива та людина, яка носить у собі гармонію такого соціально-психологічого “рівняння” зі спільним “знаменником”. (Саму ж культуру його мовлення — також доволі рідкісну поміж сьогоднішнього керівного корпусу в Україні — винесу в дужки. Чуючи дикий волап’юк навіть найвищих посадових осіб нашої держави, інколи хочеться їх запитати: чи мали вони в школі бодай трійку з української мови і чи прочитали в своєму житті хоча б дві-три книжки, аби трохи замаскувати позичену в Еллочки-людоїдки лексику; Буняк поміж цих достойників — справді, як біла ворона).
Його професійний злет пов’язаний саме з нашою державною незалежністю. Він із тих людей, які виявилися особливо потрібними молодій державі, оскільки Буняк — висококласний професіонал. Має добру освіту. Працював начальником нафтоперекачувальної станції “Жулин”. У 32 роки його призначили головним інженером рівненського управління нафтопроводу “Дружба”, тобто тієї частини велетенської нафтової артерії, яка прокладена по українській землі, і нині є власністю Української держави. За його безпосередньої участі здійснилось будівництво магістральних нафтопроводів Мозир-Броди і Броди-Ужгород, впроваджена перша у вітчизняній практиці автоматизована система керування технологічними процесами транспортування нафти. У голови правління державного акціонерного товариства Магістральні нафтопроводи “Дружба” Любомира Костянтиновича Буняка — серйозний послужний список: заслужений працівник промисловості України, лауреат Державної премії України з науки і техніки, член-кореспондент Української нафтогазової академії, академік Острозького Академічного Братства…
Здавалося б, з такою авторитетністю і знаністю йому зовсім не важко вершити свою важливу справу, розлуння якої виразно було чути не тільки на цілу Україну: євроазійський нафтотранспортний коридор — нафтопровід “Одеса-Броди” і термінал “Південний”. Але так може думати лише дуже наївна людина, що не має жодного уявлення про ту страшну й жорстоку боротьбу, яка точиться в нашому суспільстві. У Буняка і його справи були і є навіть не опоненти, а вороги, сили, котрі мали завдання не допустити появи в Україні нафтотранспортного коридора й терміналу в Одесі. Адже поява цих реалій економічного життя стає важливим фактором політичним, оскільки політична незалежність держави закріплюється саме такими авторитетними економічними важелями. Ці сили зупиняли будівництво нафтотерміналу, торпедували саму ідею цього коридора, аби в такий спосіб Україна не стала менш залежною від російських енергоносіїв.
“Цей проект виник як відповідь на майже 100 % залежності України від постачання нафти з Росії. Те, що така ситуація є ненормальною, неприпустимою і погано збігається зі стандартами національної безпеки, тобто є загрозливою для її існування — просто очевидно”, — писав Любомир Буняк у статті з промовистою назвою “Шанс для України”.
І нафтопровід, і термінал в Одесі, якими без належної підтримки громадськості опікувався колектив “Дружби”, становлять єдиний цілісний комплекс. Буняк називає євроазійський нафтотранспортний коридор шансом для України. Шансом економічним і шансом політичним. Це той випадок, коли економіка і політика так нерозривно злютовані в одне ціле.
Бачачи масштаби діяльності колективу “Дружби” і його генерального директора (інколи понад сто п’ятдесят днів на рік він перебував у відрядженні!), по-доброму дивуєшся: такі люди встигають думати не тільки про свої — такі перипетійні — виробничі обов’язки. Вони думають і про хліб духовний.
Добре пам’ятаю, як покійний Роман Федорів показуючи мені том історичної прози, що з’явився коштом “Дружби”, сказав: “Я не знаю кращої за Любомира Буняка людини”.
Вірю, що ці слова слідом за ним можуть повторити чимало тих, хто мав приємність спілкування з Буняком.
На сторінках цієї пристрасної і домежно відвертої книжки — не просто епізоди з біографії Любомира Буняка. Не тільки проминулі дні нашого життя, які оживають у мемуарах виразами облич багатьох людей, їхніми словами, подіями. Якщо є спогади, то минуле не вмерло. Мертвий тільки той час, який не згадують. На сторінках цієї книжки — і це завперш важливо — “повторення пройденого”, оцінки подій та людських діянь, скурпульозний аналіз того, що сталося і чому так сталося. Одне слово, причини і наслідки. Соціально-політичний анамнез та перебіг хвороби, яка називається постсовківським мародерством. Буняк докладно простежує поведенцію тих людей, які, опинившися в ситуації вибору — красти чи не красти — спонтанно роблять той вибір здебільшого на “красти”.
Доля мовби спеціально випробовувала Любомира Буняка, пропонуючи йому легкі життєві дороги. Але він щоразу обирав важчі й складніші. В принципі, можна було б сказати: нормальні, бо — чесні й по правді. Але в наших умовах такий вибір — це перманентні колізії з тими, хто робить вибір протилежний. Особливо виразно звучить це в книжці, коли заходиться про сюжети, пов’язані з діяльністю Любомира Буняка на посаді мера. Там ще частіше доводилося йому мати справу з людьми, не ураженими прекрасною хворобою ідеалізму. З яким нищівним сарказмом пише він про те, що новообрані депутати міської ради кидаються одним наскоком розв’язати всі свої фінансові проблеми. Звичайно ж, крадійським і корупційним способами. На прикладі Львова виразно помітно, як узагалі розкрадалася (і розкрадається!) Українська держава. Спокуси, в які вводить влада, — то, очевидно, найтяжчі спокуси. Ось тому так легко розвіюються в коридорах влади німби народних героїв. Ті, кому люди беззастережно вірили, кого захоплено ідеалізували й заносили в святці, не витримали випробування владою і грошима. Зрештою, це окрема тема в усій українській історій періоду нашої державної незалежності. А книжка Любомира Буняка дає для цього дуже серйозний матеріал.
Декого може збити з пантелику підзаголовок: “Спогади мера” — мовляв, це щось таке претензійне, де мовитиметься про те, як я успішно господарював, яким сумлінним був міським очільником. Одне слово, проект вербального пам’ятника собі.
Такі комічні амбіції Бунякові, звичайно ж, далекі й чужі. І його не вабило б авторство, якби не довелося опинитися в тих життєвих ролях, які дозволили побачити й зрозуміти так багато того, чого не бачать і не розуміють інші. Він, очевидно, збагнув: має обов’язок усе це розповісти, бо ніхто за нього цього не зробить. Розповісти з усією відвертістю, з конкретними іменами, ба навіть із цифрами в руках. Розповісти, не боячись того, що знову на нього можуть посипатися наклепи й інсинуації, які супроводжували Буняка на посаді мера. Чоловік лякливої породи на таку книжку не зважився б. Сидів би нищечком у закутку та тільки подумки докоряв би негідникам усіх мастей, яких він бачив, яких чув і які отруювали йому і всім чесним людям саме існування. Отак засуджувати й нарікати найлегше. В сто разів важче вийти, як Буняк, із відкритим забралом і сказати: “Ось їхні імена, ось вони перед вами…” Це — не побоюся пафосності — акт громадянської мужності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment